Переглядів: 707

Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини

(Сьогочасне літературне прямування)

Текст із видання Іван Нечуй-Левицький. Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнописького. — Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000). с. 64—126.

Трактат складається з двох частин. Уперше його опубліковано анонімно під назвою «Сьогочасне літературне прямування»: першу частину — у журналі «Правда (Часть літературно-наукова). Річник ХI-ий». — Львів, 1878. — Том II. — С. 1—41; другу — у літературному додатку до того ж журналу: «Літературний збірник. В доповненє XIII річника часопису «Правда», уложений Володимиром Барвінським, докінчений Іваном Франком». — Львів, 1884. — С. 195—231. Інтервал у шість років між публікацією першої та другої частин був зумовлений тим, що через брак коштів журнал виходив з великими перервами. Видання здійснювалося накладом Товариства ім. Шевченка.

Найперше свідчення про авторство твору знаходимо у листі І. Франка 26.ХІІ.1878 р. до О. Рошкевич, де він переказує своїй нареченій зміст упорядкованого спільно з М. Павликом збірника «Молот» і не без бравади додає: «На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної «Правди» […], а іменно на статтю Левицького (автора «Хмар», «Джері», «Причепи») «Літературне прямування новіших літератур» — п. Левицького сокрушаю вельми і висказую рішуче деякі думки, щоб покінчити спори з нашими естетиками-правдянами» (Франко І. Зібр. тв. у 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С. 133).

Твір подається під назвою «Непотрібність...» (Замість назви «Сьогочасне літературне прямування»). Підставу повернути авторову назву дає дослідження автографа твору, яке провів акад. С. Єфремов у монографії про письменника. Дослідник описав очолений І. Нечуєм-Левицьким таємний гурток його кишинівських приятелів-інтелектуалів, їх зібрання, обмін літературними новинами, рефератами. С. Єфремов пише: «Пам’яткою цих зібраннів лишилась надзвичайно цікава праця Левицького — «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», видрукована під заголовком «Сьогочасне літературне прямування». З нею й виступив автор якраз на згаданих товариських зібраннях, пробуючи дати ніби цілу програму літературного й почасти громадського прямування свого власного і свого покоління». Тут же С. Єфремов зауважує: «Ці відомості про кишинівське життя беру з листа Д. Щеглова, одного з свідків та учасників того життя. Сам великорос зроду, він проте близько стояв до згаданого українського гуртка і в його ото зберігся власний рукопис праці Левицького, такої важливої для розуміння настроїв і змаганнів нашого письменника. Користуюся з нагоди, щоб скласти на цьому місці подяку Ол. З. Гребенетському, що той рукопис здобув й передав мені на використання» (Акад. С. Єфремов. Іван Левицький (Нечуй). — К., 1925. — С. 38—39).

I

Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.

Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, «Руська Правда», «Слово о полку Ігореві» і т. д. З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, у Владимир на Клязьмі, пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціяльного присилування, йшло куди хотіло і куди могло. Літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком як на Україні, так і в Великоросії, і дуже було натурально, коли книжки, написані на Україні, переходили в Великоросію, а з Великоросії йшли, навпаки, на Україну. Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком, і читали їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди українського язика й народного духу в «Слові о полку Ігореві», в літописі Нестора і в інших українських літописях, все-таки сі твори написані язиком однаковим з язиком творів Північної Русі.

В XIV віку на Україні появились школи: в Острозі (1580 р.), в Києві, в Вільні, у Львові. Україна з Білою Руссю одійшла до Польщі, а через Польщу, через польські школи, туди зайшла з Європи європейська просвіта під образом схоластики й клясицизму, та просвіта, що тоді панувала по всій Європі. Польські ксьондзи та єзуїти заводили польські школи скрізь по Україні та по Білій Русі для того, щоб пропаґувати католицизм, польську національність та унію. Для противодіяння польській пропаґанді українські пани та духовні закладали свої школи і заводили в їх ту наукову систему, котра панувала в польських школах. В ті школи заводили грецький та латинський язики, а з язиками всисалась у школи і клясична література та філософія.

Схоластично-клясичний період в українській старій літературі починається од кінця XVI віку і починає ширитись од того часу, як київський митрополит Петро Могила переробив київську богоявленську школу при Братському монастирі на вищу школу в 1631 році, коли вона почала зватись Києво-Могилянською колеґією, а потім Київською академією. В Київській академії давнє візантійсько-аскетичне прямування змінилось на схоластично-полемічне. Богословія викладалась по системах Петра Ломбарда, Фоми Аквіната та інших європейських схоластів, по системах, опертих на грецькій філософії. Риторика викладалась по латинських шкільних школах, складених по Арістотелеві, Димитрії Александрійському, Ціцеронові й Квінтіліанові, і була по формі зовсім клясична. В Київ з Європи перейшли містерії. Професори академії й самі писали містерії, а студенти грали їх в самій академії. Окрім полемічної та драматичної літератури церковного характеру, на Україні завелася й нецерковна література: то були вірші й оди, писані силабічними стихами. Схоластично-клясичний період довго тягся на Україні і дав навіть зовсім недуховних писальників, як Сковорода, отець Климентій. Декотрі п’єси Сковороди і всі вірші Климентія написані українським язиком.

Од того часу, як Богдан Хмельницький оддав Україну московському цареві Олексієві, київські вчені перенесли схоластично-клясичне літературне прямування в Москву, де до того часу панувала ще візантійсько-болгарська література: Єпіфаній Славинецький, Симеон Петровський-Ситніянович (Симеон Полоцький), Дмитрій Туптало Ростовський і багато інших київських учених перейшли в Москву і перенесли туди нове, свіжіше літературне прямування. Симеон Полоцький писав вірші, духовні комедії навіть оди в честь цареві Олексієві, його сім’ї і на всякі празники. Сі всі вірші були зібрані в його збірникові, що звався «Ритмологіон»: Симеон Полоцький переложив віршами ввесь псалтир, по котрому вчився писати віршами сам Ломоносов, великоруський писальник, од котрого почався новий клясичний період великоруської літератури. Драми Симеона Полоцького та Дмитрія Ростовського грали на театрі як при царському дворі, так і при школах в Москві, в Ростові та в Новгороді.

Язик сього другого періоду україн-ської літератури був інший, ніж язик першого періоду: він був в основі церковно-слов’янський, але в нього багато ввійшло слів українських, білоруських та польських. Не вважаючи на те, сей язик все-таки був церковнослов’янський, близький до того язика, котрим писали в Великоросії в XVI та в XVII віку. Українські й великоруські писальники розуміли одні других, коли українські вчені так легко пересадили своє літературне діло на московський ґрунт. Правда, вони знайшли в Москві проти себе опозицію, але більше за свої ідеї, за знакомість з латинською наукою. То була опозиція темноти, хоч і православної, проти європейського духу.

Як бачимо, і в сей період література могла бути спільною для України й для Великоросії, не вважаючи на невеликі одміни в мові та в ідеях. Правда, на Україні вже дуже пробивалась національність в літературі, хоч не по ідеях, але по мові. Так, після «Слова о полку Ігореві», зовсім народного по духові, схожого на українські пісні (дивись «Слово о Полку Игореве» Потебні. Филолог. Зап. 1877. VIII.), ми вже бачимо Пандекти попа Миколи 1305 р., найдені професором одеського університету п. Качубінським у Львові в одного каноника, написані через сто літ після «Слова о полку Ігореві» вже українським язиком; бачимо Пересопницьку євангелію, переложену на Волині, в Пересопницькому монастирі в 1445 році на український язик; твори Климентія при Мазепі, Козацькі літописі, декотрі вірші Сковороди, драму Теофана Прокоповича «Милость Божія на Україну через Богдана Хмельницького изліянная...».

Але сі твори не йшли в Великоросію. Очевидячки, тут була претичина в формі — в українському язиці, зовсім непохожому на великоруський. Зате решта української літератури, писаної церковною мовою, йшла без запину на північ. Література в XVI та в XVII і навіть XVIII віку в Україні з Москвою ще могла бути спільною*.

