Олександр КОЗИНЕЦЬ «Та є слова, що глибші від любові»

* * *

Якщо вже про зміни — залишилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі —
сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед — монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні — точно бути! (не знаю доки).
Хай на заклик весни озветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

* * *

Ти з дитинства мені говорила, мам:
Світлий той, хто всередині має храм.
Мудрий, хто пробачає своїм ворогам.
І за вчинки свої перед Богом звітує сам.
Ти з дитинства мені говорила так:
Тепле слово зупинить важкий кулак,
Якщо сумнів прийшов — прийде й знак.
Минай легко зівак, диваків і собак.
А коли я підріс, говорила невпинно: знай,
Хто живе у любові — благословляй.
Там, де бачиш, що зайвий, — тих не чіпай.
А де можеш — по силі — допомагай.
І тоді, як змужнієш, станеш колись таким,
В кому очі покажуть небу нові зірки,
В кому світло теплом витікатиме із руки...
 
Тільки, синку, кажу тобі: шлях цей — тяжкий!

* * *

Світ вибухає в зелені, нас до краси привчає.
Я — у кав’ярні в місті. Небо довкола гримає.
Чую його мелодії, гріюсь горнятком чаю.
Квітень завжди поетів щедро частує римами.
Дякую Богу за радість.
Спокій знаходжу в віршах.
Бачу закохану пару, приручену одне одним.
Вона декламує класиків.
А він їй: «Своє — боїшся?».
І від його баритону якось стає прохолодно.
Я відсуваю кухлик, дивлюся на юну пару...
Хмари женуть галопом,
громом згори погрожують...
Дівчина тихо каже: «В мене немає дару!
І так, як напишуть інші,
ніколи писати не зможу я».
Дихаю цвітом вишні... На серці стає тепліше.
Бачу, летить до мене дівчинка ця щодуху:
«Чи можна узяти автограф?
Ніхто так, як ви, не пише».
І я їй пишу у книжці:
«Твори! А його не слухай!».

(За мотивами вірша Олександри Малаш «Хтось власних дітей голубить...»)

* * *

Плаває в морі човен, повен піску й води.
Понад століття у морі цей човен — привид.
Готовий пливти з тобою... Тому веди
У тихі безмежні води, де мрії — в крила.
Я буду вростати в твоє смолянисте дно,
Крізь воду дивитись, як риба пливе в глибини.
Чи вийду на берег, змайструю тобі весло.
Доправ мене, човне, швидко і без зупинок.
Відмірює поділки, котиться час спроста,
Відходить кудись, змовкає в солоній піні.
Колись я відрікся від справжнього себе. Та
Хочу додому, до рідних моїх дельфінів!

* * *

Бо Слово зупинилось між двох сил,
Упало в ґрунт і стало проростати.
Щоб літери купалися в росі
На сторінках, суцвіттях і в кімнатах.
Крізь сумнів, відчай, віру, долю, бо
Їх кликав голос мудрості і крові...
Багато слів умістяться в любов,
Та є слова, що глибші від любові.

* * *

Доброго ранку, море!
Я приніс тобі кави.
Ти готове до осені
І відпочити?
Я поставлю горнятко —
Візьми його,
Будь ласкаве,
До нового сезону,
Який повернусь
відкрити.

Олександр Козинець народився в Лубнах на Полтавщині. Закінчив загальноосвітню й музичну школи, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.

Автор поетичних збірок «Pin-код: ЗИМА», «Обвітрена весна», «Скибочки літа» «Тричі осінь» (2019); літературних проєктів «Щоденник» (2010), «Щоденник. Re: make» (2012), «ПРОдайте їсти» (2011); співупорядник збірки поезій «Метро всередині нас» (2019). Переможець літературного конкурсу імені Григора Тютюнника (2018), міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2018), «Молода КороНація» (2019), володар спецвідзнаки конкурсу «Коронація слова» «Terra інклюзія» (2019).