Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Новели

— Скоро знадобляться. Не буду ж бігати до льоху за ними. Нехай лежать під руками.

А за тиждень до різдвяного посту перев’язала рушниками Василевих сватів…

Ще не налюбилися — розпочалася війна. Всі ті довгі роки, наче грудневі ночі, очікувала Василя. Нарешті відгриміло в Берліні, а він далі служив. У серпні отримала листа: «Перекидають на Далекий Схід. Либонь, простуватимемо через нашу станцію. Сюдою — найкоротша дорога. Можливо, станемо набрати води. Якщо ні, хоч побачу тебе і махну рукою.

Тиждень ходила туди. Деякі — зупинялися, інші — пробігали притьмом. Було вже намірилася йти додому, та почула — ще один вицокує. Ешелон наближався. І здалося, що машиніст побачив її одиноку постать і стишив хід (когось виглядає жінка), вона таки вметила свого Василя. Стояв у дверях, махав рукою і кричав: «Тетяно! Я повернуся. Чекай!».

Йшла назад і гризла себе: «Чого дитину не послав Господь? Було б не так самотньо. А як він міг, коли Василь не постарався? У тій кузні за цілісінький день так нагехкувався молотом, бувало, йде додому, ледве плентає ногами. Повечеряє, не встигне притулити голову до подушки, вже хропе».

А згодом розпочалася війна з японцями. Невдовзі надійшов лист: «Зі мною тут гонтівський Трохим Кислиця. Ми обидва при кулеметі…».

Більше ні слуху, ні духу. Довідалася — повернувся Трохим. А Василь десь загубився. Питала у військкоматі, писала вищому начальству. Відповідали: «Пропав безвісти».

«Як це пропав? — не вірила. — Що він — голка?».

Сусідка намовила:

— Ти ж казала — Василь служив з Трохимом. Сходи в неділю до нього, розпитай, не рви собі душу.

Під самий обід добилася до Гонтівки. Трохима знайшла під кооперацією, вже напідпитку.

— Я — Василева жінка. Ви воювали разом…

— Було таке, — одказав і вперся хмільними очима жінці в пазуху.

— Я прийшла до тебе в справі, а ти маєш охоту перевести все в блуд, — розгнівалася. — Кажи мені, де подівся Василь?

Трохим одвів убік ласі очі, почухав потилицю, видно, не волів згадувати.

Тетяна не відступалася: «Кажи, кажи!».

Довелося розказувати:

— Це було в Манджурії, біля якоїсь сопки. Японці там почувалися, як вдома. Знали всі підходи. Несподівано зайшли з тилу. Ми з Василем тільки-но розвернули кулемета. Як прилетіли їхні літаки, сипали бомбами, наче посівали. Таке почалося, ліпше не згадувати. Нас розкидало вибуховою хвилею. Мене присипало землею. Коли дійшов до тями, ледве випорпався, почав шукати Василя. Кулемета знайшов, його — ні. Десять раз обійшов навколо. Він наче провалився крізь землю. Тут підійшли свої. «Живий! — зрадів лейтенант. — Де кулемет, де Гура?». «Кулемет оно, Гури нема. Де — не знаю. Мене сильно болить спина». «Шукайте!» — наказав. Мене відправив до медсанбату. Василя — не знайшли. Навіть навідувався особист, допитував мене...

Повернулася на обійстя, переплакала і впряглася в роботу. Пішла в МТС на базу куховарити трактористам. І стала Гурихою, як її столітня свекруха, хоча молодиці ще не добігло й до тридцяти.

На базі харчувалися і будівельники. Зводили майстерню. Чоловіки статечні, як на підбір. Всі — колишні партизани.

Тетяна розмірковувала: «Як то виходить у житті. Поховалися в лісі й пересиділи біду. Мій пропав на фронті».

Їхній майстер почав підбивати клинці до Тетяни. Набивався на гостину, охочий на дармовий келишок. Питав:

— Чом така скупа?

