Від лікаря для бідних до комісара Одеси

Чи не найбільшим досягненням І. Липи за час перебування в Дальнику стала побудова нової лікарні. Отримавши посаду, він одразу почав докладати чималих зусиль, аби спонукати Одеську управу виділити кошти на побудову нового приміщення для прийому хворих. Він надрукував кілька заміток у місцевій пресі та неодноразово нагадував про стан очолюваної ним лікарні лікарській раді. В результаті вже у 1904 році лікарська рада вирішила просити міську управу про побудову лікарні в Дальнику. Завершилися кабінетні клопоти аж наприкінці 1906 року, коли міська рада затвердила план лікарні. Побудувати нову лікарню доручили відомому українському архітектору і товаришу І. Липи Ф. Нештурху. Для реалізації його проекту виділено 25 тисяч рублів. Ошатну як для приміського селища лікарню, яка і до сьогодні приймає хворих, побудували менше ніж за рік.

Обов’язки лікаря для бідних не завершувалися об’їздами навколишніх сіл та прийомами хворих у лікарні. І. Липа виконував за потреби й адміністративні функції. Під час подолання наслідків повені восени 1905 року він став найбільш популярною особою в Дальнику. І не тому, що по всій імперії розгулялася революція, гасла якої носили ліберальний характер і мали б змінити несправедливість тогочасного устрою. Вся українська громада Одеси активно включилася у цю революцію, оскільки бачила можливість для поліпшення становища українства. Але дальницькому лікареві доводилося приділяти менше уваги революційним подіям, адже міська управа внаслідок повені доручила йому розподіляти матеріальну допомогу між постраждалими. З приводу такої популярності лікар писав: «Я секретар і касир Попечительства, то можете уявити, як мені живеться. За останній рік роздав тут 6—7 тис. руб...».

І. Липа активно долучився до створення україномовних газет в Одесі й надсилав до них чимало своїх статей…

Знаковою подією для Одеси стало утворення товариства «Просвіта», як наслідку революції 1905—1907 років... Головою одеської «Просвіти» став лікар І. Луценко, на квартирі якого затвердили статут товариства. Було організовано кілька напрямків діяльності організації: освітній, літературний, драматичний. При «Просвіті» періодично проводилися тематичні вечори, на яких зачитувалися реферати на різні теми. Також функціонували бібліотека, читальня, архів та музей — з’являлися всі умови для розширення кола свідомих українців.

І. Липа долучився до організації товариства, брав участь у його діяльності і входив до правління. На загальні збори «тарасівець» приходив у більшості випадків разом із дружиною Марією. Поряд із роботою з розбудови товариства І. Липа висвітлював становище «Просвіти» на сторінках періодичних видань.

Перша російська революція завершилася скасуванням демократичних свобод. Внаслідок цього в Одесі — в одному з центрів демократичної революції — розпочалася жахлива реакція. Переслідувалися колишні революціонери та ті, хто їм співчував, а також представники «інородчих» народів. Та українська громада не здавалася. Після закриття «Просвіти» її місце посів «Український клуб Одеси», а далі — культурницьке товариство «Україн-ська хата».

Після всиновлення Юрія Липи в лікаря з’явилися нові клопоти, зокрема із навчанням сина. В попередній родині Юрію заборонялося вживати українську мову, що дуже турбувало подружжя Лип. Вони заохочували його до читання літератури, подарувавши близько сімдесяти україномовних книжок. За словами Марії Липи, він їх активно читав, буквально «ковтав». Батьківські зацікавлення художньою літературою та самостійницькими ідеями поступово передалися синові, але домашньої освіти для викристалізування особистості було замало.

Проте переїзд до Одеси міг призвести до арешту, що у поєднанні з давніми харківськими справами могло мати жахливі наслідки. Але коли в травні 1912 року знайшлася вакансія, І. Липа, зважаючи на необхідність навчати сина в гімназії, полишив Дальник. Одеський градоначальник за-твердив його лікарем для бідних Михайлівської дільниці. Оселилася родина Лип у робіт-ничому районі міста, що мав назву Ближні Млини. Невеликий будиночок, який винайняв лікар на вулиці Юр’євській (сьогодні — Єфимова) за номером 17 став лікарнею, аптекою та творчою майстернею

І. Липи.

Одразу після переїзду до Одеси лікарю було важко психологічно й матеріально.

