№ 1 (22119) субота 4 січня 2020 року

Церковні архипастирі вітають християн з Різдвом

У Різдвяному посланні «Urbi et Orbi» Папа Франциск звернув увагу на дітей, які нині страждають від воєн та конфліктів по всьому світу, і побажав, щоби маленьке Вифлеємське Дитятко стало світлом і надією для всього Американського континенту, світлом для Святої Землі, утішенням для сирійського народу, для Іраку, пронизаного соціальним напруженням, і для Ємену, випробовуваного серйозною гуманітарною кризою.

У своєму зверненні Папа згадав і нашу державу: «Нехай же Відкупитель світу буде світлом для дорогої України, яка прагне конкретних вирішень на користь тривалого миру».

«Нехай же Божий Син, що зійшов з неба на землю, буде захистом і підтримкою для тих, які задля цих та інших проявів несправедливості змушені емігрувати з надією на безпечне життя. Це несправедливість змушує їх долати пустелі та моря, що перетворилися у цвинтарі. Це несправедливість змушує їх переносити невимовні зловживання, всякі форми рабства й тортур у нелюдяних таборах утримання. Це несправедливість відкидає їх з тих місць, де вони могли б мати надію на гідне життя, спричинюючись до того, що вони натрапляють на мури байдужості.

Із Різдвяного послання блаженнішого Святослава, предстоятеля УГКЦ
Не бійтеся! Оце сповіщаю вам велику радість! (Лк. 2, 10)

Христос народився! Славімо Його!

Дорогі в Христі!

Сьогодні ангели на небі співають і торжествують, усе творіння наповнене радістю, бо Спаситель і Господь днесь нам народився у Вифлеємі юдейському. Ця радість, яку особливо відчуваємо з нинішнім світлим святом, у віруючого християнина є частиною його буття, видимим знаком і плодом безнастанної Божої присутності. Радість із приходом Спасителя на землю розвіює всі страхи і непевності людського життя, бо «з нами Бог», раз і назавжди!

В євангельській розповіді світло Божої присутності спочатку викликає страх, тому що людина, природно, боїться невідомого, неочікуваного чи непевного: «Були ж у тій стороні пастухи, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар. Аж ось ангел Господній їм з’явився і слава Господня їх осіяла й великий страх огорнув їх» (Лк. 2, 8-9). Але слово від ангела «не бійтеся» і благовість про радісне народження Спасителя усуває цей страх: «І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (2, 12). Пастухи охоче йдуть на місце, куди вказав їм ангел, там поклоняються новонародженому Спасителеві і відтак самі стають благовісниками радості.

Прогноз, тим більше довгостроковий політичний, — не найкраща тема для першого огляду в новому році. Але потонути в деталях, писати про факт, що новорічне привітання Зеленського Путіну — ганьба для України, значить, за деревами не бачити лісу. Забути, що ганьба виникла не випадково і не мине для нас без наслідків.

Минуло ще мало часу

Революція — не крапка, а три крапки. Виділити сухий залишок подій кінця 2013 — початку 2014 років в Україні поки що неможливо. Процес, початок якому поклав Майдан, триває. І в різний час на різних етапах процесу в підручниках з історії напишуть про Революцію Гідності або про державний переворот.

Коли Ден Сяопіна запитали, як він оцінює події Великої французької революції (у зв’язку з її двохсотою річницею), великий реформатор відповів: «Треба почекати. Минуло ще мало часу». Тільки ми, на жаль, з оцінками чекати не можемо. Як не могли чекати французи, котрі впродовж двох століть кілька разів переписували історію своєї революції, а деякі переписують її донині. Перетворюючи героїв на нелюдів, а мучеників — на вбивць.

Поезія Василя Симоненка — устами дітей

У січні святкуємо Василя. А тижнем раніше, на Різдво, згадуємо ще двох наших славних Василів трагічної — української — долі часів поневолення нації. Василь Стус народився 6 січня 1935-го, а Василь Симоненко — 8 січня 1938-го. Посередині, поміж них — свято Різдва, що наче опирається на два цих потужних крила, а поза ними — традиційне українське свято Маланки, Василя, Новий рік.

