Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Новела "Хто кого?"

Невдовзі одружився з Настею. Вона — теж сільська. Працювала в обласній філармонії. Їм дали двокімнатну квартиру.

Незабаром і перша збірка побачила світ. І хоча невелика, як метелик, але не затрималася, швидко розійшлася. Бо вартувала. Сонячні строфи цвіли, мовби весняний сад.

Коли отримав свій перший гонорар, обступила білялітературна челядь. Від них — не заховаєшся, щодня крутяться у спілці, сподіваючись на оказію, щоб на дурняк потягнути келишок.

За столом будуть хвалити, а після застілля — гудитимуть, бо сподівалися на добрий могорич, а дісталося по дві чарчини на буца. І то не стіл винен, жаба душила.

Додому того дня вперше повернувся напідпитку. Настуня з роботи пізніше поверталася. Він завжди назустріч виходив. А тут — не зустрів. Забігла в квартиру, спить, і горілкою тхне.

Коли прокинувся, божився, що більше такого не буде й цілував руки.

І тримав слово. Його наче прорвало, писав і писав. Настя народила Даринку. Вийшла нова книжка. Цього разу — обійшлося без могоричу.

Ще через два роки нова книжка дивувала читачів. Побачила світ вона у найпрестижнішому столичному видавництві. Тільки тепер він не стримався. Зайшов у спілку, й закрутило ним, немов у водокруті. Без чарки — дня не обходився. І вже після цього голос обірвався. І як не вмовляла дружина, не звертав уваги.

Пройшов рік.

Одного вечора Вадим добився додому. Стукав у двері, Настя не відчиняла. Ключа не мав. Відсіяв. Загупав сильніше. Вийшла сусідка.

— Не стукай. Насті немає.

— А де ж?

— Зібрала свої речі, взяла доньку, за ними зайшов молодий чоловік, сіли в машину і поїхали. Осьо передала ключ. Сказала: «Більше сюди ногою не ступну».

— Як? — не міг второпати.

Відімкнув двері, зайшов. «Через кілька днів повернеться. Видко, подалася до своєї мами». І вклався спати.

Пройшов тиждень. Настя не повернулася. Вадим подався за нею. Не знайшов. Кинувся у філармонію. Подруга докоряла:

— Ти за чаркою нічого не бачив. А за нею впадав колега, він і забрав її.

— А куди вони поїхали? — допитувався.

— Вона мені не повідомила…

Побитим псом доплівся до квартири. Днями лежав, втупившись у стелю, наче шукав на ній Настині сліди. Став завсідником забігайлівки й що удвох нажили за рік пустив за вітром. Зачинив замацану квартиру й подався в село до своєї мами.

Мама зраділа з’яві сина, бо довго не навідувався. Запитала:

— Чого сам прибув? А де ж Настуня з Даринкою?

Мовчав. Що мав казати? Матері не писав. Через пиятику навіть не провів батька на цвинтар.

— Кажи. Не мовчи, — підступала мати.

А він відводив очі убік, видко, проснувся сором і починав пекти зницену душу, ледве витиснув:

— Покинула...

— Що міркуєш робити? — запитала.

— Не знаю. Поживу біля вас, може, й щось надумаю.

— Вадиме! Бачу в тебе вже руки трясуться. Тебе ж ніхто горілкою не заливав. Коли мав гроші, поруч різні халамадники крутилися, а тобі все здавалося, що друзі. Теперки мусиш лікуватися.

— Мамо, каюсь, але час назад не повернеш.

Сусідки питали:

— Що, Вадим у гості приїхав? А чому сам?

— Захворів. Лікар порадив у селі пожити. Невістка залишилася у місті.

Саму квартиру не покинеш.

— І то правда, — кивали головами.

Знову намагався писати. Але нічого не виходило. І рвав, а нові метафори не навідувалися, і хвороба прогресувала.

Якось мама вмовила поїхати до лі-карні. Довго лікувався, пройшов комісію, згодом призначили копійчану пенсію.

Тільки роки, як голодна лисиця бігли і ховалися за виднокругом. Одного ранку прокинувся, а мамина душа вже відійшла за далекий пруг. На цвинтар її спорядили сусіди.

Наближалася зима. Вадим знав: сам у селі не перезимує. Йому порадили продати хату. Як уладнав справи, повернувся у місто. Розрахувався з квартирним боргом. У спілку не заходив, не мав із чим. І не пив. Кожну копійку беріг, купував найнеобхідніше: хліб, крупи, молоко.

Закінчилися гроші, а пенсії, наче кіт наплакав, що приїхав з ним. Коли Вадим залишав обійстя, той побіг слідом. І завертав його, але кіт не слухав і добіг до зупинки. Коли сідали в автобус, він теж вскочив. Вадим змирився: «Нехай їде. Хоч не буду сам».

Отак удвох і домували. Одного разу отримав пенсію, а її з кишені витягнули. А в квартирі кришки хліба нема. Став міркувати, що продати. Побачив праску. Взяв у торбинку й подався на ринок. Але ніхто не купив.

Повернувся, сів на стілець, а кіт — на другий, і дивилися голодні один на одного. У Вадима стрельнула думка: «Теперки — хто кого з’їсть? Чи я його, чи він мене?»…