Василь ПОЛТАВЧУК. Неходовий товар

Брала картоплину, зчімхувала з неї невеликі білі паростки і клала її у прозору целофанову торбинку. Таких торбинок було вісім, і поки наповнювала їх, думала про те, що після базарювання зможе нарешті придбати балон газу. «Такий він нині дорогий, що половину пенсії треба за нього віддати. Тільки де та пенсія? Лише й бачила її, як отримувала. А звідтоді, як почали на карточку банківську перераховувати, то й не бачить. Карточка — у Клави, а Клава — в Одесі, і звідти та пенсія дороги в село не знає…».

Тасюня схлипнула, згадавши дочку-одиначку, яка зосталася безмужньою і з двома хлопцями-безбатченками. Ті сини — справжнісінькі урвителі; немає на них чоловічої руки, а сама Клава дати їм ради не може. Працює на двох роботах — з ранку й до ночі, але заробітку все одно не вистачає. Тож і мусила віддати пенсію, щоб могла дочка хоч якось зводити кінці з кінцями…

Сама ж перебивалася тим, що мала на хазяйстві. Тримала курей і, як добре неслися, продавала яйця і на сільському базарчику, і в райцентр возила. Благо, що отримувала зерно на паї — свій і покійного чоловіка, тож мала чим годувати птицю. Ще коза Ласійка виручала. Молоко від неї смачне, і бринза така ж сама: їси — і ще хочеться. Споживала свіжу, а решту складала у ропу, щоб мати на той час, коли Ласійка переставала доїтися. Трохи й людям продавала: мала чим за цапа заплатити, коли Ласійка до нього зривалася, і могла якусь копійку відкласти на оранку городу. Як випадало поліття, збувала городину. Так і назбирувала на хліб та електрику і на два балони газу щороку — більше їй і не треба. Радіо ще торік відключили назовсім, тож однією витратою стало менше. Молила Бога, щоб тільки ніяка не причепилася болячка, бо що тоді мала б робити — не знала…

Тасюня змахнула рукавом непрошені сльози, які скотилися донизу і лоскотали вуста. Картоплина, яку тримала у руці, випорснула з пальців і покотилася у бік городу. Димок, який досі вилежувавсь під сонцем, кинувся за нею. Він уже помітно оклигав після березневих котячих женихань: зажили порвані вуха, і міг уже бігти, а не тільки шкандибати, як це було ще зо два тижні тому.

Картоплину Димок наздогнав аж біля грядки зимового часнику. Торкнув її однією лапою, потім — другою і озирнувся на хазяйку.

— Молодчина, Димок! — похвалила кота Тасюня. — Завтра матимеш тюльку.

Тасюня сказала те, що Димкові було відомо і без неї. Він уже звик до того, що з базару вона привозить кілограм свіжомороженої тюльки і ділить її на цілий тиждень. Свою частку присолює, прикроплює олією, а йому дає без будь-якої приправи.

Тасюня нагнулася, взяла картоплину. Випростуючись, краєм ока помітила крізь безлистий ще садок, як із хати на протилежній вулиці вигулькнула знайома постать і прудко майнула на дорогу. Там уже подалася неспішно, закурюючи на ходу.

То був Михасько Каблук.

Не випускаючи картоплину, яка холодила долоню і пальці, Тасюня підійшла до плоту. Знала, що йтиме Михасько повз неї, бо живе на цій же вулиці — через три хати від її обійстя.

Невдовзі він і справді показався біля напівусохлої тополі, яка стриміла на розі вулиці і недалекого завулку. Низькорослий і каракатий, як і всі з роду Каблуків, ішов неквапно, втомленою ходою — так ніби щойно перед цим сам-один засіяв і заволочив цілий город. Ще тільки підступив до межі її обійстя, а Тасюня вже не змогла стриматися:

— Совість у тебе, Михаську, є? Чи вже й крихти від неї не зосталося?

Михасько спинився, неначе наштовхнувся на невидиму перешкоду. Виплюнув недопалок, вдавив його каблуком у землю і лише тоді спідлоба глипнув на Тасюню:

— А вам, бабо, яке до того діло?!

— Ади, він ще й питає! У тебе жінка, як бджілка, — не якась там ледащиця. І діточок троє. Виглядають тебе, як ластів’ята. А ти — до Гальки. Що ти у неї забув?

— Треба було по роботі, то й зайшов.

— Усе село знає, яка у тої блудниці робота.

— А вас, бабо, як я розумію, завидки беруть, що до вас уже ніхто не заглядає! — сказав Михасько і рушив далі, дістаючи на ходу чергову цигарку.

