«В обіймах сонця молодого»

На жаль, з різних причин збереглося мало відомостей про життя і творчість цього талановитого поета. Спробую викласти інформацію про нього, досить скупу, знайдену у доступних джерелах.

Дмитро Артемович Майборода, який увійшов в історію української літератури як Дмитро Май-Дніпрович, народився 24 лютого 1895 року в Черкасах у бідній родині. Дитинство та юність його пройшли у наймах, але здобув два класи шкільної освіти. Деякий час працював на залізниці, грабарем, пізніше — на шахтах Донбасу. З малих літ писав вірші. Уже після революції почав друкуватися (під псевдонімом) у періодичній пресі, зокрема в харківських журналах «Червоний шлях», «Гарт» і «Плужанин», у катеринославській «Зорі», а також у часописах «Культробітник», «Всесвіт» та інших. У творчості поета домінує пролетарська тематика і революційний пафос. Певний час працював у черкаській окружній газеті «Радянська думка» поруч з письменником Лесем Гомоном, який 1928 року за скеруванням переїхав у Балту, ставши редактором «Червоного орача», й, очевидно, загітував до переїзду свого колегу Дмитра Майбороду.

Того ж 1928-го Май-Дніпрович видав збірку поезій «Залізний тон», єдину за життя. Працюючи у Балті разом з Лесем Гомоном, показав себе умілим, досвідченим журналістом, захопленим своєю роботою. Як поет продовжував друкуватися у періодичних виданнях, брав участь у літературному і громадському житті краю, зокрема як член Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. До речі, його вважали одним із когорти саме так званих пролетарських письменників. Тут, у Балті, працював над поемою «Грабар», яку закінчив у 1929-у, тут 1928-го написав вірші «Молдавії», «Бессарабія» та інші. Май-Дніпрович заявив про себе і як про прозаїка: відомі його оповідання «Санник», «Вирок», «Зима». До речі, у прозі він суворіший і реалістичніший, ніж у поезії.

1929-го газета «Червоний орач» припинила видаватися у Балті, і поет разом з редакцією переїхав до Тирасполя. Там 4 січня 1930 року і закінчилося його життя — помер, захворівши на сухоти.

Десятки років про його долю майже ніде не згадувалося, вірші не публікувалися. У повоєнний час одна із перших згадок про нього з’явилася 1959-го у збірці «Із поезії 20-х років» (серія «Бібліотека поета», видавництво «Радянський письменник»). А через рік у номері газети «Черкаська правда» (від 30 липня) була надрукована стаття М. Комарницького «Поет-черкащанин Д. Май-Дніпрович».

Мало хто у повоєнні роки знав чи пам’ятав щось про Дмитра Май-Дніпровича та його роботу в місцевій газеті і в Балті. З таких мені зустрівся хіба що Петро Федорович Бондар, який перед війною, ще зовсім молодим, працював у газеті «Комунар» (нині — «Народна трибуна»), а потім віддав їй ще понад три десятиліття.

Десь аж із 1980-х, переважно під час проведення літературних заходів та відзначення ювілеїв районної газети, почали згадувати і про роботу в ній Дмитра Май-Дніпровича. Однак, на жаль, його вірші не друкувалися.

Відтак, аби сучасний читач міг створити власний поетичний образ Дмитра Май-Дніпровича, пропоную оцю добірку віршів.

Михайло ГЕРШКОВИЧ.
м. Балта.

Сонячні трілі

В гарячім золоті киплять
копри, будівлі, естакади.
Вагони котяться — дзвенять.
І кожний цвяшок сонцю радий —
свій блескіт — голос подає.

Веселий день. Весела праця.
Стоїть шахтар і воду п’є —
міцний, червоний, мов руда ця,
що вбрала людську кров і піт.
Легка утома гасне в рухах.
Ані! Це вже не ті сліпі
раби заліза. Промінь духа
осяяв це ясне лице,
і воля розум просвітила:
це він — диктатор і творець
нової правди — буйна сила,
що в цілім світі знищить гніт.
А кліть шумить.
І з кожним шумом
залізна кладь іде на світ.
Нема тут місця тихим думам —
тут кожна мить свій біг двоїть.
І вже шахтар коло вагону
і котить, ухкає й свистить
на кладь воронено-червону.
А сонце ллє та ллє річки
тепла і золота, і сили.
І день веселий і звучкий
розлітно рине в простір синій.

Акварелі

І

Не ранок — рана. Мов з екрана —
дерева, трави, рух за рогом…
 
І мрійне місто — мов кохана
В обіймах сонця молодого.
 
Побігла гусінь золотава
по вітах, плитах і карнизах.
Пора, пора! Земля вже встала —
земля зелена, злоториза.
 
І ось встає. Розкрило крила,
набрало вітру повні груди —
і трубним галом буйногривим
робочі дужі думи трудить…

ІІ

Який крайобраз!
Ліс в зеленій манті
маніжиться над кремезом —
Дніпром.
 
Красіє зелень
лук в м’якім лелінні сонця.
 
І небо — ніжна синь.
 
І небо — голуба безмежна приязнь.
 
Літеплом Дніпрова течія.
 
Запросин вже давно чекає вечір,
та день ще ніжить лінь…
І раптом хмара. Тінь.
Здригнувсь Дніпро.
Шушукнув вітер, заховався в лозах.
 
— Ах, сонце! Не давай,
не дай нас на поталу!
 
— Не сила, діти… Сон…
 
А хмара гускне, сизіє, росте.
Промчався вихор,
піну збив на хвилях.
 
І ось удари —
перший! другий! третій…
І ось вже — шум і рев!..
 
І я в тім гамі фарб і відчувань,
через ліси і ріки, і простори,
іду — ступаю — дивний і великий
творець нового дня!
 
Мости і греблі, камінь і залізо,
електроструни, радіоключі —
в гулких бетонах і в легких аеро
симфонія моя!