— Яка вже є.

— Чому марикуєш? Ти ж їдна живеш.

— І що? Я давно відвикла від тютюнового духу.

— Хіба твій не смалив?

— То мій. Ти — чужий. Я Василя чекаю. Він повернеться.

— Чи ти здуріла? З того світу ніхто не повернувся. Один Христос воскрес, але подався на небо.

— Це тебе нехай не обходить…

Як смеркало, майстер толочив спориші попід призьбою. Постукував у віконце: «Пусти».

Не відсунула засувку, не пустила.

Вранці питав:

— Кухарка, що — свята?

— Така, як бачиш, — відказували місцеві.

А Тетяна розмислювала: «Можливо, він до сих пір десь по шпиталях. Мо’, без рук або ніг, не хоче таким сюди вертатися. І десь у тій кацапщині просить милостиню. Який вже не є, тільки б повернувся. Як вночі одній млосно в пустій хаті».

Надія на повернення жевріла восьмий рік. «Боже! Не дай погаснути їй», —просила.

На базі до неї почав приглядатися бригадир Дем’ян. Теж одинакував. Його Ганна померла при пологах. Мама виходила дитину, випоїла молочком з пляшечки. Оленці пішов другий рочок, дитині треба мами. Де її візьмеш? Привести любу можна, кожна друга — вдова. Та чи потрафиш?

Мама стренчила Тетяну:

— Бери — не прогадаєш. Господиня, не язиката. Оно скільки літ, як нема Василя, а про молодицю ніхто не чув поганого слова. Буде тобі гарна жінка й Оленці — мама.

Щодня правила:

— Я вже не годна. Через рік Оленку вже не наздожену. Ганну не вернеш, приводь Тетяну.

Вода точить каміння. Слова розбурхують душу. Довго він міркував туди і сюди: «Мама пусте не порадять»…

Коли всі пообідали і розійшлися, Дем’ян залишився. Сидів і поглядав на Тетяну. Не наважувався почати розмову. Насилу зважився:

— Тетяно. Присядь поруч. Маю справу до тебе.

— Кажи. Вже сіла. «Ми ж не сусіди, про що хоче балакати?».

— Справа не проста, — проказав. — Ти одна, я — теж. У мене донечка. Їй потрібна мама. То й ішла б сидіти до мене.

«Он воно що, а я і не туди. Думала, запропонує обліковцем. Пістія геть зістарилася — не добачає».

— То як? Кажи.

— Для мене твої слова, як грім у ясний день. Ти знаєш, чекаю свого Василя.

— Хіба він повернеться? Поміркуй. Я зачекаю. Скажеш перед Покровою. Домовилися?

Тетяна промовчала. Дем’ян зрозумів по-своєму: «Повагається і дасть згоду».

«Звідки я знаю, що його нема, як знайдеться, тоді що робити?».

Ні Трохим, ні вона не знали, що було тоді…

…Коли відгуркотіло, японці цепом пішли окопами. Один зупинився біля Василя, нахилився, розстібнув кишеньку на гімнастерці, витяг документи, почав знімати нагороди. Підійшов командир і побачив у його руках два ордени Слави. Відібрав. Василь застогнав. Той наказав: «Героя у шпиталь». Підбігли санітари, поклали на ноші й понесли.

В польовому шпиталі Василь так і не прийшов до пам’яті. Його разом зі своїми відправили на узбережжя, звідти пароплавом на острови. Там і виходили. Тільки пам’ять не поверталася. Не знав, хто він і звідки. Жив у приюті. Збігали роки.

Мав звичку ходити на берег, роздивлятися, як швартуються кораблі й по трапу сходять люди. Якось почув розмову. Вразило одне слово — «Сталін». Колись він його чув. Де? І напружився, аж заломило в голові, здавалося, що не витримає. Раптом по тілу наче пробіг струм, немовби торкнувся рукою за магнето. Щось дзенькнуло в голові, закрутився навколишній світ, і він згадав, як тато, вмираючи з голоду, проказав: «Сину! Це Сталін-ірод зробив нам голод. Я проклинаю його».

