№ 35-36 (22153-22154) четвер-субота 7-9 травня 2020 року

Існує немало легенд й оповідок про те, як Бог створював народи і наділяв їх землею та історичною долею. Не оминув Він увагою й українців: у Світовому банку еталонів зберігається зразок чорнозему, взятий саме в Україні, тобто ми маємо те, чого не мають інші, — чи не найкращу в Європі землю і на ній — селянина як втілення найкращих рис українця — роботящого трудівника, дбайливого господаря і повносправного хазяїна на своїй землі.

Тоді виникає незручне запитання: «Якщо у нас все так добре, то чому у нас все так погано?» (Ю. Шаповал).

З різних приводів, але дедалі частіше згадується жарт: «вхід — рубль, вихід — десять». Насамперед це стосується заходів щодо послаблення карантину. Але не тільки. Ми кілька разів спробували увійти в широко розчинені двері демократії, не розуміючи, що ці двері можна зачинити як із середини, так і ззовні. А за вхід, як і за вихід, доведеться заплатити.

Черкаський синдром

Цими днями тема виходу з карантину химерним чином поєдналася з особливостями української демократії у Черкасах. 30 квітня міський голова Анатолій Бондаренко оголосив там про пом’якшення обмежувальних заходів, пов’язаних з карантином. Незалежно і незадовго до того, як поді-бну політику для всієї країни розробив український уряд.

«Війна Росії проти України: як приборкати агресора і встановити довгостроковий мир у Східній Європі» — так була озаглавлена онлайн-дискусія, яка відбулася нещодавно під егідою Київського безпекового форуму. Її учасники говорили про реалії і перспективи мирного процесу та відновлення територіальної цілісності України.

Формат зустрічі — безпрецедентний, адже про питання миру та безпеки, а також про спільні зусилля щодо протидії російській агресії дискутували чотири посли Сполучених Штатів Америки: Курт Волкер, надзвичайний і повноважний посол, спеціальний представник уряду США з переговорів стосовно України у 2017—2019 роках; Джон Гербст, надзвичайний і повноважний посол США в Україні у 2003—2006 роках, директор центру Євразії Атлантичної Ради; Стівен Пайфер, надзвичайний і повноважний посол США в Україні у 1998—2000 роках, старший науковий співробітник Стенфордського університету; Вільям Тейлор, надзвичайний і повноважний посол США в Україні у 2006—2009 роках і тимчасово повірений у справах США в Україні у 2019—2020 роках, віце-президент Американського інституту миру.

Напевно, не знайдеться такої людини, якій би хоч іноді не набридало ходити на роботу, яка б не мріяла просто побути дома, виспатися, не похапцем, а з толком взятися за хатні справи, всмак почитати, подивитися кіно чи переглянути у запису цікаві телепередачі, сплести кофту, побути, зрештою, з рідними, з дітьми, поняньчити онуків…

Такий шанс нам випав: через оголошений карантин практично всі третій місяць поспіль сидимо вдома. І що тепер? А тепер нестерпно хочеться на роботу. Тому що ми — люди, у домінуючій більшості, соціалізовані, нам конче потрібно бути там, де ми затребувані, де можемо реалізовуватися як спеціалісти. Робота, зрештою, нас годує. І ми сьогодні, можливо, як ніколи раніше, почали її цінувати, бо ж багато хто її втратив.

Подія, що сталася 30 квітня в Долинівці Білгород-Дністровського району, приголомшила не лише жителів села, а й усю Україну.

До сільської бібліотеки під’їхав трактор з причепом, у який почали закидати книги. Жахлива картина: летить художня література, науково-популярна… Без присутності бібліотекаря, без обліку, без жодних документів із Долинівки вивезли геть усі книжки, надбані роками, закуплені колись сільськогосподарським підприємством, відділом культури, подаровані письменниками…

Наприкінці 1950-х наша маленька сім’я вперше після війни їхала на Псковщину, в село, де народився й виріс мій батько.