Важко сказати, чи згадають імена двох поетів у ці різдвяні дні давно вже не наші й чомусь іменовані центральними телеканали. Хоча сьогодні, як і п’ять чи десять років тому, чи й усі тридцять, нам потрібна ця опора — нам потрібні голоси і Стуса, й Симоненка… Нам конче невистачає і Левка Лук’яненка, і Євгена Сверстюка, й інших моральних авторитетів… Нам потрібні їхні думки, їхнє слово, якого боявся тоталітарний режим.

Й тому треба сказати, що велику справу роблять працівники соціокультурного відділу Одеської універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Грушевського та обласного центру виховання й організації дозвілля дітей і молоді «Патріот», запровадивши літературні читання — Івана Франка, Василя Стуса, Василя Симоненка. А попереду нас чекає зустріч з Лесею Українкою, мабуть, що й з іншими носіями духу нації. Всі вони, кожен у свій час, несли ідеї вільної і незалежної України, утверджували ці ідеї хто словом, а хто й ділом. Сьогодні дуже мало в Україні, фактично — маленька щипта, як сказав колись Василь Стус, поетів, рівних їм за силою голосу, за резонансним звучанням їхнього Слова. Хтось може сказати: це не завдання поезії, поети, мовляв, покликані оспівувати красу, людські почуття… Хоча і Франко, й Леся, і наші сучасники — Ліна Костенко, яку тривалий час колись ігнорувала підневільна Україна, й Дмитро Павличко, чиє 90-річчя недавно проігнорувала новітня держава, — всі вони у своїй творчості ідентифікували себе з долею своєї нації.

Кожен із нас упродовж 2019-го жив своїми турботами і надіями. Не обходилося без втрат і розчарувань, без болю за долю нашої країни, де сьогодні не стихають постріли, трапляються усілякі біди.

Чим особливо запам’ятався рік, що минув, жителям села Багатого Ізмаїльського району, працівникам АРК «Придунайська нива», які очікування-плани мають на 2020-й. Ось що вони мені повідали.

Надія Васильченко, менеджер роботи з пайовиками:

— За святковим столом, у колі найрідніших, найперше бажаємо миру нашій Україні, яка гідна процвітання. Нам, людям, котрі працюють біля землі, боляче від того, що десь на ній не колоситься золота пшениця, а стріляють.

Рік, що минув, приніс у нашу родину щастя — синочка Андрі-йка, нашу третю дитину. Я — молода мама, але це не заважає мені будувати кар’єру, заробляти для сім’ї. Торік почала працювати з пайовиками, а ще мені запропонували цікаву ділянку роботи на новому підприємстві «Трансшип»—«Ізмаїл-Агролідер», яке активно розвивається.

Бажаю миру нашій землі, процвітання кооперативу і підприємству, де працюю, поповнень у родинах моїх земляків!

Холодного навечір’я 1 січня до пам’ятника Тарасові Шевченку в Одесі — сакрального місця для кожного, хто усвідомлює себе українцем в державі Україна, сходились люди, щоби віддати шану пам’яті Степану Бандері в день його народження.

Без промов, без гасел, тільки «Слава Україні! Героям слава!», «Україна — понад усе!» та «Слава нації! Смерть ворогам!». І навіть без партійних прапорів — лише з державним синьо-жовтим та бандерівським червоно-чорним. Люди спілкувалися поміж собою, фотографувалися, а наприкінці гуртом заспівали Державний гімн України.

Не боячись перебільшення, можна сказати, що вже багато років — від часу його боротьби — щоразу у цей день, 1 січня, народжуються в Україні все нові бандерівці, відроджуючись до національого життя й часом навіть не усвідомлюючи цього. Бандерівцями називає ворог українців, й назва ця — частина єдиної тріади: «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці». Вочевидь, їх критична маса ще не досягла необхідного рівня, до того ж, немало є чинників, які з усіх сил протистоять цьому. Переважно тут таки, в Україні.

