Про «Пацьорки», автора й Україну

Свого часу (відомий російський письменник і літературознавець) Юрій Тинянов слушно зауважив: «Виникнення нових і нових різновидів та модифікацій жанру засвідчує невпинність творчого пошуку митців, їхню здатність брати за основу «старші жанри» й формувати з них різні варіації. Постійне оновлення в координатах жанрології стимулює письменницькі інтенції, а жанрові новотвори повсякчас заповнюють лакуни літературного процесу, спонукаючи й авторів художніх творів, і читачів, і дослідників до розширення горизонту уявлень у цій сфері, до осмислення нових принципів конструювання жанрової цілісності».

Геннадій Щипківський уже робив спроби започаткувати поетичні вкраплення у свою прозу — в повістях «Щем» і «Заполоч», але робив це вкрай обережно, з поваги до теоретичних питань літератури. Та й літературознавці не завжди вчасно реагують на генеалогічну варіативність жанрових форм у творчості цього автора, внаслідок чого певні сегменти його письменницького набутку не досить глибоко прочитуються, і це не сприяє повному осягненню художньої своєрідності його творів у сучасній українській літературі, штучно й незаслужено притримуючи в межах крайової. Але, попри все, Г. Щипківський продовжує, на свій страх і ризик, дедалі впевненіше й по-своєму, вкраплювати власні поезії у прозові твори.

Ось як сам він пише про це: «Якось навесні заіскрилась думка: після повістей «Щем» і «Заполоч», на основі моєї нової поетичної збірки, продовжити ліричну оповідь, знову об’єднавши поезію і прозу в один твір». І тут же коментує своє рішення: «Бо заполоч не може бути без намистин, які зібрані в низки строф. Тому я наважився на третю повість. І вони разом склали трилогію про те, що досі хвилює мене, і роками вело дорогами життя».

Звернемо увагу на останні слова процитованого: «про те, що досі хвилює мене, і роками вело дорогами життя». І хоча у «Пацьорках» ми не знаходимо прямої вказівки на те, що за жанром цей твір належить до спогадової літератури, наведені слова, подібно до декодера, розкривають сенс задуманого: автор послідовно розповідає не свою біографію, а про те, що його «роками вело дорогами життя», а це вже значно ширше, ніж «автобіографія». Тож якщо ми зрозуміємо задум письменника саме так, то кожна прозова оповідь під певним віршем сприйматиметься не як коментар до вірша, а як один із тих тисяч кроків, з яких, власне, і складається «дорога життя» автора.

Читаючи «Пацьорки», втім, як і дві інші книжки з нової трилогії Геннадія Щипківського, виникає не менш серйозне питання (в тому числі й для розуміння тих новацій, які автор застосував у них): а чи цікаво все це молодому сучасникові? І те колишнє колгоспне село, і ті колодязні зруби, і літні косовиці?.. Чи не застаріло воно для нинішнього читача? Чи не є гальмом у його непростому осягненні сьогодення, розшматованого давнім, але завжди актуальним питанням: «Кому ж тепер живеться весело в Україні?». Бо ж сьогодення уже не потребує тієї архаїки: замість хат — котеджі, замість колодязів — водогони, а клепання коси — чи десь ще й почуєш…

Подібні думки хвилюють кожне покоління тих, хто пише. Ще Геракліт Ефеський казав, що «все плине, все змінюється» і що «не можна двічі ввійти в ту саму річку». Ліна Костенко одну зі своїх книжок так і назвала — «Річка Геракліта». Видаючи її, Оксана Пахльовська, донька письменниці, зауважила: «…шлях кожного великого художника пролягає між батальними сценами і космічним ликом Мадонни». Світ початку ХХІ століття, як і початку минулого, «позначений катаклізмами… брутальністю», але опозицію цьому чинить «митець через синтез естетики і свободи — це два виміри поета, який пробує поєднати їх різними формами мистецтва, створюючи своєрідну синергію. Вона й уособлює протистояння митця, форму його буття в часі — в цій річці Геракліта».

І коли Г. Щипківський пише: «Можливо, до нащадків дійде це, і схаменуться, тільки б не запізнилися», виникає бажання вступити з ним у дискусію й доводити, що не все так добре було раніше і не все так кепсько сьогодні. Але, одночасно, розумієш, що він не стільки допасовує песимістичні сентенції Геракліта до стану сучасного українського села, як розмірковує над тим, що ж робить людину людиною, що вона переживає й відчуває в усіх її космічних і земних вимірах. Чи й дійсно без патріархального способу життя справжня людина не відбудеться? Відповіді на свої сумніви автор шукає в глибинах тієї ж народної самобутності. Показовим у цьому сенсі є образок «Замовкнуть сущі дзвони»:

Замовкнуть сущі дзвони,
Відлуння утече,
В кутку старі ікони
Вже шашіль досіче.

На лист лягають вірші —
Заплутані слова.
Міркуємо: мудріших
Від нас — ніде нема.
 
Вночі сміються сови,
Чи з нас, чи взагалі,
Усі ми тимчасові,
Бо грішні на землі.

Батько доживав останні дні, вже не вставав, мовчав, знав, що недовго до відходу в потойбіччя. А тут десь опівночі за вікном забила крильми сова, пугутькала — аж заходилася.

Бабка била поклони перед іконами, молила Бога не забирати сина, коли ж почула, як та кричить, зайшлася слізьми, знала — прийшов край.

А сова до ранку провадила своє і замовкла, як тато відійшов у засвіти.

Через кілька літ ялина, на якій вона тієї ночі кричала, всохла, і Сашко її спиляв. А шашіль доточив старі ікони, до яких молилася бабка, й тітка Катерина, коли покидала хату, десь її поділа.

Мабуть, не всі молоді люди знають, що сова в Україні є амбівалентним (двоїстим) символом. Птах мудрості, яким вона є у світовій культурі, в українській виступає ще й символом мороку і смерті, сповіщаючи своїм зловісним і тривожним нічним криком невідворотність біди. У тому крикові люди з жахом вчувають смерть, відтак часто називають сову пугачем. За народними уявленнями, коли душа вилітає з тіла, всі птахи лякаються: лише сова спокійно спостерігає смерть, дивлячись їй прямо в очниці. Тому сова — один із найзначущіших орнітологічних символів українців.

Цей відступ я зробив для того, аби підкреслити, що пташина символіка (сова, зозуля, соловейко, жайвір, шуліка тощо) у творах Геннадія Щипківського наповнена глибоким змістом: почерпнута із прадавньої міфології, вона, пройшовши крізь призму авторського світосприйняття, набуває нових семантичних відтінків і потрактувань. На зразок дитячої англійської пісеньки «For want of a nail the shoe was lost», яку С. Маршак переклав як «Цвях і підкова», коли через відсутність у кузні цвяха було програно битву. «Причинно-наслідковий характер подій, покладений автором на українську фольклорну основу, дає нам можливість побачити те, що, судячи з багатовікового досвіду, чекатиме на нас невідворотно, як оте «пугутькання» нічної сови: помер батько — всохла ялина — на порох перетворилася ікона — потім розчинилася у часі.

Ні, не архаїка українського побуту та його трансформація хвилюють автора, а неминучий пов’язаний з цим наслідковий характер подій: не буде україн-ської мови — її заступить чужа; продамо землю, навіть з «пом’якшувальними» варіантами, — зникне поняття «рідна земля»; не пам’ятатимемо, що ми українці, — станемо манкуртами, а може, обрами… Так, принаймні, свідчить історичний досвід українського народу, від якого сьогодні мало що залишилося, й оте, що залишилося, з останніх сил бореться за своє право жити. Нехай подобу людську й матимемо, але українцями, мабуть, бути вже не зможемо, бо не буде в нас отого цвяха — стрижня, який робить українця українцем. Саме це найбільше хвилює Геннадія Щипківського. Його герої — у постійному русі. Бо саме працею кожне покоління закладає майбутнє: прадіди — для наших дідів, діди — для наших батьків, батьки — для нас, а ми — для своїх нащадків. І нитка ця не повинна перерватися, бо тоді буде біда…

Читаєш повість — і непомітно занурюєшся в дивовижну україн-ську ауру. Ауру рідного краю, рідного слова, своєї родини, ауру, яка огортає не тільки ліричним смутком, а й світлою думою про майбутнє України:

Ересіє час через решета,
Пересіє ще й через сита,
І згорить життя,
немов комета,
Упаде зірницею в жита.

А чиєсь — у золоту пшеницю,
В довговусі стиглі ячмені,
Ляже у натруджену землицю,
Богом подаровану мені.

Новий час, хочемо ми того чи ні, змінює на землі все. Він несе нам і нові слова, нові поняття; натомість інші стають архаїзмами, історизмами, і молодь, наштовхуючись на них, сприймає їх за «дивні», як-от ті ж таки «заполоч» чи «пацьорки». Та навіть у статусі «дивних» незнайомців вони продовжують жити, зачаровувати своєю непідробною красою, боротися за своє існування, можливо, не так активно — літа вже не ті, та й поспішати, чесно кажучи, нікуди — бо вони вже сама вічність, історія, яка відтворює стан нашої національної культури на різних часових етапах земного просування до безкінечності. І на цьому останньому етапі свого буття ми відчуваємо особливу потребу отого суму, який вимірюємо нашими першими почуттями любові, страждань, щастя, зради — всього того, що складає найяскравіші моменти нашого земного життя. Саме у ці хвилини суму автор і відчуває усю красу рідної землі, на якій стоїть батьківська хата, вкрита очеретом; колодязь, посаджені у дитинстві дерева округ обійстя… Вони не зникли, а набули нових обрисів, які дивують автора невпізнанністю первинної краси:

Спорожніли хати
І стежки заросли,
Одна тиша волає
До самого Бога.
А було гомінким
Колись наше село,
А тепер навіть вітер
І той околясом.
Заховалося глибше
Моє джерело.
І замовк туди шлях,
Ніби схований часом.

Так і сталося, — прозує далі автор, — як написано у цих рядках… Приїду, підійду до своєї хати, пустої, безголосої, мовчазної… Наплачуся, йду в садок, а потім межею підіймаюсь під горбок до старезної липи, обі-ймаю стовбур, притулюся лицем до нього й наче завмираю, набираючись знову сили й наснаги на цілий рік…

У молоді мої роки здавалося, що село наше вічне. А воно набрало обертів старості й тліну.

Стовбур живого дерева в українській міфології — віковічний символ буття, провідник сили рідної землі до людського серця, і саме через нього автор «набирається знову сили й наснаги на цілий рік».

Занурюючись у текст «Пацьорків», поступово розумієш, що вірші, вкраплені Геннадієм Щипківським у прозу, є не тільки об’єднуючим елементом між двома світами — духовним і реальним, а й допомагають авторові започаткувати чи й утвердити у своїй творчості асоціативну прозу.

Прозові фрагменти самі по собі не містять сюжету, але в них настільки щільна тканина асоціацій та образів, що разом з віршем вони складають єдине емоційне полотно. Подібне письмо — всотування у прозовий текст поетичних рядків — посилює, збагачує образність усього тексту.

На мою думку, ми маємо тут справу з поетичною аксесуарні-стю, тобто з орнаментуванням тексту за допомогою поетичних фрагментів, які легко вплітаються в нього й виконують функцію його оздоблення.

Завдяки асоціативному характеру прози Г. Щипківського віршовані вкраплення, насичені образністю, сприяють глибокій ліричності викладу твору, його емоційності, проступанню в уяві поетичних малюнків і контуруванню на їх підмурівку нових паралелей. Знайомитися з такою прозою не просто естетичне задоволення — це, водночас, і природний процес духовного вкорінення в рідну землю, злиття людського кровообігу із сокорухом віковічних дерев в одну систему живлення.

І ще. Віршовані фрагменти, задаючи лейтмотивний ритм оповіді та впливаючи на прозове оточення, сприяють наближенню всього твору до законів поетичної мови.

Пошуки Геннадія Щипківського нових елементів жанру багато в чому нагадують такі ж спроби Івана Буніна. Маю передусім на увазі його роман «Життя Арсеньєва» — як підсумок багаторічних пошуків письменника в сфері ліризованої прози, руху до синтезу форм простору й часу, поетизації всього арсеналу художніх засобів — від загальної композиції до особливостей мови. Чому взяв для порівняння роман І. Буніна? Тому, що ця книга, написана автором на схилі літ, містить головне — спогад про батьківщину і про любов, яка головує над забуттям. А ще тому, що в ній є такі слова:

«Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи…

«Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гpiє, вітер вiє на степу козачім...». Це Шевченко, — абсолютно геніальний поет!

Прекрасніше за Малоросію нема країни у світі».

Подібну позицію ми простежуємо і в «Пацьорках» Геннадія Щипківського: і в образі рідної землі — «Яка красива наша земля», з якою автор відчуває свою кровну близькість, і в образі коханої Мавки, який цілісно проходить через усю книжку: «Повій калиновим вогнем, / Ти, осене, ще не остання! / Нехай і я згорю живцем / У вирі чистого кохання. / Його давно в собі несу, / Як вишукані самоцвіти…/ І п’ю, і п’ю твою красу, / І щось не можу захмеліти.

Це те, що тримає в житті й надихає на творчість. Воно постійно зі мною, і в будні, й у свята, весь час. По ньому звіряю свою душу».

А далі Іван Бунін пише: «І головне те, що у неї (Малоросії) тепер уже нема історії, — її історичне життя давно і назавжди закінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, — якась позачасовість. Від цього я просто у захваті».

Я вірю у щирість слів І. Буніна про його захват від втраченої Україною державності й не дивуюся тому. Як не дивуюся багатьом відомим вихідцям з України, котрі, перетворившись на «великоросів», стали пропагандистами казково-міфічної, а не багатостраждальної України, в якої силою було забрано її державність, і яку Тарас Шевченко назвав «не нашою своєю землею».

Іван Бунін — свідок того, про що нас застерігає автор «Пацьорків». І якщо ви не хочете вірити українському письменникові, повірте І. Буніну — він це вже бачив на власні очі.

Мудре українське прислів’я каже: «У житті — як на довгій ниві». І справді, у житті буває по-всякому. Але найтрагічніше з людиною трапляється тоді, коли вона відступає від Божого дороговказу — Заповідей і намагається здолати шлях манівцями. Що ж, можливо, так і зручні-ше, і швидше, і вигідніше, але, знаємо напевне, душу при цьому не загартуєш, і в чистоті не вбережеш — обов’язково заляпаєшся. Й коли ми читаємо завершальні рядки «Пацьорків»: «Не торгував своїм сумлінням / У найчорніші навіть дні. / Навік прив’язаний корінням / До материзни, до землі.

У житті так і було. Ніхто не зміг закинути мені, що одне думав, а робив зовсім інше», — розуміємо, яка то велика робота, коли в ім’я й на благо своєї землі людина поборює життєві спокуси, щоб не заплямувати своїми слабкостями гідність рідної неньки — України. Про це й книжка.

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.

Авторка обкладинки — художниця
Лариса ДЕМ’ЯНИШИНА.