З верхньої полиці плацкартного вагона я з цікавістю оглядаю краєвиди за вікном. Поїзд мчить землями Білорусі. Батько щоразу виходить на кожній станції і, повертаючись, про щось говорить мамі. Зверху видно, як на його скроні пульсує жилка, а мама час від часу заспокійливо кладе йому на плече руку. Він підносить на неї очі й каже: «Все в порядке, Шурок, все в порядке». Вони так називали одне одного, бо обоє були Олександрами.

«Влада та президент не просто відмовляються розслідувати корупцію, вони її кришують. Свідченням цього є відмова представників партії «Слуга народу» у Тимчасовій слідчій комісії розглядати оборудки НАК «Нафтогаз», — заявила голова партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко під час брифінгу за результатами другого засідання ТСК з питань розслідування корупції високопосадовців.

Лідерка «Батьківщини» повідомила, що парламентській слідчій комісії були передані докази про те, що за останні чотири роки НАК «Нафтогаз» не доплатив до державного бюджету мінімум 72 мільярди гривень.

Фронтовик Михайло Спиридонович Шуляк пройшов війну у складі Кубанського кавалерійського корпусу генерала Плієва.

Свою першу бойову нагороду — медаль «За відвагу» — отримав за бій біля села Барабой-І. Кулеметник 3-го ескадрону Михайло Шуляк з ручним кулеметом підібрався до вогневої точки противника і влучними пострілами знищив шістьох німців. Це дозволило кавалерії продовжити наступ на Овідіополь.

9 травня сповнюється 90 років ветеранові журналістики, учасникові партизанського руху на Одещині, лауреатові низки літературних премій, авторові трилогії про наших земляків — повних кавалерів ордена Слави та багатьох книжок про кращих людей рідного краю — Борисові Івановичу Дуброву.

Правління і ветеранська організація Одеського регіонального відділення НСЖУ та редакція газети «Чорноморські новини» сердечно вітають одного із фундаторів Спілки журналістів України, фахівця, який усе своє творче життя віддав «Чорноморці», зі славним ювілеєм і Днем Перемоги.

Фронтове життя для 19-річного Петра Краєвського розпочалося відразу після визволення рідного села Кричунового. Мобілізований польовим військкоматом для проходження служби, був скерований у 86-у гвардійську стрілецьку дивізію.

Грамотного і влучного сільського хлопчину із шестикласною освітою призначили навідником зенітно-кулеметної роти. Частини 86-ї дивізії вже звільнили від ворога Миколаїв та інші населені пункти й вели запеклі бої на одеському напрямку. Солдат Петро Краєвський разом з досвідченими товаришами мав завдання прикривати пересування наших військ. Коли налітала німецька авіація, перед нею виростала щільна стіна вогню з мобільних зенітно-кулеметних установок. І фашистським літакам рідко вдавалося влучно скинути свій смертоносний вантаж. З історичних джерел відомо, що першими на околиці Одеси ввійшли частини 416-ї, 320-ї, 248-ї та 86-ї гвардійських стрілецьких дивізій.

Така вже властивість людини: чим віддаленіша від сьогодення епоха, тим сильніше бажання розгледіти обличчя тих, хто колективно творив нашу історію.

Буваючи у Багатому, я не раз чув про Анну Василівну Станкову. Про неї мені розповідали, зокрема, завідувачки бібліотеками: сільської — Т.І. Чилік і шкільної — А.Г. Картелян, сільський голова М.П. Бабенко, начальник Багатянської дільниці АРК «Придунайська Нива» І.Г. Прокурор та інші. Загалом, зважаючи на передвеликодні клопоти та карантин, міг би підготувати замальовку і не зустрічаючись з нею. Але я дуже хотів побачити людину, яка пережила війну, найбільшу з тих, які коли-небудь прогриміли на землі, й почути, про що вона думала, коли її і таких, як вона, дітей разом з матерями в далекому 1942-у в селі Лужниця Калузької області фашисти вели на розстріл…

Час летить невпинно. Нинішній день визволення Одеси зустрічав лишень один із визволителів міста — 93-річний Микола Мостовий. Але поруч з нами живе унікальне покоління людей, на дитинство яких випало чимало випробувань середини ХХ століття: голодомори, табори, заслання, переселення, окупація, евакуація, життя в дитбудинках… Сьогодні через епідемію коронавірусу вони — у групі найбільшого ризику.

