Переглядів: 725

Щоб не обікрали — об’єднуйтеся

Усе йде до того, що дуже скоро земля стане товаром. Ось тоді й постане гостро питання про те, як захистити володарів земельних паїв.

Особисто я бачу вихід у тому, щоб люди об’єднувалися в колективи навколо лідерів свого села, що в більшості випадків є фермерами чи приватними підприємцями, з якими спільно даватимуть раду своїй землі. Пропоную обговорити цю тему поміж собою. Готовий вислухати і заперечення, бо, можливо, моя думка хибна.

Давайте згадаймо колгоспну систему і взагалі селянське життя до 2000-х. Одразу зізнаюся, що я шкодую за тим періодом, у якому пройшли найактивніші роки мого життя. Так, система була тоталітарною, але вона підтримувала дисципліну, порядок і виробничі стосунки. Для мене особисто це набагато краще, ніж події після 1994-го: бандитизм, рекет, розвал народного господарства, розкрадання фабрик, заводів, колгоспів, бездуховність більшої частини суспільства. Звісно, повернення в минуле я не хочу: ні до Радянського Союзу, ні, тим більше, до колгоспної системи життя селян. Але пам’ятати ті часи треба, щоб правильно їх оцінювати.

Нас, голів колгоспів 1970-х, не так уже й багато залишилося в живих, а 1960-х — ще менше. Тому для молодих постараюся описати життя у чудо-системі — колгоспі, використавши спогади моїх колег — колишніх голів колгоспів центральних районів нашої області, зокрема Березівського, і, цілком зрозуміло, найперше свої особисті.

Згадати минуле треба хоча б задля пам’яті про наших земляків, які відпрацювали все життя на різних ділянках сільськогосподарського виробництва, будували ферми, тракторні бригади, консервні заводи, клуби, школи, ФАПи, лікарні, дороги, водогони, газифікували й озеленювали села, садили сади та виноградники. Саме тогочасним колгоспникам теперішні жителі села мають завдячувати тими благами, якими вони ще й донині користуються.

Усім без винятку колишнім колгоспникам, і не тільки їм, боляче за те, як розвалили і розібрали по цеглинах ті ж ферми, консервні заводи, тракторні бригади, клуби, навіть сільські лікарні. При цьому державні мужі прикрилися так званою реформою аграрного сектора. Я розумію авторів указу президента Леоніда Кучми від 3 грудня 1999 року «Про прискорення реформування аграрного сектора» чому вони озаглавили його саме так. Бо ж не міг вийти президентський указ «Про розвал і розкрадання колгоспів». Але насправді вийшло саме так, і ті ж таки спритні державні мужі, в першу чергу через злочинні угруповання, «скомуниздили села», не давши людям можливості обирати, як їм буде краще. Що міг зробити рядовий селянин без техніки, без відповідних знань, як «не здатися» тому, хто мав вхід до керівників земельних ресурсів, правоохоронних органів і, насамперед, до судів?

Хочу нагадати, як примусово, через розкуркулення, голодомори, організовувалися колгоспи і загалом кооперативна система. Але навіщо було її примусово розвалювати і знову ж таки бандитськими методами — методами ще тоталітарнішими, ніж ті, коли її створювали? Ось так і сталося: хоч була проголошена Незалежність України, та незалежність не прийшла до залежних селян.

На жаль, сьогодні дуже багато селян уже не мають своїх земельних і майнових паїв. Лише поодинокі керівники на селі дбають про високопродуктивне виробництво зерна і тваринницької продукції, більшість вдовольняється низькою врожайністю, а про ферми взагалі не дбає. Вони «своє» візьмуть навіть за низької врожайності, а те, що залишиться, роздадуть на паї, не забезпечивши селян робочими місцями.

Зараз селяни у такому стані, що, вочевидь, знову потрібно організовувати «комітети незаможників», бо заможних — одиниці. Але винних шукають на верхніх шаблях влади, не розуміючи, що тільки самі селяни (власники земельних паїв) здатні себе врятувати.

Приклад перших селянських господарств показав, що ця форма організації праці має право на життя. Щоправда, тільки з іншим змістом — на засадах саме добровільного об’єднання жителів села.

Мій досвід колгоспного бригадира, голови сільської ради, голови колгоспу і першого кері-вника району переконує мене, що після того, як земля стане товаром, її викуплять за гроші хитрі ділки. А найлегше обдурити одинаків. З кооперативом, фермерським господарством, великим приватним підприємством зробити це майже неможливо. І це актуально саме зараз, поки земля ще не стала товаром, хоча чимало її вже викупили (украли в селян) за різними так званими нормативними актами і з допомогою судів.

