Страдницькими шляхами Катерини

Ці слова талановитого поета, який прожив лише 22 роки (Шевченкові в часі створення «Катерини» було 24) мають бути епіграфом, мотто, концептом опери. І справа тут не так навіть у тому, що в образі Катерини Шевченко писав про важку долю поневоленої України. Й навіть не в суспільному становищі Миколи Аркаса, котрий, до того ж, дотримувався ліберальних поглядів, й тому заакцентував лише на морально-етичних проблемах. А в тому, передовсім, що сьогодні найбільш актуальним було б дещо інше прочитання цієї опери. Сучасне — скажемо так.

Твори геніальних авторів завжди актуальні в усі часи. Така характерна особливість і Шевченкових творів, його акцентованого на вічних українських проблемах мислення, що завше спонукає нас до співставлень з сучасністю, що надає їм ще більшої актуальности, надто за умов нинішньої війни. І не дозволяє нам сприймати цю оперу як тривіальну історію обманутої дівчини на тлі жорстокості патріархальних звичаїв тодішнього українського села. Варто, проте, пам’ятати, що в українській кордоцентричній духовності інститут шлюбу стояв дуже високо, в ньому не було місця для дівчини-покритки. Морально-етичні норми, за якими жило тодішнє суспільство, були суворими. Хоча таких нещасних дівчат можна було знайти в кожному селі, де стояли постоєм російські солдати. «Я пройшов шляхами України, / Як сльоза покритки по обличчю…» — сказав інший поет з дещо іншої епохи. А тут вина Катерини (артистка Юлія Терещук) якраз у тому, що вона сама обрала чужинця, зайду, одного з ворогів-окупантів. Її дует з Андрієм (артист Микола Субота), котрий щиро любить дівчину і готовий простити їй усе, дуже переконливий, — глядачі гаряче сприймають спів артистів. У селі чимало було своїх парубків, і жоден з них не дозволив би собі збезчестити дівчину, це бачимо і в народних піснях. Своїм зв’язком з ворогом вона сама відчахнула себе від громади, від свого народу. Знеславленій в очах цієї громади, вигнаній з рідного дому, не було куди їй подітись, хіба що…

Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..

Тарас Шевченко знав, що довго ще будуть безбатченки спокутувати той гріх — ще й по сьогодні, як бачимо. Тому що однією з найбільших причин усіх наших національних бід саме і є безпам’ятство, забудькуватість про своє минуле, бездумна довірливість до ворога, яка стала наслідком довготривалої окупації. Й у цьому сенсі «Катерина» цілковито спрямована у наш час.

І все-таки: що це? Недогляд батьків у її вихованні? Легковажність Катерини? Чи, як мовиться, «серцю не накажеш»? Для Шевченка це — зрада, попри те, що він жаліє свою героїню, співчуває стареньким батькам у їхньому горі. Проте поведінка батьків у ставленні до єдиної доньки не повинна шокувати глядачів. Нам однаково шкода і Катерину, і її батьків. Навіть не так саму Катерину, як стареньку матір. Заслужена артистка України Олена Стародубцева створює ту внутрішню динаміку, яка, властиво, рухає цей образ, артистка правдива у всьому — жестах, міміці, у материнському горі. Дуже дітклива сцена, коли вони утрьох разом виповідають кожен своє горе — матір, батько й Андрій, зала тут вибухає оплесками. Наразі глядач розривається між співчуттям до батьків та жалістю до нещасної Катерини.

Непросте завдання стоїть перед артистом у ролі батька: він мусить поєднати і співчуття до себе, й обурення глядачів, бо ж проганяє дочку з немовлям, прирікає її на загибель. Заслужений артист України Дмитро Павлюк у цій ролі цілком органічний, хоч послуговується мінімумом вокально-драматургічних засобів. І це логічно: старенький батько прибитий подвійним горем — йому жаль дочки й водночас він мусить скоритися неписаним правилам. Проте напружена сцена прощання Катерини з батьками все ж виглядає дещо недовершеною, хоча за емоційною напругою вона мала б дорівнювати кульмінаційній сцені зустрічі Катерини з коханим.

Це дуже відповідальна сцена, у ній, можна сказати, квінтесенція опери. Катерина втомлена, але не відчуває цього, вона то провалюється в летючий сон, бачить там своїх подруг, бачить батька й матір, любощі з коханим, а то прокидається в тривозі за свою дитину. А ось і реальна зустріч: офіцер провадить відділ солдат, вони зупиняються на перепочинок. Дівчина впізнає свого обранця, кидається до нього. Вона все ще вірить йому — вона ще не зазирнула в страшну безодню своєї покути. Сцена, виповнена глибоким драматизмом: «Серце моє коханеє! / Де ти так барився?» і — «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!». Це протиставлення двох світів — світлого українського й темного московського. «Сина, сина / Батько одцурався!». Чи може цей персонаж співати в опері? Мабуть, що ні. Ми не замислюємось особливо, хто на таке здатен, буденна річ: батько відцурався родини. Шевченко іншими очима дивиться на це, та інакше й не могло бути:

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

Чужі люди — цей імператив червоною ниткою проходить через весь твір. Властиво, через поему. Цього персонажа добре можна розгледіти в першій дії: його зверхнє ставлення (до коханої!), його погордливість, самозакоханість — не в Катерину ж, справді… Йому б лише спокусити дівчину. «Ай да баба! / ай да наши/ Кого не надуют!» (це не з лібрето — з поеми). Вона цього всього не хоче помічати.

Ця тяглість сліпої довіри, що веде до руйнації життєвих основ, — вона ж триває в часі. Й у цьому також геніальність Шевченка. «А ти ж присягався!». Куди вже актуальніше! Москалі йдуть далі, проваджені офіцером, котрий звично загубив одразу дві невинні душі. Та ні, чотири. Авжеж, звично, така логіка його поведінки. Їхніх учинків. Зроблять лихо з вами і підуть далі, сіяти нещастя й горе. Тож у цьому епізоді трохи надумано, штучно виглядає отой вузлик з харчами, якого один з них залишає нещасній Катерині. Звісно, в царській армії було багато українців, але не в Україні вони служили…

Вочевидь, опера, яка йде на сцені не один десяток років, усе ж вимагає певних трансформацій — і в режисурі, й у сценографії. Передовсім — урахування сучасних реалій, сучасного прочитання Шевченка.

…Розсувається завіса, і з великого портрета на глядачів дивиться Тарас Шевченко. Він мовби запрошує: придивіться, прислухайтеся до цих людей, вони не вигадані. Пройдіть їхніми страдницькими шляхами та поміркуйте про українську долю.

Пам’ятаймо: творив поета гнів, а не лише любов. І біль.

Роман КРАКАЛІЯ.