Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини

Козаки, міщани та городяни повинні так само не минути вваги вважливого українського писальника. Козацький бит на Кубані, в Полтавщині, в Чернігівщині зовсім ориґінальний і повинен дати сюжети не одному українському літератові. Окрім козаків та міщан, на Україні проживає багато дрібної шляхти, і православної, й католицької, що платить панам за землі чинш. При тому українська література ніяк не повинна минати жидів і повинна одмалювати їх так, як вони стоять в натурі до громад, до панів, до попів, до руського уряду. Вищі верстви української громади, українські пани на Східній Україні і понад Чорним морем, католицькі пани в Західній Україні, мадярські пани за Карпатами — все се повинно одсвітитись в українській літературі і чим правдивіше, тим більше буде користи з такої літератури: ввесь бит панів, вся їх жизнь, їх відносини до народу, їх політичні й релігійні тенденції, їх національність і відносини до української національности — все се докладно повинна одсвітити в собі українська література. Вона ніяк не повинна минути й українського духовенства, з великоруськими архиєреями, з монастирями; не повинна минути і тих урядників, котрими набиті непотрібні нікому канцелярії на Україні, і професорів всякої масти, і українських, і великоруських, і польських, і мадярських. Словом сказати, все, що захоплює етнографічна границя української народности, все се повинно бути і конечне буде матеріялом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців іншої національности, бо їх уже багато напхалось на Україну. Вони вже давно живуть між нами і нажили собі такий світогляд, котрий їх одрізняє од їх таки земляків, що живуть в себе дома, між своїм народом, як, напр., поляки й великороси, і робить їх часто небезпечнішими й шкідливішими для української національности і для народу, ніж їх земляки, що живуть в себе дома жизню, спільною з жизню свого народу...

Другий принцип сьогочасних нових літератур, то принцип національности. Принцип національности складається з двох прикмет: з надвірної, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибокого національного психічного характеру народу.

Народний язик — то тіло національности, національний психічний характер — то її душа. Реальна українська література повинна бути на народній українській мові. Як не чудна ся гадка в прикладі до інших європейських літератур, але для української літератури нема тут нічого чудного. Було б смішно сказати, що, наприклад, французька література повинна бути на французькій мові, але що стосується до України, де панує в школах і між панами великоруський, польський або мадярський язик, де в Росії на Україні запанувала великоруська література, в Австрії — польська, німецька та мадярська, — тут нема нічого смішного. На основі принципу національности українські писальники повинні обписувати жизнь української громади тільки по-українськи. Тільки на українській мові література може піти широко й глибоко в українську масу і зробити свою цивілізуючу місію. На інших язиках література на Україні буде служити тільки вищим верствам національної української громади, а з таких шарів, що не говорять по—українськи, вийде все—таки дуже малий процент на всю масу української нації мужиків, міщан та козаків, що не вміють говорити іншим язиком, окрім українського. Реальна українська література не на українській мові буде тільки цяцькою та іграшкою для українського панства.

Разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною і своїм вмістом: вона повинна виявити психічний український національний дух та характер. Кожна європейська література виявляє характер своєї нації, і виявляє так, що доглядливий, вважливий чоловік зразу впізнає, до якого народу належить який—небудь літературний твір (коли він щиро національний), не заглянувши на підпис автора. Східні літератури носять на собі слід широкої, блискучої палкої фантазії. Така сама печать лежить і на літературах південної Європи, на італіянській, іспанській; їх колорит гарячий, палкий, як південне сонце, пишний, як пишна тамошня природа. Висока фантазія, гаряче серце, гаряче як огонь кохання, демонська ревність, релігійний фанатизм аж пашить в поезії Данта, Тассо, Петрарки, Бокачіо, Кальдерона. Демонська гордість, аристократизм або філософський глибокий аналіз, сімейний принцип — сі всі прикмети аглицької національности виявилися в творах Байрона, Вальтера Скота, Діккенса. Сентименталізм, або правдиве чуття серця, містицизм з філософським покривалом поклали особливу печать на твори Шіллера, Ґете, Шпільгаґена і німецьких романтиків. Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і такі холодні, як лід. Такі самі твори гр. Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського*, Н. Успенського, Г. Успенського і т. д. Нам скажуть, що то об’єктивність, а українцеві все те здається льодом.

