Як європейці знищують Європу

Новий правопорядок, на перший погляд, був побудований міцно. Впевненості в існуванні універсальних європейських цінностей в умах мільйонів громадян не могли похитнути ні локальні війни, ні загальносвітові кризи. Не похитнув, а зміцнив цю впевненість і розпад Радянського Союзу. Але з приходом до влади в Росії Путіна відносно благополучний період закінчився. І почався відлік часу в рамках спецоперації «Даєш Європу!».

Як і в романі Еренбурга, робота з руйнування європейської цивілізації знову проводиться самими європейцями і знову починається зі старої Європи. На тижні, що минає, стали очевидні перші її результати. 31 січня після схвалення Європарламентом, Єврокомісією і Радою Європи набув чинності договір між Сполученим Королівством і Європейським Союзом про вихід Великобританії з ЄС.

Про історію «брекзиту» останнім часом так багато написано, що додати щось істотне важко. Але факт є фактом: в результаті «брекзиту» Європа перестала бути єдиною як у політичному, так і в економічному сенсах. І від розлучення постраждала не тільки «брюссельська бюрократія», не тільки Європарламент, який покине десята частина депутатів. Постраждали спільні європейські цінності. У так званих євроскептиків з’явився аргумент, що дозволяє боротися за вихід з ЄС у кожній із двадцяти семи країн Євросоюзу.

Процеси руйнування єдиної Європи запущені були не сьогодні і не завтра закінчаться. Не секрет, що такі процеси, включаючи «брекзит», підтримуються грошима і пропагандистською машиною Кремля. А прапором російського проєкту «Даєш Європу!» стало гасло повернення до положення «us usual» (як зазвичай). Тобто дружити і торгувати з агресором, не помічаючи результатів воєн, анексій і людських жертв у Грузії і в Україні. Як це відповідає системі європейських цінностей, заснованих на міжнародному праві, — одному Богові відомо.

Але провідних лідерів демократів Еммануеля Макрона й Ангелу Меркель уже давно нічого не бентежить. Дешевий російський газ і вигоди бізнесу під патронатом Путіна важливіші за всі цінності на світі. Ділитися подібними міркуваннями з виборцями демократам, природно, незручно. Потрібно було придумати спосіб, як гірку пігулку помістити в цукрову оболонку. І хранителі цінностей придумали.

Повернення до Страсбурга

Із 27 по 31 січня в Страсбурзі проходила перша частина зимової сесії Парламентської асамблеї Ради Європи. ПАРЄ — консультативний орган РЄ, де представлені делегати парламентів країн Європи, а також спостерігачі з Канади, Мексики та Ізраїлю. Резолюції та постанови ПАРЄ для Ради міністрів Євросоюзу мають рекомендаці-йний характер. І все ж, авторитет консультативного органу такий великий, що в сфері гуманітарної політики цих рекомендацій (за небагатьма винятками) дотримуються як у Брюсселі, так і в урядах всіх членів Ради Європи.

Ці рекомендації враховують і в Європейському суді з прав людини, чия юрисдикція поширюється на 47 країн, які підписали і ратифікували Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод. Суддів, до речі, по одному від кожної країни обирає саме Парламентська асамблея Ради Європи. Рішення цього суду обов’язкові для виконання як державами, так і фізичними особами. На ці рішення в Європі, можна сказати, спирається міжнародне право.

У 2014 році після анексії Криму і початку війни на Донбасі російську делегацію за невиконання ультиматуму в ПАРЄ позбавили права голосу на пленарних засіданнях і права голосування в деяких міжнародних комітетах. У відповідь Росія перестала платити внески до Ради Європи, а російська делегація покинула Страсбург. Така ситуація зберігалося впродовж п’яти років. І впродовж п’яти років частина делегатів (переважно із керівництва ПАРЄ) за вказівкою урядів і глав парламентів Захі-дної Європи намагалася повернути повноваження делегатам країни-агресора без виконання Росією будь-яких умов.

Спекуляції на тему повернення до порядку «us usual» зосередилися на необхідності ведення діалогу (з агресором!), на неможливості захисту росі-йських громадян в Європейському суді з прав людини і на дірі в бюджеті ПАРЄ через несплату РФ членських внесків. Жоден з цих аргументів не витримує критики. По-перше, у жодному діалозі щодо Криму й Донбасу Росія брати участі не бажала. По-друге, вже тоді збиралася відмовитися від пріоритету міжнародного права над своїм законодавством. А її внесок у бюджет ПАРЄ міг бути легко компенсований іншими країнами.

Незважаючи на це, ПАРЄ в кінці червня 2019 року прийняла резолюцію про зміну санкційного механізму, а потім — резолюцію про підтвердження повноважень російської делегації без жодних умов. Після цього вже українська делегація покинула Страсбург і не брала участі в осінній сесії Парламентської асамблеї. Втім, фактичний бойкот тривав недовго. Верховна Рада дев’я-того скликання сформувала нову делегацію, яка повернулася до Страсбурга і продовжила роботу.

Боротися до перемоги з більшістю європейських делегатів, які йдуть на поводу у Путі-на і симпатизують агресорові, у нашої делегації шансів небагато. Доводиться просто терпіти, як із проєктів резолюцій ПАРЄ виключаються пункти, що засуджують агресію Росії, а обрання пропагандиста Петра Толстого, затятого прихильника анексії Криму і війни на Донбасі, віце-президентом ПАРЄ виглядає взагалі як знущання над Україною.

Що робити в таких умовах — невідомо. Очевидно тільки, що Україні спиратися на Європу не можна. І здаватися не можна. Нікому і ні за яких обставин.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.