У Збройних силах України із 2014 року за підтримки Офісу НАТО в Україні успішно впроваджується програма «Шлях з бою до дому», спрямована на психологічне відновлення військовослужбовців — учасників бойових дій, які заплановані до звільнення в запас або у відставку.

За п’ять років свого існування проєкт став важливою частиною загальної системи заходів, розроблених і здійснених Головним управлінням морально-психологічного забезпечення ЗСУ в інтересах цієї категорії військовослужбовців. Тренінгові програми втілюють фахівці-психологи громадської організації «Ліга офіцерів», які максимально наблизили свою діяльність до стандартів, впроваджених в армі-ях країн НАТО. Тільки за останній місяць можливістю пройти курси скористалися понад 280 військовослужбовців з різних гарнізонів. А загалом торік було проведено 42 таких семінари, у яких взяли участь 1680 учасників бойових дій.

«Медіаграмотність сучасного вчителя історії» — навчальний семінар на таку тему пройшов в ОНВК №90 ім. О.С. Пушкіна під егідою департаменту освіти й науки Одеської міськради та міської організації ВГО «Громадська рада освітян та науковців України».

На думку методиста Одеського методичного центру освітніх ініціатив Сергія Пеняєва, в умовах пропагандистсько-психологічних викликів українське суспільство потребує ширшого вироблення навичок формування медійної та інформаційної грамотності. Освітні заклади — саме ті інституції, які мають усі можливості долучатися до формування медіаграмотного споживача. Медіаграмотність — найважливіший комплекс певних знань та вмінь, необхідних як учителеві, так і учневі в сучасному інформаційному просторі.

За словами модератора — старшого викладача кафедри суспільно-гуманітарної освіти КЗВО «Одеська академія неперервної освіти» Дениса Левчишина, мета семінару — надати вчителям історії певний інструментарій, який вони зможуть використовувати, щоб сформувати медіаграмотність в учнів, їхні наскрізні вміння (критичне мислення, здатність аргументувати власну позицію тощо), а також позначити певні закономірності функціонування історії у публічному просторі — яким чином позиціюється історія в медіасфері.

Традиційною Різдвяною виставкою у своїй спілчанській залі по вул. Пастера, 2 провели рік 2019-й одеські художники

Є тут все: і зимові мотиви — зі снігом та кригою, морозом та інеєм на гіллі, і різдвяний святковий настрій, і прикмети рідної землі. Не завжди це тематичні роботи, але ніхто й не ставив такого завдання. Мистці передали своє бачення, своє відчуття свят. Окремо виділити когось із них було б несправедливо: виставка гарна і, як мовиться в таких випадках, рівна. Що й відзначив, відкриваючи її, голова Одеської організації Національної спілки художників України Анатолій Горбенко. Одначе розмова вийшла поза суто святкові рамки.

Художник і час та мистецький і громадський поклик його… Художник — і простір, у якому він живе і працює… Саме такими меседжами можна окреслити короткий, але ємкий виступ-вітання з виставкою та грядущими новорічно-різдвяними святами п. Горбенка. Думки свого очільника підтримали у виступах й інші мистці. Подібні спостереження дуже чітко впадають в око якраз наприкінці якогось календарного терміну, передовсім — року.

Косівську мальовану кераміку внесено до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

«Щиро радий, що ту велику роботу, яку ми проробили у Міністерстві культури ще за мого керівництва, має тепер такий надзвичайний результат. Вітаю всіх, хто долучився до роботи над цим номінаційним досьє. Окремі вітання неймовірній пані Марії Гринюк, що нині перебуває на засіданні ЮНЕСКО і чия робота у підготовці номінації була надзвичайно важливою. До слова, щоранку п’ю каву з ексклюзивної чашечки з Косова авторства пані Марії… Наступна наша номінація, вірю, — кримськотатарський «Орнек»!», — повідомив у ФБ ексміністр культури Євген Нищук.

