Переглядів: 665

Війна, ідентичність і система цінностей

Уже шість років триває російсько-українська війна. У ній є щось спільне з радянсько-фінською війною 1939—1940 років. Та ж втрата частини територій, те ж затяте намагання імперії будь-якою ціною повернути у «стійло» своїх колишніх і занадто волелюбних «підданих».

Щоправда, цього разу співвідношення сил є не настільки трагічним для народу, який чинить спротив. І міжнародна підтримка більша. Водночас, в імперії багато важелів для того, щоб діяти без застосування зброї. Адже фіни покидали окупантам випалену землю, знищували все, що можна було знищити. І ніхто не залишався, аби здатися на милість ворога. Ситуація з українцями докорінно інша. Колаборація не була рідкісним явищем; перехід військових на бік ворога досяг піку у Криму в березні 2014-го.

Чому ж така різниця між Фінляндією й Україною? Вочевидь, тут не могли не зіграти свою роль ідентичність та система цінностей.

Фіни аніскільки не сумнівалися у своїй самобутності й неповторності, несхожості на росіян. Відрубність країни Суомі ні в кого не викликала сумніву. Ми ж набагато ближчі. Саме так нас сприймають у світі.

Донеччанка Ірина Довгань, відома всьому світові по фото, де її, прив’язану до стовпа, б’ють сепаратисти, мала можливість у Гаазі віч-на-віч поговорити з королем Нідерландів. Вона пише: «Для аудієнції мені виділили чотири хвилини. Я розповіла йому, що у моє місто приїхали люди зі зброєю із сусідньої країни. Ці люди мене заарештували, катували, чинили насилля. А він мене перепитує: «Але ж ви — братні народи, вони ж там також жили?!». Я була шокована рівнем нерозуміння того, що у нас коїться...».

Звісно, це боляче, але правда й те, що у нас навіть молодь Західної України виховується на російській попсі. Попереднє керівництво країни гостріше відчувало загрози, пов’язані з ідентичні-стю та системою цінностей. Навесні 2015 року Міністерство освіти й науки затвердило Концепцію національно-патріотичного виховання дітей та молоді. Основою патріотичного виховання мали стати українські історичні постаті й події, про які в часи Януковича намагалася не згадувати: Роман Шухевич, Степан Бандера, антибільшовицькі повстання селян, повстанці в радянських концтаборах. Як приклад для наслідування пропонували й учасників Помаранчевої революції, Революції Гідності, Антитерористичної операції на Донбасі. Тоді ж були означені певні проблеми. Зокрема, брак реальних механізмів, які виховували б патрі-отизм у молоді.

Сказали своє слово і критики. У статті «Я і мій прапор» Юрій Макаров писав: «Коли в Україні вчергове порушується питання про необхідність централізованого патріотичного виховання, у мені піднімається неконтрольована лють. Бо я заздалегідь знаю, як воно втілюватиметься. Власне, уже втілюється. Спочатку указ президента «Про заходи щодо…», потім — «Координаційна рада з питань…», причому в кожній області. Потім — «Методичні рекомендації…». Напевно, наукові статті. Дисертації. Кафедри. Курси підвищення кваліфікації. Ну й, нарешті, урок у школі, швидше за все, сьомий. «Червоний куток» із прапором, портретами Кобзаря й ветеранів (на Заході, звісно, Бандери, на Сході — залежить від конкретного вчителя). Стінгазета. Лінійка під пекучим сонцем. Концерт самодіяльності у віночках... Матриця невитравна».

Здавалося б, що поганого у віночках? Але автор резонно пояснює: «Щось не пам’ятаю, щоби на Майдані хтось учив нас співати гімн. Навряд чи добровольці 2014-го проходили мотиваційні курси. Все це народилося саме собою, з повітря свободи, з атмосфери згоди стосовно базових цінностей...». І далі: «Єдиного рецепту не існує. Але є тисячі способів відчути себе частиною країни й народу. Вивчення історії є лише одним із них, хоча чи не найважливішим. Інші — упевненість у тому, що твій прапор — символ закону. І права. І можливостей для розвитку. І віри, що тобі не брешуть. І свободи, що, як відомо, — наша релігія».

«Відкат» намітився вже тоді, коли імітація патріотизму чомусь виявилася важливішою, ніж підтримка конкретних патріотів. Ось приклад.