Перед пам’ятними датами — днями Примирення і Перемоги — послухаймо історії «дітей війни».

Пам’яті Степана Химочки

Цей матеріал мав би з’явитися в пресі за інших обставин. Перебуваючи влітку минулого року в Одесі, Степан Химочка говорив про свій намір представити тут чергову персональну виставку з робіт, написаних у місті, як виявилося, визначеному йому долею, — підмосковних Химках (РФ). Свої твори художник волів назавжди залишити на Батьківщині, в Україні.

Та ось у мережі з’явилася приголомшлива звістка, яку не хотілося промовляти вголос: уже місяць, як серед нас нема Степана Івановича Химочки. Він відійшов у засвіти 27 березня. 6 травня — сороковини з дня смерті митця, що, за народними віруваннями, означає «кінець земного шляху».

Степан Іванович мав щасливий дар пейзажиста — тонко відчувати всі пори року, а весну особливо. Вкотре увібралися духмяним цвітом вишні й абрикоси, черешні та персики, повернулися з далекого вирію птахи; махнувши широким рукавом над степовими просторами, уквітчала поля завше юна Весна, перетворивши його рідне Старокозаче і всю Украйну на земний рай. Але без нього… Душа художника вже у краї вічності, в Ірію¹…

Телеграма

Цілу осінь до Тетяни сваталися свої і чужі. Василь Гура не поспішав.

— Чому сватів не засилаєш?

— Ще встигну до Пилипівки.

— Дивися, не запізнися. Від старостів нема віддиху. Поки що женихам замість рушників тицяю гарбузики. Незабаром під лавкою у ванькірику жодного не залишиться. Тоді як?

Коли зносили їх з городу, мама питала:

— Чом провадиш до хати?

У «Чорноморських новинах» за 26 жовтня минулого року я розповідав про уродженців Одещини, які брали участь у Другому Зимовому поході й 17—23 листопада 1921-го склали голови під Базаром. Продовжуючи працювати над літературою про події майже столітньої давнини, віднайшов документи, які свідчать про те, що начальник штабу Листопадового рейду полковник Юрій Отмарштайн — родом з наших країв.

У Довіднику офіцерів російської імператорської армії зазначається, що Георгій (Юрій) Васильович Отмарштайн народився в місті Тирасполь, а за іншими відомостями — на станції Роздільна Тираспольського повіту Херсонської губернії. Підтвердженням другої версії є те, що його дід, Ігнатій Романович Отмарштайн, дійсний статський радник і сенатор Цивільного касаційного департаменту, а також керівник канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-губернаторства в 1868—1874 роках, який помер 26 липня 1894-го, похований на ст. Роздільна.

У травні сповниться 10 років, як у Мариновому Березівського району встановлено пам’ятний знак примусово переселеним українцям з їхніх прабатьківських земель, що відійшли до Польщі.

126 днів — саме стільки тривала остання депортація етнічних українців-бойків з нинішніх теренів Польщі, що відбулася через шість років по закінченні війни, в 1951-у, й мала офіційну назву «обмін ділянками державних територій». Це була ретельно спланована акція, в результаті якої мешканці 42 сіл і містечка Нижні Устрики колишньої Дрогобицької області були силою вигнані зі своїх етнічних земель і розпорошені по рідкозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївщини, Одещини, Донеччини та Херсонщини. Я — один з таких вигнанців: народжений в Устяновому Нижньо-Устрицького району разом з односельцями був примусово висланий у Маринове, колишній Нейфрейденталь, заснований у 1818-у німцями-колоністами.