У Конвенції про збереження нематеріальної культурної спадщини зазначається: «Нематеріальна культурна спадщина» означає звичаї, форми представлення і вираження, знання і навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, визнані співтовариствами, групами і, в деяких окремих випадках, особами як частина їхньої культурної спадщини. Така нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється співтовариствами і групами залежно від середовища, що їх оточує, їх взаємодії з природою та історією і формує в них почуття самобутності та спадкоємності, сприяючи тим самим повазі культурної різноманітності і творчості людини. Важлива тільки та нематеріальна культурна спадщина, яка узгоджується з існуючими міжнародно-правовими актами з прав людини і вимогами взаємної поваги між співтовариствами, групами та окремими особами, а також стійкого розвитку».

Передноворічний тиждень у Біляївці ознаменувався прем’єрою: на сцені міського будинку культури давали виставу «Пані Завірюха», підготовлену юними вихованцями місцевої театральної студії, якою керує Микола Величко.

Готувати виставу-казку почали ще з осені. Ролі зіграли: Даниїл Ласовецький, Ольга Вчорашня, Поліна Грицюта, Анна Костецька, Гліб Кобзар, Дарія Назарук, Марія Разумова, Дар’я Узюма, Микита Федотов, Мар’яна Римарчук. Їм допомагали вихованка вокальної студії «Домінанта» Інна Тьосса і танцювальний колектив «Фенікс» із Майорівського будинку культури.

Сотні глядачів, серед яких було чимало місцевої малечі, захоплено дивилися казку і щиро обдарували аматорів сцени оплесками, повідомляє сайт «Біляївка.Citi».

Асоціація історії Білого дому обрала гелікоптер Сікорського Н-34 офіційною різдвяною ялинковою прикрасою 2020 року.

«Прикраса вшановує президента Дуайта Ейзенхауера, який першим вирішив використовувати гелікоптери для перевезення перших осіб держави», — повідомляє «Голос Америки».

Улітку 1957 року Ейзенхауер проводив відпустку у Род Айленді, й от надійшла звістка про те, що він має повернутися до американської столиці. Замість того, щоб використати президентську яхту, помічник порадив президентові скористатися вертольотом морської піхоти. Відтак Дуайт Ейзенхауер на гелікоптері Сікорського перелетів до повітряної станції ВМС США, звідки президентський літак до-правив його до Вашингтона.

В Одеській національній науковій бібліотеці у рамках проєкту департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації «Музей української книги» 20—22 грудня стартував хакатон національної єдності «Дух. Епоха. Людина».

Урочисте відкриття цього марафону викликало жвавий інтерес в одеситів та гостей міста — бібліофілів і шанувальників української історії. З великою цікавістю присутні слухали учасників і партнерів проєкту. Серед них: Тарас Вінцковський — професор кафедри історії України ОНУ ім. І.І.Мечникова, Олена Олійник — очільниця департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОДА, Юрій Маслов — професор Одеського національного економічного університету, ініціатор створення «Музею української книги», Юліана Амельченко — директорка Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського, де й постане музей, Костянтин Крайній — начальник науково-дослідного відділу історії та археології Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, ігуменя Серафима — настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря, Олена Мунтян — заступник директора Національної бібліотеки Республіки Молдова. Завітали й дипломати — генеральні консули Румунії та Турецької Республіки в Одесі Еміл Рапча та Садин Айилдиз.

Причорноморський південь вважається проблемним з точки зору безпеки і стабільності держави. Тим приємніше отримувати маленькі «телеграми радості», себто обґрунтовані нагадування, що українство Одещини здаватися не збирається. І хоч активне, свідоме україн-ство у цьому регіоні аж ніяк не домінує, але не рахуватися з його думкою було б помилкою. То тут, то там подають голос маловідомі подвижники, які, попри все, чесно виконують свій обов’язок перед Батьківщиною.