І. Липа зазначав: «...практики нема, бо всі лічуть себе бідними і користуються порадами даром...». Але незабаром, за спогадом одного з товаришів лікаря, публіциста та політичного діяча І. Гаврилюка, у І. Липи не часто випадала вільна хвилина. Незважаючи на зайнятість, у подружжя Лип завжди знаходився час для виховання сина. Марія Григорівна готувала Юрія до вступу в гімназію, а Іван Львович займався з сином мовою, історією та природничими науками…

Працюючи лікарем для бідних Михайлівської дільниці в Одесі, І. Липа зустрів початок Першої світової війни. З цією війною пов’язана досить своєрідна сторінка біографії

І. Липи. Єдиною підставою для того, аби вважати, що він був на фронті в 1914 році, є дві листівки, надіслані до С. Єфремова в серпні—вересні цього року зі Львова до Києва. Написане в них, без сумніву, належить руці І. Липи, до того ж текст листівок було опубліковано в 2008 році разом із іншими його листами до видатного літературознавця.

У згаданих листівках Іван Львович писав про те, що 13 і 17 вересня (за старим стилем) був у боях і ввійшов до захопленого російською армією Львова одним з перших серед офіцерів. Це робить можливим вважати, що він був у складі

5-ї або 42-ї піхотної дивізії 3-ї армії під командуванням Н.В. Рузського і брав участь у Галицькій битві. Далі він брав участь у першій облозі Перемишля, що тривала 25 вересня і була знята у зв’язку з підходом великих сил німецької армії. Під час облоги фортеці І. Липа працював у штабі «на позиції», звідки виїздив до Львова. Зокрема, 13 вересня він відвідав І. Франка. Подальше перебування І. Липи на фронті було, ймовірно, нетривалим, адже І. Гаврилюк згадує про їхню зустріч влітку 1915 року в Одесі.

Іван Липа ще на початку війни висловив думку, що війна може значно змінити ситуацію в світі. Імперіалістична війна для колоніальних народів могла принести визволення лише шляхом розвалу імперій. І це сталося! Російська імперія, перебуваючи в складі союзу переможців, Антанти, почала хитатися. І першою полетіла додолу її вершина — монархія. Лютнева революція принесла зміни в кожну родину: від царської до останнього селянина. Тож коли в Одесі почали формуватися місцеві ради і комітети, І. Липа став членом українського керівничого ко-мітету, що мав налагодити зв’язок із центральними ор-

ганами управління.

Громадська діяльність разом із відданістю лікарській професії надала Івану Львовичу великого авторитету серед робітників району, в якому він проживав. Тож, коли революційні події 1917 року докотилися до Одеси, відомого лікаря для бідних обрали комі-саром Михайлівського району міста. За свідченнями сучасників, залізничники, які мали найбільший вплив у районі, нікого іншого не хотіли бачити на цій посаді. І. Липа створює разом із сином Юрієм видавництво «Народній Стяг» в Одесі та активно дописує на політичну тематику до кількох газет, що з’явилися після революції.

Українська національна революція, як відомо, пішла не тим шляхом, яким вона мала б розвиватися, аби звільнити народ від колоніальної залежності — не націоналістичним. Тут поняття «націоналізм» вживається не як синонім радикалізму, а як ідейна течія, спрямована на першочергове вирішення національних питань, а в випадку українців найпершим завданням було отримати свободу. М. Грушевський та

В. Винниченко, яких революційні події винесли на вершину українського політичного бомонду, чіпко трималися позицій соціалістичного федералізму, підхопивши цю ідею слідом за М. Драгомановим. Як і будь-яка ідеологія, драгоманівщина мала властивість до старіння і деактуалізації. Та усвідомити це в той час було нелегко.

Більшість тодішніх діячів волали про самостійність у складі федерації! Але як можна бути самостійним, несамостійно вирішуючи цілу низку політичних, економічних та культурних питань? Тобто українцям пропонували бути самостійними, але залежними...

Не оминула ця абсурдність і публіцистики І. Липи. Він також агітує за Центральну Раду і закликає до підтримки її «залежно-самостійницького» курсу, бо він забезпечить українцям свободу. Чи це була омана тенденційними політичними гаслами, чи щось інше? Якщо згадати програму «Братерства Тарасівців», погляди І. Липи на мовне питання та колоніальну політику Російської імперії стосовно українців, а також його підтримку думок, висловлених відомими націоналістами М. Міхновським та І. Луценком, то виглядає нелогічним, що «тарасівця» так легко ввели в оману плутані гасла М. Грушевського та інших автономістів.

Іван Львович неодноразово висловлював думки про шкідливу звичку українців бути по різні боки барикад, тим самим шкодячи загальній справі. Вся самостійницька течія одеської громади з головою пірнула в революцію і так само не перечила ідейній плутанині Центральної Ради. Чим це пояснити? Угодовством або ж стратегією. Причому ніхто не планував звільнитися одномоментно, навпаки, мова йшла про десятиліття, а, можливо й більше.

Загалом питання, що українці застрибнули в «останній вагон націєтворення», є досі мало осмисленим. Якби сьогодні побутувало чітке розуміння того, що українська інтелі-генція як верхівка колоніального народу планувала свою боротьбу, можливо, на століття, було б легше розуміти проблеми сучасності. Інтелігенти, які десь у кулуарах обговорювали довготривалу стратегію, називали синів Юріями (образно, мали б побороти Змія) та освоювали потрібні для просвітництва й збройної боротьби професії (лікарська справа, на відміну від вчительської, підходить до першого й другого), виявилися майже зовсім не готовими до швидкоплинних подій.

Революційні події 1917 року збурили потребу в кваліфікованих українцях, які були б місцевими і водночас «своїми» для Центральної Ради у Києві. Завдяки цьому ціла низка одеситів — С. Шелухин, В. Чехівський, А. Ніковський та багато інших — були винесені громадськістю на політичну поверхню із тісних суто українських громад. Тож наступний адміністративний злет «тарасівця» І. Липи — посада комісара міста Одеси за часів нетривкої Української Народної Республіки, що перебувала під пильним оком німецького півмільйонного армійського корпусу.

Повноваження комісара міста багато в чому були схожими на функції градоначальника, до яких додавалися завдання урядового комісара. «Тарасівець» здійснював нагляд за діяльністю місцевих урядових закладів, казначейства, державного банку, біржі, міщанської ремісничої та міської управ. Також до повноважень комісара входило впорядкування місцевих притулків колишніх іменних відомств, справи біженців, питання демобілізації, виїзду з міста, надання дозволів на носіння зброї, цінова політика тощо. Канцелярія українського комісара Одеси знаходилася у будівлі колишнього градоначальства на вулиці Грецькій, 9.

Ознайомившись із станом речей, Іван Львович з кінця березня почав публікувати власні розпорядження в одеській пресі. Вони стосувалися справ іноземних підданих, контролю незареєстрованої зброї, регулювання стосунків між власниками житла та їх клієнтами, намагався запобігти спекуляції при обміні австрійської крони на українську гривню.

Багато проблем в Одесі було пов’язано з галуззю розваг. На прибуток від закладів «видовищ та звеселянь»: кіно, театрів, цирків тощо — з ініціативи комісара фінансових справ Одеси І. Липа запровадив тимчасовий податок. Аби запобігти нечесним виграшам в азартних іграх, зокрема лото, комісар опублікував у пресі правила, за якими ця гра мала провадитися в одеських клубах. Не забував І. Липа про підтримку українського друкованого слова. Всі підзвітні йому державні інституції він зобов’язав надіслати свої адреси до редакції «Вістника Ради народних міністрів УНР», аби часопис регулярно до них надходив. Поряд із цим І. Липа видав указ, що стосувався цін на україномовні книжки. Комісар заборонив спекулювати на них, адже спекуляція «дуже перешкоджає бажанню нині ознайомити громадян з україн-ськими підручниками і літературою...».

Одеса, яка ще з ХІХ століття славилася кримінальними історіями, потребувала задля налагодження життя громадян реорганізації органів правопорядку. Шляхи реформ не були чітко визначені урядом УНР, навіть питання підзвітності міліції не було вирішене. Готуючись до прийняття повноважень керівництва міліцією,

І. Липа відзначав, що буде сприяти українізації органу внутрішньої безпеки: «...Для цього будуть введені курси української мови і всі чини повинні знати українську мову...».

Комісар міста, поки це було можливо, не припиняв займатися своєю медичною дільницею, де так і залишався «лікарем для бідних». Місцева рада, в якій більшість складали проросійські «кадети» та багато відвертих чорносотенців, побачили в тому «жахливе порушення» і подали скаргу на комісара. Тож І. Липі нічого не залишалося, як полишити свою лікарську дільницю на час перебування на посаді комісара Одеси.