— Але ж і безсовісний ти! — тільки й змогла вимовити Тасюня, бо тяжка образа зсудомила горло, а з очей, затуманюючи зір, покотилися пекучі сльози.

ІІ

З подвір’я Тасюня вийшла затемна. Перед тим відчинила курей, щоб не кричали, як розвидниться, випустила з обори козу. Гостророга Ласійка була сумирною перед хазяйкою, але чужих до хати не підпускала.

Димок, як звичайно, супроводжував Тасюню до завулку. Ішов попереду, сірою плямою означуючи стежку попід плотами. Щоправда, нині Тасюня не дуже й зважала на провідника, бо на всіх обійстях, навіть тих, які стояли пусткою, цвіли абрикоси і підсвічували собою досві-тню пору.

Біля тополі зупинилася перепочити. Переклала сумки: з правої руки — у ліву, і навпаки, хоча обидві були однакові за вагою.

— Димок! — погладила кота, що терся об ногу. — Вертайся додому стерегти з Ласійкою хату.

Знала, що послухається. Як знала і те, що тут же, біля тополі, неодмінно зустрічатиме її з базару.

Спадистим завулком Тасюня подалася до церкви, неподалік якої збиралася усі, хто прагнув добратися до райцентру. Раз у тиждень, у неділю, сільрада безкоштовно надавала автобус, яким у будні возили школярів. Людей у нього набивалося стільки, що ледве зачинялися двері. А все тому, що задурно, тож їхали ним навіть ті, які мали власні авто чи мотоцикли.

Знаючи це, Тасюня вирушила у дорогу завчасу, але доки дійшла, обтяжена сумками, застала на зупинці вже добрий десяток односельців. Зайняла чергу, яку з кожною хвилиною доточували все нові й нові прибульці.

Невдовзі під’їхав автобус. Михасько, попихкуючи цигаркою, керував посадкою:

— Не товпіться! Усі поміститеся, нікого не залишу.

Тасюні Михасько навіть допоміг підняти одну з сумок. І зробив це так, ніби між ним і сусідкою вчорашньої словесної перепалки не було.

ІІІ

Базар — напівпорожній. У неділю, на відміну від четверга, коли з’їжджалися базарувальники не тільки з довколишніх сіл, а й сусідніх районів, він завжди такий. До того ж, дається взнаки пора року: середина весни — це той час, коли торішній урожай майже увесь продали і спожили, а цьогоріч ще нічого не вродило.

Особливо це кидалося у вічі у тій частині базару, де торгували овочами і фруктами. За прилавками у довгих десяти рядах продавці виднілися лише то там, то сям.

Тасюня зайняла звичне для неї місце у крайньому ряду, звідки добре було видно все, що відбувалося, і всіх, хто ставав учасником базарного дійства. Виклала на прилавок кульки з картоплею. І тільки це зробила, як почувся знайомий прокурений голос:

— Платимо базарне! Платимо базарне!

За якусь хвилю власниця цього голосу — висока і суха, як таранька, жінка з незвичним для тутешніх місць іменем Люція — постала перед Тасюнею. Окинула поглядом прилавок:

— Оце і все?

— Усе.

— Тоді давайте «мазепу».

Тасюня вийняла наготовлені звечора десять гривень.

— А коли що, — стишила голос Люція, — ви знаєте, що казати.

Тасюня справді знала, хоча їй і не подобалося те, як чинила Люція: базарне брала, а квитанції ніколи не давала. «А ти стій і тремти, чи не з’являться які-небудь перевіряльники, — скрушно подумала Тасюня. — Не вистачало тільки ганьби на старість…».

Година була рання, і покупці поки що не з’являлися. Тасюня вирішила, щоб потім уже не покидати прилавок, зайти в туалет, розташований неподалік — на межі базару і автобусної станції. Як тільки увійшла у стару цегляну споруду, біля її прилавка, мов із-під землі, вигулькнув Михасько. Вже через кілька секунд він подався далі, а на передній стінці прилавка зостався приклеєний аркуш білого паперу з надрукованими на ньому словами:

«Продається совість.

Ціна: 100 гривень за 1 грам».

Коли Тасюня вийшла з туалету, Михаська на базарі уже не було.

IV

Минула ще добра година, поки базар пожвавішав: над’їхали люди із віддалених сіл, розрухалися нарешті «булешники» — так, скільки й пам’ятала Тасюня, чомусь називали мешканців райцентру.