* При глибокому психічному аналізі, фантазія Достоєвського, напр., така убога, що допровадила його до комічних образів: в своїх повістях «Идиот» і «Бесах» він малює сни героїв, де ліберальні ідеї з’являються в образі трихин, що влазять в тіло героя, та в образі бісів, що кинулись на стадо свиней. — Правда, що фантазія! А яка елеґантність! (Прим. І. Нечуя—Левицького).

Українська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор. Все се виявилось в народних українських піснях, в їх мотивах, зачіпаючих самі глибокі струни серця. Такі національні психічні прикмети ясно і виразно виявились в творах національного українського поета Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибині серця. Окрім психічного характеру, українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже одрізняє його од інших європейських та слов’янських націй. Глибокий демократизм пронизує українську жизнь од самого початку української історії до останніх нових часів. В давні часи українська громада жила своїм республіканським саморядом та самосудом, як за давніх вічових князів, так і за козаків, і замерла тільки в часи знесення Запорізької Січі 1775 року, коли було вбито Росією останнє українське саморядне народне віче в Січі, остання купа чи громада в цілій слов’янщині. Той дух не замер в українському народі і до нашого часу, не вважаючи на панщину, на знесення козаччини, на знесення вибірного права сільських та міських громад; той демократичний дух уже внявся в українській літературі та в українській інтеліґенції і виявляється ще виразніше в теперішні часи, за що українську літературу й інтеліґенцію постигла урядова кара од великоруського панства та централістичного абсолютизму. Той соціяльний дух уже виявився і в українській літературі: вона вся демократична, чи стоїть вона на реальній основі теперішнього життя, чи зачіпає минувшу історію козацького періоду. Тут причина не в одній тільки формі — в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демократичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина — в демократичному характері української нації.

В ім’я принципу національности нова українська література виявляла скільки теперішнє національне життя на Україні, стільки й минувше, а найбільше з періоду козацького, коли українська народна жизнь виявилась у виразніших формах і в ближчих до нашого часу, ніж давній вічовий та княжий період української історії. Минувше життя України зачіпали наші писальники: Костомаров, Куліш, Стороженко, Гребінка, Шевченко, навіть великоруський писальник Гоголь. Очевидячки, там була якась жива сила, що притягала до себе ввагу луччих українських розумів, окрім причин політичних. То була сила, котра тепер замерла на Україні: то була об’ява народного соціяльного духу в урядових та громадських формах, присутніх природі українського національного духу, то був і протест проти чужих форм, котрими хотіла залигати Україну то Польща з своїм аристократизмом, то Москва з своїм панським централістичним деспотизмом. Національний демократичний дух української літератури становить її зовсім на противному боці, наприклад, врівні з польською, щиро панською та клерикальною літературою, або врівні з мадярською, і більшою половиною великоруської літератури — зовсім аристократичної в творах графів Л. Толстого, А. Толстого, князя Мещерського, навіть Гончарова («Обрыв») і фаланги писальників в «Русскому Вестнике».

Окрім національного психічного та історичного характеру, що вже виявився в українській літературі, україн-ська література повинна виявити в собі ще одну національну прикмету: власний народний громадський та сім’яний характер. Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади, а не одного чоловіка. Принцип особости — то національний український принцип. Людська особа на Україні не любить щезати в іншій чужій особі, нізащо в світі не одкажеться од свого Я, і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена. Хто з чужоземців бував на Україні, проживав в неї, той примічав, що українському селянинові нічим не можна догодити, ні доброю платою, ні добрим обходінням. Він усе буде поглядати на вас скоса, бо ... він мусить вам покорятись та служити, чого йому дуже не хотілось би по його національній натурі. Особость на Україні дуже розвита, не тоне ні в громаді, ні в сім’ї. Звідсіль виявиться в українській літературі ще одна фарба, котра мусить мати вплив на будущу долю українських сільських громад, на соціялістичне сформування сільської жизни, сільського бита так, щоб не одняти од індивідуума багато особистого простору, особистих прав, особистої волі.