Од половини XVIII віку, починаючи од великоруського писальника Ломоносова, великоруська клясична література вже більше розходиться з українською схоластично-клясичною. Ломоносов вчився за границею в німецькому університеті, вивчив європейську клясичну літературу в самому джерелі і переніс її в свій край вже обчищену од церковного богословського духу. Окрім того він покинув силябічну міру в віршах і прийняв тонічну, підходячу під дух слов’янських язиків. Од Ломоносова починається в Великоросії клясична література світська. За ним пішов Сумароков, Херасков, Державін й інші. Язик сих писальників вже більше наближається до народного великоруського язика, хоч і вдержує стару церковнослов’янську основу. Клясична великоруська література починає швидко розвиватись в столицях, в Петербурзі та в Москві, коло царського двору, під його протекцією, а часом і по його приказу. Цариця Єлисавета просто приказувала Сумарокову писати драми для придворного театру. Катерина II закликала Фонві-зіна та Державіна в свій дворець, давала Державіну табатирки з черві-нцями, дарувала йому губернаторський уряд... В Петербурзі заклали академію наук, а цариця Єлисавета заклала в Москві університет. Великоруська клясична література розвивалась все більше та більше під крилом руських монархів та придворних маґнатів.

В той час Україна, щодо просвіти, була забута руськими царями. Давня Київська академія зоставалась з своїм схоластично-клясичним духом. Сковорода писав свої твори в клясично-аскетичнім моральнім тоні, а Галичина одійшла в 1772 році під австрійську державу і додержала те клясично-церковне прямування аж до 30-х років теперішнього віку, коли Іосиф Левицький та Лісенецький в 1838 році писали вірші зовсім в тоні києво-могилянськім. На Україні просвіта падала і ні один петербурзький цар не квапився її піддержати вищими та середніми школами.

Одначе, не вважаючи на те, що література в Великоросії й на Україні почала розходитись все далі та далі, вона все-таки ще не розійшлась дуже далеко. Дух її був і там і тут ненародний, ненаціональний і нереальний, і на півночі, і на полудні гриміли однакові оди, панегірики, риторичні вірші та клясичні драми. І по язикові обидві літератури недалеко розходились між собою. Язик Ломоносова, Державіна, Сковороди, Прокоповича (в драмі «Милость Божія»), Іосифа Левицького, Лісенецького дуже похожий, тільки в великоруських клясичних писальників він чим далі, тим більше набирається народних великоруських слів, в українських — він мішається з народними українськими словами. Нема нічого дивного, коли твори Ломоносова й Державіна могли читати на Україні і навіть в Галичині: вони ні духом, ні язиком не були зовсім незрозумілі на Україні, бо й на Україні ще писали давнім церковним мало реформованим язиком, а в Галичині стара святоюрська партія й досі пише церковно-бурсацьким язиком, на котрий і собаки брехали б з переляку, якби хоч трохи тямили в літературі.

В перших десятках XIX віку ми бачимо якусь вавілонську мішанину прямування й мови в великоруській літературі під напливом європейських літератур. До 30-го року президент Російської Академії наук Шишков, літератори Греч та Булгарін з усієї сили намагаються вдержати старий клясицизм і з великою злістю лають нових писальників Карамзіна, Пушкіна й інших за їх зраду старому клясицизмові. Рядом з клясицизмом Жуковський переносить з німецького ґрунту романтизм і стає дядьком чортів та відьом в великоруській літературі, як він сам каже про себе; Пушкін та Лермонтов копірують Байронового «Чайльд-Гарольда» та «Манфреда» і вносять півреалізм в літературу. В той таки час геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з україн-ського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну, і наводить великоруську літературу «Вечорами на хуторі» на народну й національну стежку. Всі ці літературні течії пливуть паралельно одна при другій, змагаються, борються, доки Гоголь не засліпив своїм талантом і клясицизму і романтизму і не заклав нової реальної та національної великоруської літературної школи. Ся вся література поплила на Україну: її потягла за собою великоруська школа на Україні.

Стару київську академію переробили в 1825 році, вивели виклади на латинській мові, і замість українського язика, як було б дуже натурально й розумно, завели виклади на великоруському язиці. Так само росі-йський уряд реформував і духовні семінарії, завівши на місце латинських великоруські виклади. В 1806 році Каразин виклопотав право на закладини в Харкові університету, так само великоруського. З великоруськими школами потяглася на Україну і великоруська література всякої масти...