Як-от вчителька Олена Блажиєва:

«Маю велике бажання звернутися до земляків, які проживають у маленькому, але відомому своєю історією селі Мигаї, що розкинулося в степах Одещини. І роблю це саме в знаменний День української мови та писемності.

Шановні мигаївці, не забувайте коріння роду свого, не втрачайте того, що дароване Богом кожній людині, яка вважає себе українцем! Саме мова є тим ідентифікатором, який вирізняє нас, українців, серед народів світу. Без мови не буде нації. Маємо дати собі відповідь на питання: чому соромимося мови батьків, мови села, мови, якою ви отримуєте освіту? Читаю те, що ви пишете на сторінках ФБ, і дивуюся тому, що ви послуговуєтеся мовою країни-агресора. Ви вітаєте один одного з днями народження та зі святами не рідною мовою. Чому ж так? До вас у село приїздять депутати різних рівнів, які ігнорують мову держави, а ви запобігаєте перед ними й послуговуєтеся не мовою батьків, а переходите на чужу. Майте гідність!

Читайте, пізнавайте, пишайтеся і наслідуйте

Ніби вчора наша «Чорноморка» зазнала непоправної втрати. Та минуло вже пів року, як не стало нашого щирого друга, колеги — незабутнього Валентна Петровича Щегленка. Валика, як ми ласкаво називали його в редакції, завжди стриманого, скромного, негаласливого.

У переддень Нового року несподівано і вельми зворушливо він зажадав з нами зустрітися, нагадавши про себе з далеких світів новою книжкою «Твої імена, Україно!». Вийшла вона посмертно стараннями його дружини Любові Миколаївни і доньки Наталі з родиною. То була вельми приємна зустріч.

Що казати? Особисто я її проковтнула за один вечір і пів ночі. Спасибі тобі, Валентине, за цей новорічний подарунок.

Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ

* * *

До перевесла треба ще юрок,
Усі роки, мов стебла, в сніп зібрати,
Оперезати міцно сповиток,
Його занести на Різдво до хати.

І на покутті будуть спочивать
Під омофором давньої божниці.
Пооживають на світлинах лиця
Й мовчатимуть, бо час поклав печать. 

Коли були усі ще молоді,
Бабуся нас кутею частувала.
Увечері раділа коляді —
Ми першими її колядували.

Поляк повернув заробітчанину з України загублену річну зарплату.

Водій автобуса №122 у Вроцлаві на одній із зупинок пройшовся оглянути салон і виявив забутий кимось пакет. Заглянув всередину й отетерів: у руках тримав 7700 доларів, 945 євро та 575 злотих. Чесний чоловік не взяв гроші собі, а повідомив про знахідку в Центр транспортного руху. Звідти зв’язалися з поліцією. Знайти власника пропажі допомогли документи, які разом з грішми лежали в пакеті.

Через годину поліцейські прибули на кінцеву зупинку 122-го маршруту вже з власником загубленого пакета. Ним виявився українець, який приїхав у Польщу на заробітки. З’ясувалося, що він більше року працював на місцевому будівництві й відкладав кожну копійку. Всі заощадження носив із собою в пакеті, побоюючись крадіжки. Але, судячи з усього, робота вимотала його настільки, що, виходячи з автобуса, навіть незчувся, як залишив на сидінні все зароблене.

Затепла цьогорічна осінь і делікатний грудень призвели до того, що жаби в річці Турунчук й досі не вклалися спати. Про це в соцмережах повідомив відомий еколог Іван Русєв.

Пише, що не без тривоги стежив за земноводними в притоці річки на території Біляївського району.

Не залягла на зимовий спочинок і риба у водоймах Одещини. І це насторожує природоохоронців, бо нічого доброго такі аномалії життєвого циклу (теплу погоду мешканці річок-озер-лиманів помилково сприймають за настання весни) їм не принесуть. Як, до речі, і кущам та деревам, які у грудні довірливо викинули цвіт.