Якщо у селі буде голова — справжній голова! — а не злодій, то він відстоюватиме інтереси тих людей, що об’єдналися добровільно. Колись найгірший голова колгоспу не міг учинити так, як теперішні нові керівники господарств з Одеси чи з інших міст: платити людям дещицю, не обробляти землю за науково обґрунтованими нормами, вирізати худобу, позакривати дитячі садки і школи, принижувати сільську інтелігенцію і т.д.

Сьогодні дуже важко об’єднатися, бо той, «хто ближче до корита», той і пан. Звісно, тим панам вигідно, аби побільше селян залишалося в тих спотворених структурах, які стихійно створилися після смерті колгоспів, аби поменше людей справді добровільно об’єднувалися в життєздатні колективи. Але це треба робити, бо завтра буде ще важче.

Досвід роботи останніх років показує, що право на життя мають й інші форми організації сільськогосподарського виробництва. Дуже добра форма — приватне підприємство. Але існуванню її заважає наш менталітет — заздрість. Коли земля стане товаром, то приватний підприємець, на мою думку, постраждає насамперед, бо йому не тільки заздрять, а й чинять тихий спротив, неохоче віддають землю в оренду.

Проаналізувавши ситуацію, я, на жаль, дійшов висновку, що кожен наступний очільник кооперативу, сільської ради чи громади стає гіршим, ніж його попередник. Особливо ж — якщо мешкає в місті, а керує на селі. Думаю, цілком зрозуміло, що той, хто живе на Дерибасівській, не переймається тим, як посприяти мешканцям села у будівництві ФАПу, дитячого садка, як відремонтувати школу. Він спить і бачить, як у селі отримати побільший прибуток, а потім — як вийде. А люди залишаються і без землі, і без роботи. Як колишній директор Державного архіву, знаю, які довідки ми видавали про заробітну плату селянам, передусім в останні десять років. Тому вони отримують не пенсії, а подачки, і все це «дякуючи» тим керівникам, які всілякими засобами хотіли і хочуть ошукати селянина.

Втім, керівники нинішніх сільськогосподарських підприємств, з різними формами управління й власності, також сидять на пороховій бочці, очі-куючи, коли почнуть торгувати землею. Вони розуміють, що нові «господарі» витягнуть із селян останні соки, а з них, керівників, — у першу чергу. Тому, коли земля стане товаром, добре орга-нізоване фермерське господарство чи приватне підприємство з відповідальним керівником буде надійним захистом для всіх селян.

Сподіваюся, зі мною погодиться кожен селянин, що земля стогне від знущання над нею і співає від доброго ставлення до себе. А тому навіть коли її, рідненьку, почнуть продавати, не треба опускати рук, а працювати, і працювати у поті чола свого, як працювали наші діди, батьки і ми. Й — об’єднуватися, бо тільки разом можна вистояти. А продавати свій земельний пай — це, вважаю, злочин перед рідними і близькими.

Поки не почалося повне пограбування землі, потрібно в своїх селах знаходити людей, які не за гроші чи інші блага, а за покликанням вирощуватимуть хліб, розвиватимуть тваринництво. Ми, голови колгоспів шістдесятих і сімдесятих, отримували заробітну плату на рівні передового механізатора, що, гадаю, теж було погано, а спеціалісти і бригадири — ще менше. Але показники, передусім у соціальних питаннях, були на порядки вищими. Ми раділи кожній пробуреній свердловині, кожному прокладеному кілометру дороги, кожній збудованій школі, дитячому садочку, клубу, лікарні, про що зараз можна тільки мріяти.

Нам потрібні в селі справжні ініціатори, і не лише відомі Герої праці — їх і так усі добре знають. Я звертаюся до селян: вибирайте серед своїх! В.П. Федоряка, А.Г. Новаковський, В.І. Калашник, В.А. Гольдман, В.І. Гришаков, В.П. Чернолуцький, В.М. Бабанський, О.А. Богоміл, В.Г. Тітенко, О.А. Шалан, М.В. Новацький — це люди з простих селянських сімей, які не мали «волохатої» руки, які були дуже далеко від «корита», яких ви кожен у своєму районі обирали головами колгоспів у їхні 22—25 років, і які досягли вагомих результатів. Вони не стали Героями, але слава про них живе і дотепер, їх шанують у селах, де вони працювали, багато з них зараз очолюють різні підприємства й установи (і, як на мою думку, дуже добре), а декого, на жаль, нині вже нема серед нас.

Тож і закликаю усіх селян: щоб вас у черговий раз не обікрали — об’єднуйтеся!

Іван НІТОЧКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net