Юрій Ільченко, колишній мешканець Севастополя й учасник Спротиву, майже рік провів у слідчому ізоляторі ФСБ. Лише дивом йому вдалося вирватися з Криму й опинитися в Галичині. З часом друзі допомогли вивезти до Львова його стареньких батьків. Патріоти залишили у Севастополі хорошу квартиру, а на Львівщині опинилися в ролі безхатченків. Хтось із «доброзичливців» навіть вирішив підзаробити на кримській родині. За чималеньку суму здавали житло, загалом мало придатне для життя. І цікаво, що «принципові» українці, які готові жбурляти каміння в автобус із хворими співгромадянами, не могли зайти до власника житла й бодай присоромити за надмірну ціну. Взяти в руки камінь — можна. А поговорити із земляком на морально-етичну тему — ні. Така ось дивна духовність. Тепер у Юрка на утриманні залишився старенький, 82-річний батько... Бо вивезена з Криму матуся вже покоїться на львівському цвинтарі...

Українська дійсність може руйнувати здоров’я не гірше, ніж російська тюрма. Щоправда, ступенів свободи у Львові набагато більше, ніж у Лефортово чи в Бутирці, але на стан здоров’я це мало впливає. Важко довго зберігати здоров’я, коли нема роботи і відсутнє нормальне житло. Захворів і колишній кримський підпільник.

«Спочатку думав — застуда, потім — грип або запалення легенів, — писав другові Юрій Ільченко. — Почав лікуватися, але нічого не допомагало, температура трималася. Виявилося — саркоїдоз. Це зміни в легенях, а з часом хвороба може зачепити серце, печінку, зір... Смерть настає на 4-й стадії через фіброз легень. Людина просто задихається... У мене поки що 2-а стадія. До речі, лікарі вважають, що це не єдине моє захворювання, бо температура при лікуванні мала би впасти, але... досі тримається. Спочатку не хотів про це писати, та зараз працювати вже не можу, залишився з батьком тільки на його пенсію...».

Люди збирали кошти, але запалу вистачило ненадовго. Та й суми були явно недостатні. Мій приятель, дійсний член НТШ, пожертвував суму, що становить четверту частину від тієї, яку зібрала вся церква. Ось вам і реальна роль цієї інституції...

Отже, Юрій Макаров таки мав рацію: важливо, коли тобі не брешуть. Важливо, коли слова не розходяться з ділом. Патріотизм або підтримується, або — ні. А «концепції» та «координаційні ради» — це другорядне.

Усі добровольці, повернувшись з фронту, зазвичай відзначають слабкі сторони українського суспільства. Учасник бойових дій, колишній десантник Валерій Анан’єв у своїй книзі «Сліди на дорозі» виклав власні думки про українську школу: «Яким же насправді фальшивим і лицемірним людям ми довіряємо своїх дітей! А скільки ще дітлахів пройшло і проходитиме через їхні руки? Страшно... Якою ж мірою недолуга наша система освіти! Вона спрямована на те, щоб зробити кожну людину зручною для вчителя. Виховання самостійно мислячої, незалежної Людини, Особистості взагалі не стоїть як завдання перед сучасним вітчизняним освітянським процесом…».

Така школа апріорі не здатна виховати хорошого майбутнього офіцера. Ну, добре... Припустимо, Валерій Анан’єв — східняк. Може, це лише у них так? Але ж маріупольська гречанка Євгенія Саганчі останні роки прожила у Львові. Вона — співавторка підручника для 10-го класу з предмета «Захист Вітчизни». Має чітку громадянську позицію, поважає честь, гідність, порядність, є творчою й активною. Євгенія Саганчі — інструкторка-волонтерка з домедичної допомоги та Millitary English у Центрі військово-патріотичного виховання Самооборони «Галичина» та НВЦ «Гайдамацька Січ». Брала активну участь у Революції Гідності. Але й вона не змогла довго працювати в школі, де патріотизм лише імітують. Тепер шукає нове місце роботи — патріотичну школу і патріотично налаштованого директора. А хіба вони не всі повинні бути патріотичними?

Найвищим злетом українського духу в ХХІ столітті, поза сумнівом, була Революція Гідності. Важливо продовжувати в цьому ж дусі — тоді ми просто приречені на перемогу. Але, видно, в суспільстві не вистачає «критичної» маси активних людей. Може, тому, що багато майданівців загинуло на східному фронті? Але тоді варто було своєчасно подбати про механізми компенсації втрат.