Особливістю періоду, пов’язаного з перебуванням І. Липи на посаді комісара Одеси, була окупація України австро-угорськими і німецькими військами. З подачі чи за сприятливого мовчання німців, до влади прийшов «український Маннергейм» — П. Скоропадський, який, на відміну від свого фінського візаві, також будучи генералом, не зумів організувати в Україні армію, яка змогла б протистояти «червоній чумі». Деякі одеські соратники І. Липи, зокрема І. Луценко, потрапили в «чорний список» гетьманської влади і були заарештовані. Арешт І. Луценка є дуже показовим прикладом нерозбірливості гетьманців у тому, з ким вони боролися. Лікар Луценко, незважаючи на свій поважний вік, став одним із провідників українського відновленого козацтва та нечисленної «Одеської Січі», до якої належав і син І. Липи Юрій. Арешт ідеолога і практика нового українського війська викликав чималий протест із боку одеської громади, зокрема й І. Липи.

І. Липа за часів Гетьманату П. Скоропадського став виконувати обов’язки лікарського інспектора міста Одеси. Вчорашній «лікар для бідних» мав інспектувати відповідність і кваліфікацію провідних лікарень та різноманітних медичних закладів — ще один цікавий парадокс революції. Хоча тут також прослідковується певна закономірність: лікар для бідних був опорою для незаможних робітників, а революція зробила цей прошарок надважливим на певному етапі.

Гетьманат, який спирався на заможні прошарки населення та німецькі багнети, наприкінці 1918 року закінчився безславно: грамотою Гетьмана про федерацію з Білою Росією та його ганебною втечею. Щоправда, сам Гетьман не вважав свої дії ганебними, та й за його діяльності з’явилася Академія наук та духовна інституція, до розбудови якої доклав руки згодом і «тарасівець».

Основною антигетьманською силою у 1918 році була Директорія УНР, очолювана В. Винниченком та С. Петлюрою. Звісно, ця сила була народною і за своїм політичним характером соціалістичною — аж ніяк не українсько-кровожерною, як її прагнув показати М. Булгаков чи наступні адепти тоталітарної імперії.

Одесі не пощастили цього разу потрапити до складу УНР. Через непорозуміння з Антантою війська Директорії за кілька тижнів з боями залишили місто. 17 грудня його зайняли французи разом із Добровольчою армією А. Денікіна. «Білі» сили були більше до вподоби переможцям Першої світової, ніж нікому не відомі в старому світі українці.

На час інтервенції військ Антанти на південь України в місті господарював генерал-губернатор А. Гришин-Алмазов, ззовні воно блокувалося військами Директорії УНР. Залишатися в таких умовах для представника української інтелігенції було небезпечно. Крім того, І. Липу було затверджено міністром культів в уряді Директорії (назва досить матеріалістична і збігається з висловом М. Грушевського «обійдемося без попів»). Посланці від українського штабу, розміщеного на залізничній станції Вигода, що неподалік Одеси, повідомили новопризначеному міністру, що йому загрожує небезпека арешту або й розстрілу через арешт на станції Вигода російських чиновників, повернення яких вимагало керівництво Добровольчої армії. Коли ж штаб Директорії відмовив, очільники монархістів пообіцяли розстрілювати відомих українців в Одесі. На шантаж штаб не відреагував, адже вважалося, що основних представників української громади в місті вже немає. Денікінці ж указали на те, що І. Липа в «їхніх руках», тому штаб Директорії і надіслав посланців, аби якнайшвидше забрати міністра з Одеси.

Вказані події відбувалися під час новорічних свят 1919 року.

Попрощавшись із родиною, І. Липа разом із групою робіт-ників нелегально пройшов через залоги російських і французьких військ, потрапивши на нейтральну територію. Син Юрій приєднався згодом до батька, а з дружиною Марією та матір’ю Іван Львович, як виявилося, бачився востаннє.

Вийшовши на українських вій-ськових, лікар пересвідчився, що його нова посада не вигадка одеських газетярів. 2 січня старший осавул штабу військ УНР на прізвище Будяк видав на станції Вигода І. Липі посвідчення, що він дійсно міністр УНР. Такий документ був потрібний для того, аби без перешкод проїхати до Києва, куди він прибув 4 січня…

З книжки
одеських істориків
Ігоря Стамбола
і Світлани Кучеренко «Іван і Юрій Липи» (Харків, «Фоліо», 2016, 121 с.).