Василь швидко пішов до приюту. Зайшов до чергової лікарки. Несподівано запитав:

— Чого я тут?

Японка тривалий час жила в Харбіні, лікувала білоемігрантів і зрозуміла його.

— Ми вас розпитували. Ви не могли згадати про своє минуле. Сьогодні до вас повернулася пам’ять. Розповідайте, я буду записувати…

 

Дяка

Бувало, Яриська, як натопить у пічці, — вкладає Грицика спати у запічку біля комина, самій місця вже нема, ноги звисатимуть на припічок. То з череня змете попіл, застелить вереткою і залазить туди зігріти душу.

Якось навідалася сусідка. Смикнула клямку, зайшла до хати, обдивилася — нікого.

— Ярисько! Де ти?

— Та тутечки. — І вилізла звідти.

Без дров не нагрієш хату. З лісу в’язкою їх не наносишся. Якби з того краю, від Ладима, ще б нічого, а з присілка ноги не доплентаєш. Вже не ті вони, добре, хоч носять по городі. Обходилися кукурузником, соняшничинням, козячими перейдами, які складала цілісіньку осінь. А як у садку герлигою дістане суху гіллячину — зламає. Але добрих дровець катма. Нікому зрубати граба і привезти з лісу.

Давно в хаті нема чоловічого духу. П’ять років тому Господь прибрав Гриця. Баба Марія напередодні казала: «Ярисько! З нього залишилася чвертка чоловіка».

Повернувся з війни без обох ніг. Мусила його носити на собі. Був сухоребрий, то скільки тієї ваги? Згодом товариші змайстрували йому возика. Коли впирався патиками, щоб зрушити з місця, в грудях дзеленчало, немовби букса не змащена. А під гору, на город, котити — не міг. Сама впрягалася. «Най хоч ґав полохає, бо геть повисмикують молоду кукурудзу».

Як повернувся з війни — разом не спали. На ніч Яриська вкладалася на ліжку під жердкою, Гриця підіймала на лежанку. Щось повредив осколок у чоловічій силі. Молодиця покрутилася і вгомонилася. «Хіба без цього не живуть?».

А тут надійшла люта зима. Довелося всі лахи натягувати на себе. Біля порожнього мисника до ранку всідався іній, а двійко маленьких віконечок — не розмерзалися до самої весни.

Однієї ночі Гриць розбудив її.

— Ярисько! Візьми до себе, бо задубію.

Перенесла його на постіль, він під її боком угрівся, вона й незчулася, як зробив своє діло. Дивувалася: «Ади, таки проснулася чоловіча хіть».

А весною почав кашляти. Повезла до лікарні. Зробили рентген. Лікар покликав Яриську:

— Забирай свого Гриця. Він не жилець на цьому світі. Ще протягне пару тижнів. Зрунтався осколок, от-от уп’є-ться в серце.

Вона з-під лавки викотила возика. Лікар запитав:

— Він чим його рухає?

— Руками, — відповіла. — Патиками впирається в землю, так і котиться.

— Ото навпирався…

Через місяць Гриця не стало. Восени вона народила Грицика. «Хоч зусібіч обступила біда, та якось прокапару, з ним буде веселіше».

Останнє в писок пхала дитині. Виняньчила, виколошкала. І як не важко — виріс.

Вже й до військкомату викликали. Це коли малий — нікому не треба. Підріс, почали придивлятися, щоб запроторити на шахти.

А тут навідалися з району. В сільраді повідомили: привезли Грицеву медаль «За відвагу».

— Вона мені треба? — тільки й витиснула з себе.

— Ти, Ярисько, не дуже розпускай язик.

Капітан простягнув коробочку з медаллю «За відвагу».

— Жінко! Герой заслужив її. Бережи!

— Тільки де він? У землі. Ліпше б осколок дістали з грудей.

— Ти знову співаєш те саме. Дивися. Я тебе попереджав, — напирав голова сільради.

— Петре! Не лякай. Мені вже їднако.

Прийшов час, забрали Грицика до війська. Написав здалеку. Служив у будбаті. Затим листи порідшали. Як відслужив — повернувся додому. Мама зраділа: поміч буде. А він став їздовим і зачаркував, бо одному привезе дров, другому — глини, отако щодня.

І прохала, і паскудила — не помагало, відскакувало, як од слупа.

Затим почав пропадати в сусідньому селі. Там і оженився, і забув про маму. Звідти переказували: возить голову. Обоє — пиячать.

Мати змирилася з непутьовим сином, ще й хвороби обсіли, як воші, то куди вже дибати туди. А син не навідувався. Інше в нього було на умі, задумав продати мамину хату, якраз підійшов підходящий час. Гребля внизу підперла річку і декілька сіл перебиралися з долини у вищі села. Хати були в добрій ціні.

Оце Грицику не давало спокою ні вдень, ні вночі. Якось на торговиці зустрів колишнього сусіда. Той хоч ошивався у місті, та зрідка навідувався у село. Запитав:

— Ще там жива моя стара?

— Жива. Тільки не рипається з подвір’я. Мама казала: на тому тижні її завезли до лікарні.

«Оце мені підходить у самий раз», — аж зрадів.

І закортіло: швидше продати хату, бо за місяць-два люди скупляться, а його буде стояти. За чарчиною завів розмову з головою:

— Гнатовичу! Порадьте, як бути? — і виклав: так і так, поки ціна не впала, як би не залишитися в дурнях.

Гнатович усміхнувся, покрутив свій вус.

— Пораду дам за файний могорич.

— За цим діло не стане. Кажіть.

— Ти в неділю поїдь на базар. Покрутися межи людей, пусти чутку, що маєш намір продати, прицінися і не кажи про живу матір, ще й ключ покажи. Зараз вже не халупу шукають, людей місце цікавить. Я скажу голові сільради, він тобі намалює довідку. Покажеш покупцеві. Йому земелька потрібна. А держава дасть грошву під забудову. Вмикитив?

— Та як тут не вмикитити? Ви все розклали по полицях.

У неділю і знайшов покупця. Як-не-як, садок, сорок соток городу. Сторгувалися швидко. Купець через день приїхав у сільраду, зробили все шито-крито. Вдарили по руках. Грицик перелічив гроші. Випили могорич. Через тиждень новий хазяїн перебрався на обійстя.

Хата була на белебені. Сусіди повимирали, їхні діти спродалися, ніхто не звернув уваги на нових людей.

А через місяць до хати під’їхала і зупинилася підвода. Нові хазяї саме обідали на ґанку.

— Кого це принесло? — зголосився господар і поклав ложку на стіл.

— Сходи, чоловіче, запитай, що їм треба? — підпряглася жінка.

А баба Яриська вже котуляла до хати.

— Ви у якій справі? — забігав очима чоловік.

— Що ви тут робите, на моїм подвір’ї? — запитала Яриська.

— Чому воно ваше? Ганно, винеси купчу, нехай жінка подивиться.

Ганна крутнулася і винесла папір.

— Ось дивіться. Нам її продав Гриць Грицьович.

— То ж мій син.

— Ну і що? Теперки тут ми хазяї.

— А я тоді хто?

— Не знаємо!

Яриська підняла руки до неба.

— Боже! За чим ти дивишся звідти?..

До Покрови — тиждень. Дем’ян знову затримався на базі.

— Тетяно! То що, згода?

Вона мовчала. Очі затягував туман.

«Що йому відповісти?».

Несподівано з-за рогу на веломашині вигулькнула Вірка-поштарка і прямцем до них.

— Тетяно, Тетяно! Навіть не повіриш. Тобі телеграма. Василь найшовся.