Та й Захід активніше підключати. Ми ж і за них воюємо! Але тут не все так просто. Донеччанка Ірина Довгань, яку вже цитував, з болем розповідає: «Я сказала королю Нідерландів, що готова свідчити проти цих людей (своїх катів — С.Л.), але вони вже повернулися на територію Росії. Тому прошу його, прошу міжнародну спільноту допомогти у притягненні цих злочинців до відповідальності. Тоді він сумно зітхає і каже, що це не в його силах, бо Росія — велика і сильна країна. Але він вірить у те, що є Бог, що Він відновить справедливість і в мене все буде добре… Тоді вже я зітхаю й кажу: «Ну, звичайно, Бог справедливість відновить». Дуже кортіло спитати його: для чого тоді існують міжнародні суди, для чого він тут, якщо Бог усе зробить?».

Хочу продовжити цю тему і сказати кілька слів про духовність. Про нашу церкву. Важливо, щоб вона почала християнізацію із самої себе. Бо в спільнотах, де діє церква, а в ній великий відсоток священиків-християн, з часом таки починають утверджуватися християнські цінності. Суспільство змінюється. Якщо ж переважають «імітатори», тобто заробітчани від релігії, то суспільство може залишатися антихристиянським як завгодно довго. Навіть двох поколінь буде замало для позитивних змін. Бо зовнішня, показна релігійність жодним чином не впливає на духовність. Потрібна своєрідна революція в церковному житті, суттєве скорочення ритуалів, обрядовості. Інакше, у церкви просто забракне часових і фінансових ресурсів для запровадження позитивних змін.

А працювати є над чим. Чому б церкві не виростити хоча б одного конкретного чиновника-християнина? Або поліцейського-християнина? Головного прокурора? Або забезпечити для конкретної лікарні бодай невеличку групку лікарів-християн? Тоді християнізація України пішла б набагато швидше. Бо все, що йде від щирого серця, спрацьовує краще, ніж найвитонченіша імітація. Із християні-зацією не варто зволікати, бо без мобілізації суспільства ми приречені на програш у війні. У боротьбі із сатанинським путін-ським режимом краще не уподі-бнюватися до Росії, а мати духовну перевагу. Це легко задекларувати, та складніше виконати. Україні потрібен діяльний націоналізм. Але водночас і шляхетний, із християнським ухилом.

Зразком саме такого націоналізму є донеччанка Ірина Довгань. Вона не могла не відвідати українських полонених з останнього обміну. Нагадаю, що після звільнення їх усіх спочатку розмістили в лікарні Верховної Ради «Феофанія», а потім перевезли у санаторій у Пущі Водиці. Саме там їх провідала й привезла гуманітарну допомогу, яку зібрала напередодні.

«Не знаю, що з ними буде, — каже пані Ірина. — Коли їх звільнили, влада обіцяла золоті гори. Зараз колишні в’язні проходять реабілітацію у жахливому совдепівському санаторії. Там я познайомилася з двома жінками — лікаркою Оленою Лазаревою та медсестрою Ларисою Новиковою. Вони були дуже пригнічені, сказали, що годують їх тут більш-менш нормально, а ось лікувати перестали. А у них якраз почали вилазити болячки. Їм сказали, що через кілька днів мають звідси їхати. Вони розгублені: «А куди маємо їхати? У нас же нічого нема...». Лариса Новикова щойно вивезла з Донецька 11-річну доньку. Вона там жила у її подруги. Рік дитини не бачила. Їй треба десь з дитиною жити, винаймати квартиру… А я вже одному із звільнених полонених, молодому чоловікові, пообіцяла, що заберу його до себе додому хоча б на місяць пожити, поки стане на ноги, знайде квартиру. Зазвичай цим людям нема де жити! Вони у такому самому розпачі, як і ті, кого звільнили два роки тому...».

Не виключено, що всім їм доведеться пройти через ті ж випробування, через які пройшов севастополець Юрій Ільченко. І надія — лише на таких людей, як Ірина Довгань. Не на церкву. Остання ж більше думає про позолоту храмів, а не про допомогу людям, які забезпечують її існування. Бо в разі перемоги Путіна нашу духовність формуватимуть саме московські попи. Тому ми повинні своєчасно робити висновки. Приємно, що нашу церкву вже більше визнають у світі. Але було б набагато краще, якби її визнав сам народ. А він судитиме тільки по справах.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua