Валентина СИДОРУК. Твори

Микола пригорнув дружину, воркітливо промовив:

— Тоді я про тебе розказуватиму, люба…

— Розказуй, розказуй… Я й про тебе знаю анекдоти.

Запишавшись, проходить на кухню теща. Так пишається ще з позавчора: ображається. Вони з кумом на кухні пили пиво — тари-бари, ну й без анекдотів не обійшлося. Правда, кум жалівся перед тим на безлад у своїй сім’ї.

— А моя хата — правдивий рай, — прорік Микола. — Я — Адам, жінка — Єва, а теща — змія.

Теща в цей час не дрімала, сиділа у ванній і підслуховувала. На останніх словах вискочила, як обпечена, й закричала:

— Не знаєш про рай нічого, то й мовчи! Там був змій, що звабив Єву! Якраз, як і ти, гемонська твоя душа!

Після цього, демонстративно охаючи, вляглася на дивані й стала чекати дочку.

— Бачив? — спитав Микола, розгризаючи тараньку. — Содом і Гоморра! Аякже, в нас усе по-біблейному…

Грюкнули двері — прийшла Галина. Теща заохала голосніше. Дочка кинулась до неї:

— Мамо, вам погано?

Взяла тонометр, почала міряти тиск. Одержавши результат, полегшено зітхнула:

— Нормально.

— Як нормально, коли мене тіпає?! Знов той гаспид…

— Ясно, — сказала дочка, — знов анекдоти винні…

— Не анекдоти, дочко, а твій чоловічок. Доки ж це буде?! Ви смерті моєї хочете!

— Мамо, йдіть, будь ласка, в свою кімнату.

— Ой, людоньки, виганяють діти з хати! Отака шана мені на старості!

Охаючи й жаліючись сама собі, жінка врешті так грюкнула дверима своєї кімнати, аж штукатурка посипалася в коридорі. Дочка важко зітхнула й пішла на кухню. Відчиняючи двері, почула балаканину чоловіка:

— До речі, про шану. Розмовляють дві сусідки. Одна питає: — Шанує вас зять? — Ще й як! Вчора сказав, щоб і ноги моєї на порозі не було: мабуть, на руках заноситиме до хати.

Галя привіталася з кумом і накинулася на чоловіка:

— Скільки можна тобі казати: не дратуй маму тими анекдотами!

— Галочко, та я що… Я ж нічого такого, розказую тільки те, що народ придумав.

— Народ… Ми ж не чуємо інтонації народу, а ти ж як скажеш так єхидненько… От післязавтра будуть гості — щоб мені жодного анекдоту про тещу!

— Добре, Галюню, — поцілував жінку в щічку.

Вона подобріла і взялася смакувати таранькою.

Й от у хаті Скориків — іменини. Галині — сорок. Вона — схвильована, рум’яна, в модній бордовій сукні — схожа на троянду. А хто її народив, виростив, таку красуню? Звичайно, мати. Тож і крутиться вона коло гостей, змушуючи іменинницю носити тарілки з кухні. Вже й випили за матір іменинниці, вже й сама тост проголосила за дочку, а все не встає із-за столу, поправляючи пишну зачі-ску, ради якої сьогодні півдня просиділа в перукарні замість того, щоб допомогти дочці на кухні.

— Пасує та зачіска їй, як корові сідло, — коментує Микола кумові, який сидить поруч.

Нарешті за столом — перерва: дехто пішов на перекур, жінки допомагають господині порядкувати, а любителі анекдотів гуртуються біля Миколи. Той скорбно зітхає й починає:

— Зустрічаються два одесити. Один каже: — Ох, Жоро! Якби ти знав, як це тяжко — втратити жінку. — Знаю, Адаме, знаю! Практично неможливо…

Галина мимохідь прислухається до того, що розказує чоловік. Той веде далі:

— Івана питають: — Що ти будеш робити, як на жінку тигр нападе? — Сам напав, сам хай і захищається.

— Так, да? — шипить Галя й сідає до гурту. Починає розказувати:

— Чоловік напідпитку приводить друга до себе додому. Всі сплять. Він показує квартиру: — Це моя вітальня, це спальня, це — наше ліжко. Ось спить моя дружина, а це поряд з нею — я…

— Галю, — знічено мовить Микола. Трохи далі сумно зітхає й каже:

— Доведеться на політичні теми переходити…

П’янички

Іде п’яна парочка, тримаючись за руки. Носи червоні, але посміхаються, щасливі…

Вона віддано заглядає йому в очі, притискаючи потерту сумочку до грудей. Немилосердний шар пудри на обличчі не може приховати хронічного діагнозу.