Приступимо теперечки до третього, найновішого принципу сьогочасних літератур, до народности в літературі. Тепер, коли європейські літератури стали вже національними, вони ще далеко не стали народними, конечне в самому широкому розумінню сього слова. В європейських літературах вже проявились народні поети, що описують жизнь мужиків таки мужичою сільською мовою: Еркман—Шатріян у французів, Бернс — у англічан, Ауербах і багато інших — у німців, Кольцов, Н. Успенський — у великоросів. Але не вважаючи на те, згадані нами літератури ще далеко не стали народними. В давніх європейських літературах, що виросли на клясичному й романтичному ґрунті, ще багато зосталось старого, традиційного і в формі, і в змісті, і в язиці, і в дусі самої поезії, од чого їм дуже трудно одчепитись. Мужичі сільські слова й вирази, образи мужичої поезії європейські літератури приймають, не можна сказати, щоб з великою охотою. Реальні французькі теперішні писальники, брати Ґонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили сільську й почали набивати мужичих слів в свої твори, довго не подобалися французам, а Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними писальниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше, як половину своїх літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії. Великоруські солідні органи, як «Вестник Европы» і навіть «Отечественные Записки», так само напалися недавно на Максимова й Немировича—Данченка за те, що вони пишуть зовсім мужичим, сільським язиком, до котрого не привикла великоруська просвічена публіка, а петербурзький комітет грамотности, оповістивши премію за біографію Петра I, просто поставив умову, щоб язик біографії не був підроблений під мужичий, хоч конечно біографію будуть читати не пани, а мужики...

Так-то принцип народности, як самий недавній, ще не зовсім прийнявся в теперішніх європейських літературах, хоч почав уже вбиватися в палки і всисатися в літературу, як вода в суху землю. Європейські літератури вже стають і повинні стати швидко зовсім народними.

Що ж таке народність в літературі? Як її розуміти?

Принцип народности в літературі складається з кількох елементів: перший елемент — се народний язик, яким говорить народ, чи, просто сказати, мужики. Там, де література розвивається на давньому літературному язиці, що має багато слів, вже вимерлих в устах живого народу, або забрав слова з іншого язика, як великоруський з церковнослов’янського, там народний, мужичий язик повинен всисатись в літературний, книжний язик, ввійти в його з м’ясом, з кістками, з жилами і зовсім переформувати його на інший живий народний лад. В нових літературах, як українська, чеська, болгарська і інші, народний мужичий язик повинен лягти як ґрунт, повинен лягти увесь в сирому становищі, який він є в устах народу та в його усних творах. Живий народний язик вносить в книжки інший граматичний склад. Замісць довгих книжних періодів (в німців часом завдовшки з листок), котрими ніколи не говорив ні один народ на світі, народна річ вносить в книжки рубану, уривчасту мову, швидку, шпарку й живу, як сама жизнь. Нехай про одно те саме діло розкаже вчений чоловік таки україн-ським язиком і про те саме діло розкаже сільська цікава баба. Вчений чоловік безперемінно буде сукати довгі стрічки по книжному звичаю, а сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посипляться іскри поезії. Синтаксис її мови буде шашкований, повний викрикників, нерозвитий граматично, але живий, іскряний. Для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби, з її синтаксисом. Книжний літературний україн-ський язик повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, змінюючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика, він не повинен шукати нових слів в інших слов’янських язиках, хоч би і в церковнослов’янському, а розвиватись на основі народних українських вимов: наддніпрянської, галицької, поліської, навіть чорно—руської (коло Вільна) і білоруської (коло Могилева, Мінська та Вітебська), котрі мають один, спільний з українським лексикон слів. Народні провінціяльні вимови дають часом несподівано дуже добрі терміни для літературного українського язика.

(Далі буде)