Мовний фронт. Громадянський

«Первые четырнадцать лет».

Борис Пипін, волонтер Алєксє-євського полку (1919 рік).

«Здесь, около Белгорода, я, «кaцan», впервые попал в украинскую деревню Курской губернии. Там наши офицеры открыли крестьянку замечательной красоты, с каким-то исключительно одухотворенным и нежным лицом, похожую, как говорили, на Мадонну Рафаэля. В ее избе остановилось еще два наших офицера и вот, под предлогом их проведать, все ходили смотреть на нее и любоваться ею. Когда мы зашли туда, она кормила грудью ребенка. Увидев нас, она тотчас ушла. Возможно, застеснялась или просто ей надоели частые визитеры.

В этой деревне, вообще, большинство молодых женщин были если не красавицы, то хорошенькие и как-то подчеркнуто чисто и красиво одетые.

В Белгороде мы сделали остановку на три дня. Много пели — и добровольческие песни, и студенческие, и украинские «Ревуть, стогнуть гори, хвилі» и «Як умру...». Впоследствии я, «кaцan», часто удивлял «xoxлов» своим знанием украинских песен. Это знание я приобрел в нашем полку, в котором было много украинцев или, как тогда говорили, малороссов...».

Якщо чесно, то я про спогади Пипіна не чув. А наведена інформація варта уваги. І про стан української мови на підросійських територіях цікаво було почитати, і про українські поселення, і про те, що частина етнічних росіян уже тоді прихильно ставилася до україн-ства. Тим паче, що потім, як водиться, під дописом тривало обговорення теми. Мовляв, сто років тому і на Курщині ще розмовляли українською, а тепер і в Одесі з нею проблеми, і навіть у Києві...

Утім, фейсбучна спільнота живе за своїми неписаними законами. Якщо хтось «перегнув» із песимізмом, то відразу ж з’являються ті, хто прагне урівноважити дискусію оптимістичною інформацією. Наведу конкретний приклад такого плавного переходу.

Максим: «Майже всі мої родичі, а такою ж мірою і жінчині – україномовні. Дикий суржик, звісно... На жаль, вони всі – категоричні «совки», з глибокою російсько-радянською ідентичністю. У молодших уже навіть решток чогось українського нема. Єдина зостається ознака – максимально «викручений» суржик для користування у вузьких колах. Ну, діти у всіх взагалі російськомовні, навіть у тих, хто мешкає в селі, – діти явно налаштовані на російську...».

Валентина: «Раніше, ще в 90-х, люди за звичкою більше російською спілкувалися, тому це не було помітно. А зараз дедалі більше на свою місцеву говірку переходять. І «суржикованість» аж в очі б’є. Словникового запасу не вистачає, от вони й підхоплюють російські слова та пристосовують їх до української вимови. Я сама якось їхала у маршрутці і прислухалася: сидять учителі і розмовляють між собою. Все, що стосується професійної лексики – мова ідеальна, українська. А коли переходять на побутові теми, то чуєш щось отаке: «А в мене на городі виросло за цей год...».

Борис: «А ми тримаємося майже чотири роки! Жодного російського слова в лексиконі. Якщо раптом хтось десь підчепить – одразу виправляємо. Але це Київ, а не Харків з Одесою. У нас таки легше...».

Ніна: «Моя сестра з родиною живе в Одесі, всі спілкуються російською (вони з тих, кому «нема разніци»), відповідно і дворічного сина вчать російською. Якось моя доня (їй скоро п’ять років) каже: «Мамо, а мені що, Тімошу теж треба любити?». Кажу: «Ну звісно, це ж твій братик...». А вона: «Але ж він російський, а я українська…». Ось такі «тіньові сторони» практичної українізації. Не так то й просто вибрати оптимальну модель мовної поведінки. Всілякі «підводні камені» забезпечені...».

Денис: «Мій дід після 25 років «відсидки» не отримав дозволу на повернення до Львова. І тому доживав віку в Миколаївській області. Батько народився вже в Сибіру. Й от у тому селі україномовними були лише західняки. Їх побоювалися і за очі звали «бандерами».

Але то там, у Росії! А тут, на своїй землі, бути людиною другого сорту через мову просто соромно. Там, де нема мови, неминуче панує «рускій дух». І лише питання часу, коли Путін прийде на цю територію «захищати» своїх».

Сергій: «Дванадцять років тому в Києві було не менш важко виховати україномовною дитину. Було все те, що ви описуєте як нинішню ситуацію в Одесі. Проскакували (і є – вже зараз з меншою донькою) московські слівця після спілкування з дітьми в пісочниці та в садочку. Були і всі москвинські «філософствування» на теми нежиттєздатності української...

Що ми робили? Як викручувалися? Просто стійко трималися української в усіх можливих життєвих ситуаціях. Служили особистим прикладом для дітей. Грали в «не розумію, що ти сказав/сказала», коли чули від дитини московське слівце. Просто пояснювали, чому не варто «прогинатися» під своїх російськомовних однолітків, що це – зовсім не чеснота і зовсім не позитивна риса – підлаштовуватися під загарбників та їхніх нащадків. Ще разом придумували «україномовний модний молодіжний сленг» замість поширеного москвомовного. Та багато чого іншого було.

Наталя: «Якщо нинішня влада не відмінить закон про мову, то української однозначно в країні стане більше. Інтернет-сайти, транспорт, сфера обслуговування, музично-пісенний світ тощо. Думаю, що через десять років ситуація в Одесі суттєво покращиться».

Ось така інформація. А ще постійні приклади «колективного креативу». То один, то другий дописувач надає цікаві рекомендації.

Марина: «Я помічаю, що дедалі більше українців між собою починають українською розмовляти. Звичайно, якщо до них підходить російськомовний, то вони відразу на російську переходять. Але між собою – українською, бо це просто психологічно комфортніше. Може, вам реально не пощастило на співрозмовників, але я певна, що шукати треба».

А ось підказка щодо роботи з масами:

«Можна підколювати «ватників», що усі ці 28 років Одесу знищували принципово російськомовні люди. І зараз центр Одеси вже готується потихеньку провалюватися під землю саме завдяки ось таким невротичним захисникам «русского мира». Вони ж набагато більше думають про свою російську мову, аніж про людей Одеси. Уже час іти в наступ на місцевих чиновників, критикувати за їхній пофігізм і рішуче усувати; натомість ставити на всі пости небайдужих людей».

І ще:

«В Одесі, як і по всій Україні, розмовляю винятково рідною, українською. Якщо хтось вдає, що не розуміє – прошу пред’явити... довідку про те, що психіатр підтвердив неспроможність вивчення української. Це у мене тролінг такий. Але такі випадки дуже рідкісні...».

Підготував
Сергій ЛАЩЕНКО.