Він однією рукою тримає подругу, а другою розмахує, намагаючись допомогти собі в розповіді. Герой — що й казати! Неслухняний язик заплітається, виштовхуючи окремі слова-вигуки, та він старається, намагається вразити подругу. Ось він перед нею — такий сміливий, сильний, удатний, яким мріяв стати, либонь, ще в дитинстві. В каламутному погляді подруги він бачить захоплення — і старається ще більше…

Чому притягує погляд ця парочка? Чи то цікаві природністю інстинктів? Чи то трагедією нездійснених надій і сподівань? Чи то слабкими паростками світлих почуттів, що пробиваються крізь хміль?

Підходять до лотка з морозивом

— Хоч мороженого, хоч? — допитується він у подруги. Та несміливо киває. Ухажор рвійно кидається до продавця, оминувши чергу. Когось штовхнув, комусь наступив на ногу.

— Куди лізеш, п’янидло? — підніс кулака йому під ніс кремезний чолов’яга.

— Шо? Я… Та я… — піднімає худенькі руки, погрожуючи. Чолов’яга знічев’я штовхає «героя» — і той падає на доріжку. Подруга кидається до нього, допомагає піднятися, обтрушує й обтрушує його затертий піджак.

— Нічо…Нічо… — заспокоює її чоловік і веде туди, де наливають. Там замовляє:

— Два по сто!

Старанно рахує зім’яті папірці, вигрібає з кишені всі копійки — і врешті радісно вигукує:

— Тут ще й на морожене вистачить!

Трепетно бере пластмасові стаканчики з цінною рідиною, запрошує подругу за столик:

— А шо, маєм право… Празник…

Піднімає стаканчик, проголошує:

— За тебе!

Вона взяла стаканчик, ніжно відвела мізинець і перехилила. Та ні… Половинку лишила, як відміряла. Подала йому:

— Пий.

Він вражено подивився на неї й раптом заплакав:

— Яка жінка!.. Яка людина! Хіба ж у моєї колишньої таке добре серце? Де там! Сичала, як та зміюка, не давала випити…

Схопив стаканчик і одним махом випив. Узяв за руку подругу й попрямував до морозива:

— Щас… Щас… Морожене…

Жінка зупинила його, зашепотіла:

— Нащо нам те морожене, давай підемо до Людки, вона в долг нам наллє…

Він ошелешено дивився на неї:

— Ну ти й маладєц!

Беруться за руки і йдуть по доріжці. Раптом вона вигукнула:

— Морожене!

На доріжці лежало морозиво в шоколаді. Хитаючись, він нахилився й підняв солодке диво:

— Диви, тільки раз укушене!

Урочисто подав його жінці. Та взяла й, заплющивши очі, лизнула. Він замилувано дивиться на неї:

— Клас, да?! Їж, їж…

Поласувавши якусь мить морозивом, вона нагадала:

— Побігли, а то Людка збиралася в Одесу!

Вони заметушилися й, хитаючись, рушили з парку. Ось і проїжджа частина. Жінка затрималася, щоб лизнути ще раз солодке диво.

— Бігом! За мною! — крикнув чоловік і ступив на дорогу.

За секунду — несамовитий скрип гальм, жіночий скрик. Що? Що? Вона стояла, не в змозі рушити з місця, в широко розплющених очах застиг жах. Морозиво, затиснуте в руці, стікало й капало на землю. Ступила крок до закривавленого тіла, опустилась перед ним на коліна. Не чула людського гомону, не розуміла нічого. Упала на тіло коханого й затихла…

Коли прибула міліція й машина «швидкої допомоги», хотіли її підвести. Торкнули за плече — тіло було бездиханним. В руці жінка міцно стискала паличку від морозива…

Листи з інтернату

Страшна новина струсила весь інтернат: загинув Павлик Захарченко. Від електричного струму. З ним був Володька Решетняк — його товариш. Тепер міліція з інтернату не вилазить, по черзі допитують усіх. Незвична тиша заполонила будинок, всі розмовляють трохи не пошепки. Директор у лікарні, вихователь, яка чергувала в ту фатальну ніч, щодня на допитах, сторож — на підписці про невиїзд. З Володькою взагалі неможливо розмовляти: плаче, заїкається. Та все-таки випитали в нього, що Павлика надоумив залізти на електричний стовп Жорка Кривий із місцевих. Хвалився, що в нього завжди гроші є, бо здає кольорові метали. А Павлику треба були гроші, тож і поліз, щоб одрізати дроти. Він із настанням літа хотів тікати з інтернату, щоб розшукати маму.

…Мама приїхала в день похорону сина. Жалюгідна істота — худюща, розпатлана; коротенька спідничка ледь прикриває чи то ноги, чи два сині патички. Тремтячими руками все стягувала поли старої кофтини. «Наркоманка…» — прошелестіло в натовпі.

Коли побачила сина, страшні ридання струсили її немічне тіло, цілувала його й намагалася обняти, поки й не сповзла на землю. Її підхопив фельдшер і заходився надавати необхідну допомогу.

В цю мить поміж учителями пробіг легкий шумок, і всі побачили, як Вітька Левченко подає завучу якийсь пакет. Те завважив міліціонер, і незабаром пакет був у його руках. Всі кинулись до Вітьки: що то? «Павликова заничка, — розповів той. — Я приблизно знав, де він ховає свої речі, а сьогодні знайшов…». Усі погляди звернулися до міліціонера, який тримав у руках пакет. Тільки коли поховали Павлика, пообідали за його душеньку, міліціонер покликав його маму в кабінет і мовчки поклав перед нею затерті листочки в клітинку. «Це вам…» — сказав і вийшов з кабінету.

Жінка поволі розгорнула перший листок. Ударило в груди:

«Дорога мамочко! Шлю тобі свій гарячий привіт… Ти мені вчора снилася: така гарна. Тільки я забув, якого кольору в тебе волосся. Цілий день сьогодні згадував — так і не згадав. Я тебе дуже чекав, мамочко, на мій день народження. Ти, мабуть, не могла зовсім до мене приїхати. Може, тебе з роботи не відпустили, а може, ти захворіла? Зізнаюсь, я навіть хотів утекти — не надовго, ні, просто подивитися, що в тебе все добре, що ти здорова — і назад. Так Вітька Левченко видав мене виховательці. Цей Вітька взагалі вредний: сміявся з мене, коли я бігав до воріт тебе зустрі-чати, каже: «Давай, давай, твоя мамаша вже й забула, як тебе звати». А ти приїдь до мене, мамочко, щоб я йому сказав, що він брехав. Може, в тебе грошей нема? Не переживай, я тобі трохи дам. Мені на день народження двірник гривню дав, я йому допомагаю прибирати…Може, хоч напишеш?».

Хлипаючи, жінка шепотіла: «Потвора… я потвора…».

Тремтячими руками розгорнула другий листок, витерла рукавом обличчя й почала читати:

«Дорога мамочко! Недавно в день захисту дітей у нас ціле свято було. Депутат один навіз подарунків, цукерок, а Свєтка ляпнула йому, що я збираю гроші мамі на дорогу. То він дав мені п’ять гривень, ще й картуз подарував класний. А після того вєрующі якісь приїжджали, то нічого смачного не привезли, тільки хрестили нас.

Мамочко, чи помагає тобі дядько Льоня? Мені снилося, як ми втрьох каталися на каруселях у парку. Пам’ятаєш?

Приїжджай, мамо, забери мене хоч на два дні додому. Чекаю…

Так хочу обняти тебе…

Твій син Павло».

Жінка шепотіла неслухняними губами: «Прости, синочку… Прости…». Рука потягнулася за третім листочком.

«Здрастуй, мамочко! Я так хочу тебе побачити, що вже й готовий утекти з інтернату. Ти не думай, мамочко, я вчуся добре, люблю читати, майструю з учителем праці. Він каже, що в мене руки золоті. Я тобі, мамо, всі крани відремонтую, навіть табуретку зроблю — я вмію.

У мене є в кущах потаємне місце, де я складаю листи до тебе. Мабуть, і гроші там заховаю, бо в спальні стибрять…

До побачення, дорога мамочко! Жду отвєта, як соловей лєта!

Твій син Павло».

Жінка впала головою на стіл і затихла. Поруч лежали ще три непрочитаних листи…