Покупці юрмилися здебільшого біля кількох машин, якими привозили з Херсона й Умані парникові овочі: огірки, помідори, редиску, капусту. «Така пора, — окидаючи поглядом юрму, думала Тасюня, — що всім запраглося зелені. А в ній же — не тільки користь…».

Значно менше базарувальників проходило між рядами прилавків, на яких були викладені залишки минулорічного урожаю. Тасюня прагнула спродатися якнайшвидше і тому зраділа, помітивши, що до неї наближається сивочубий чоловік. За віком — її ровесник, а за одежею — вчитель-пенсіонер або колишній дрібний службовець, про що свідчили поношена краватка і бахматий костюм.

Чоловік підійшов, опустив погляд донизу, ніби видивлявся на щось у себе під ногами, а тоді звів очі на Тасюню:

— І багато ж ви маєте її, шановна?

— Пуд. Але можна й у роздріб.

Чоловік щось прикинув подумки і повагом проказав:

— Та ви, шановна, справжня багачка. Мільйонерка…

«І не гріх тобі насміхатися?!» — подумала Тасюня, але вголос не промовила й слова: боялася відлякати інших базарувальників.

Декотрі з них проходили мимо, навіть не сповільнюючи ходу, а ті, що зупинялися, довго не затримувалися: окидали поглядами прилавок, Тасюню і мовчки простували далі.

З кожною миттю людей на базарі меншало, і Тасюня занепокоїлась: їй треба не тільки спродатися, а ще й купити тюльки.

— Жіночко! — звернулася вона до однієї з тих, хто проходив між рядами прилавків. — Беріть у мене. Я зменшу ціну.

— Дякую. Мені досить своєї…

Тасюня намірилась перепинити словом ще когось із базарувальників, але наштовхнулася поглядом на чоловіка, який обі-звав її мільйонеркою.

— То що, шановна, так ніхто й не купив?

— Як бачите.

— Мабуть, не там ви її продаєте. Вам би у столицю — туди, де міністри, депутати. Їм дуже її не вистачає!.. Щоправда, й серед простого люду чимало таких, кому її також бракує…

Сивочубий, напевно, ще продовжив би балачку, але в Тасюні задзвонив телефон. Вона дістала з кишені мобілку і похолола: телефонувала Клава. «Що вже сталося? Тільки ж учора ввечері розмовляли…».

— Мамо! — почула Тасюня схвильований голос доньки. — Петро повернувся!

— Чого?

— Каже: совість його мучить.

— А де була його совість, як тебе з малими дітьми покинув?

— Не каже, мамо.

— Я зараз на базарі, і вже треба спішити до автобуса. Як доберуся додому, тоді й поговоримо…

Тасюня почала складати кульки з картоплею у сумки. Такого з нею ще не було! Складала, а сама краєм ока стежила за поодинокими покупцями: може, хтось таки ще купить?..

Замість них уздріла Люцію і дільничного поліцая, які чимдуж поспішали до неї.

— Що, тітко, — ще й не підійшовши, грізно прохрипіла Люція, — геть з розуму з’їхали?!

— Хто дозволив? — підпрігся і собі дільничний.

Від обох пахнуло самогонкою і м’ясною ковбасою. «Перечасничена», — подумала Тасюня про ковбасу і здивовано глянула на прибульців:

— А що сталося?

Замість відповіді Люція, напівзігнувшись, шаснула рукою вниз прилавка, а тоді, випроставшись, показала Тасюні аркуш паперу з надірваними краями.

Пекучі сльози, як і вчора надвечір, затуманили Тасюні зір.

— Заберіть свого «хмельницького»! — Люція кинула на прилавок пожмакану купюру. — І щоб ноги вашої на базарі більше не було!

V

До автобуса Тасюня ледве допленталася. Сумки пригинали її до землі, поважчали принаймні удвічі.

Односельці вже сиділи в салоні. Їх було значно менше, ніж удосвіта: дехто поїхав далі — в Одесу чи то у Київ, дехто зостався у рідних та знайомих, щоб завтра уранці потрапити у ту чи ту райцентрівську установу.

Один з молодиків, які верталися у село, підсадив Тасюню в автобус, а коли вона сіла, подав сумки.

Невдовзі з’явився Михасько. Він уже встиг похвалитися односельцям своєю витівкою, а тепер, всівшись на водійське місце, озирнувся до Тасюні і з удаваним співчуттям запитав:

— Ну що, бабо, неходовий у вас товар?

Автобус вибухнув сміхом.

Реготнули, щоправда, не всі, але таких було небагато.