А тим часом на Україні од самого початку XIX віку почалася вже україн-ська література. В 1798 році вже вийшли пісні «Енеїди» Котляревського. Князь Цертелев, Максимович, Лукашевич видали народні українські пісні. Коло 1820 року Котляревський видав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника». За Котляревським виступив Квітка, Гулак-Артемовський, Гребінка, Куліш, Костомаров, а далі геніяльний Шевченко. В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше: там стара партія держалася схоластично-клясичного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Маркіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним українським язиком.

На Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві. А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальна, національна й народна. Як тільки українські писальники почали писати українським мужичим язиком, те нове прямування, так сказати, само далося в руки: мужичим язиком можна було писати поперед усього про народ, бо пани вже говорили великоруським язиком, а за сим сама по собі пішла ідея про національність та реальність в літературі. Сам Котляревський, задумавши написати україн-ським язиком щось з клясичного мира, як тільки почав писати українські вірші, то під його пером і вийшов Еней — український парубок, а Дідона — дівчина, і вийшла перелицьована «Енеїда» на українські норови.

Що в українській літературі далося само по собі, а з Шевченком стало твердо й неповорушно, те в великоруській літературі далося далеко трудніше. Великоруським писальникам приходилось мати діло з традиційною клясичною літературою, з духом великоруської нації, дуже консервативним у всьому і, само по собі, і в літературі; приходилось приймати традиційний літературний язик, перемішаний з церковнословянським, од котрого він ще й досі не обчистився. Але, не вважаючи на те, після Гоголя появилась ціла фаланга великоруських писальників нової школи: в основі сеї школи лежать принципи реальности, національности та народности. По сим принципам йде тепер нова великоруська література після Гоголя і мусить іти, бо ті принципи правдиві і вже давненько панують в європейських літературах. Такі дужі таланти, як Чарльз Діккенс та Теккерей в Англії, Ф. Шпільгаґен та Авербах в Німеччині, Еркман-Шатріян, Флобер, Доде та Золя в Франції, зовсім затвердили літературу на реальному, національному і, потроху, на народному ґрунті.

Українська література йде сією стежкою з самого початку XIX віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність. Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим народним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально-національну й народну літературу в Великоросії, а другий український геній Шевченко вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літературі і навіть в європейських літературах.

Подивимось тепер, яку роботу загадує для кожної літератури теперішнє прямування літератури.

Перший принцип кожної нової літератури — то принцип реальности. Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизни, похожим на одкид берега в воді, з городом, чи з селом, з лісами, горами і всіми предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як самий одсвіт. Ми далеко стоїмо од того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі, од часу критичних творів Писарева, що література повинна бути простою копією натури, простою фотографією, та й годі. Такий погляд довів великоруських писальників, як напр. двох Глебових, до коротеньких фотографій з народного бита, в котрих нема й кришки художности ні штучности. Тут винен реальний аж меркантильний дух нашого часу і такий самий національний дух Великоросії. Ультрареальні фотографії, як і абстрактні філософські образи або ідеали, дуже однобічні, дуже прозаїчні, буденні, черстві й тверді, як недобре вварена страва, і такі самі на смак, як сира страва; од їх не дише пишним духом ідеалізму, фантазії, серця, пишним духом щирої поезії. Сей вищий дух поезії вносить у звичайну людську жизнь, в мертву природу геній писальника, що переварює в своїй душі, в свойому серці всі факти буденного життя, звичайно дуже прозаїчного, всі образи, взяті з натури; надихає своїм духом, нагріває своїм серцем, наливає своєю горячою кров’ю або наливає злістю, жовчею та ненавистю, обсипає сміхом сатани і запечатує печаттю свого прокльону. Поетичні образи в реальній поезії — то результат обидводіяння натури й художника, то спільна праця сили натури й сили художника, котрий надаряє своїм духом образи, перепущені через свою душу, додає натурі ніби куті свого меду. Людська жизнь, в більшій частці, то — вода, а вари воду, вода й буде, як каже приказка. Художник засипає ту юшку своїми крупами, часом такими, яких не дасть вся згорнутість, вся купність живої людської громади, бо він буває і продуктом тієї громади, і воздіячем на неї, вищим од неї. Тим-то художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, але обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю, і щоб була при тому жива, як сама жизнь.

(Далі буде)

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua