Поєднуючи музичні епохи

«Фіделіо» — єдина опера композитора. Вона створена за драмою «Леонора, або Подружня любов». Про цей музичний твір Глінка сказав, що не проміняв би її на всі опери Моцарта. Це, зрозуміло, емоційно забарвлена особиста його думка, але таке поцінування багато про що говорить. Хоч «Фіделіо» не часто беруть до постановки. Тут варто, мабуть, згадати, що композитор створив аж три увертюри до цієї опери, і кожна з них є цілком самостійним твором. Відповідно вони й виконуються в концертах, а найчастіше — саме ця, остання. Вона й прозвучала того вечора у виконані оркестру під орудою головного диригента театру В’ячеслава Чернухо-Воліча. Характерна бетховенська тема: героїзм, відданість, самопожертва, сила духу… Чітко розставлені смислові акценти, злагодженість оркестру як єдиного організму, занурення у бетховенський світ, в епоху і водночас відчуття співпереживання сучасної людини характеризували звучання увертюри у виконанні наших музикантів. Вибаглива публіка — а в залі було чимало глядачів, так чи інак пов’язаних з музикою — гідно оцінила і старання оркестру, і стиль та манеру диригування.

Від Бетховена до Штрауса й ще далі — до Брамса. Автор проєкту «Зимовий променад в Одеській опері», ще раз нагадаємо, що це диригент-постановник та головний диригент театру п. Чернухо-Воліч, поставив перед собою доволі непросте завдання. У цьому саме й була певна інтрига — об’єднати в одному концерті музику трьох потужних німецьких композиторів. І йому вдалося протягнути цілком логічний ланцюжок між трьома шедеврами, що й створило цілісну музичну картину.

«Чотири останні пісні» — чи не найбільш популярний твір Ріхарда Штрауса в жанрі пісні, у якому він почувався цілком комфортно. Об’єднані однією темою — усвідомлення неминучости кінця й водночас вдячности за все, що дало життя і що воно дає тепер, наприкінці — поетичні тексти двох німецьких авторів композитор перетворив на музику глибокого філософського звучання. Написана в 74-річному віці, вона стала одним з найвищих творчих досягнень Ріхарда Штрауса. Тема згасання, прощання, замилування останніми скороминущими днями, споглядання краси природи, коли «довкруж — ні душі, ні тривог, ні осмути», а разом з тим — світлий і вдячний погляд назад. Мудрість розмислів і вдячність за те, чим життя ще обдаровує наостанок.

Єдиний музичний стрій оркестру зачаровує. Надто — коли звучить чисте, бездоганне сопрано чарівної Наталі Павленко, заслуженої артистки України. Голос вокалістки доносить до нас той настрій, що ним пов’язані всі чотири пісні, бо не так сюжетом, як настроєм об’є-днані вони. Все бездоганно поєднується в одне ціле. Якщо не брати до уваги одного прикрого моменту, який, можливо, не всі й завважили. Під час виконання першої пісні оркестр було трохи наче відокремлений від власне вокалу, голос і музика звучали наче б нарізно.

І ще одна заувага: переклад текстів українською мовою. Як кажуть в Одесі, він залишає бажати кращого. Зрозуміло, що далеко не всі дивляться ту стрічку, вчаровуючись музикою, голосом солістки. Та все ж таки… Все ж таки на переклади варто звернути увагу.

Дивовижний композитор, прекрасний вокал, злагоджений оркестр — усе це разом створювало єдиний музичний, мистецький образ. Усе занурювало у той філософський настрій, а можливо, й у сум’яття, збентеження… «Може, я не першосортний композитор, але я — першокласний другосортний композитор», — сказав колись про себе Ріхард Штраус. Та чи можна говорити про потребу спростування цих слів, коли ми вже майже 70 років захоплено слухаємо його музику?

А далі — знову проблема поєднання. «Чи любите ви Брамса?» — під час антракту зійшов на згадку давній франко-американський фільм з неповторними акторами Інгрід Бергман та Івом Монтаном… Так, того теплого лютневого вечора в залі улюбленого театру ми полюбили Брамса ще більше, його музику у майстерному виконанні двох струнних — скрипки й віолончелі — у так званому «Подвійному концерті». Скрипки роботи славетного Страдіварі. Її звучання можуть поцінувати хіба що самі скрипалі, фахівці, люди з бездоганним слухом. Ілля Коновалов, ізраїльський скрипаль та концертмейстер одного з тамтешніх філармонійних оркестрів, та соліст Одеського театру опери і балету віолончеліст Алік Лисюк показали бездоганний співзвучний діалог двох інструментів. Це була цілком сучасна музика, створена колись на межі між класицизмом і романтизмом. Сучасна тому, передовсім, що виконали її двоє наших сучасників — зі своїм співзвучним часові прочитанням твору, а ще тому вона є сучасною, що впливає на слухачів саме зараз, у наш час. Час був, звісно, інакший, емоції — ті самі.

А скрипка Страдіварі — вона лише загострила нашу увагу до цієї музики, яка ошляхетнює почуття та зосереджує думку на переживаннях автора. Котрого можемо вважати нашим сучасником. І тому — ми любимо Йоганнеса Брамса. Й не лише за це.

Роман КРАКАЛІЯ.

Фото генеральної репетиції
Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.