Книжкові дарунки із Причорномор’я

Порадувала новодруками і Валентина Сидорук з того ж Чорноморська. Це повість «Життя після війни» та «Королева» (про видатну українську діячку іспанського походження Наталену Королеву). Щоб написати цю книжку, авторці довелося глибоко зануритися в історичний матеріал. Але відчувається, що їй самій було цікаво вивчати біографію талановитої письменниці і громадської діячки минулого століття. Можливо, у славних україночок знайшлося щось спільне в поглядах на життя? Мені здалося, що видання повчальне для наших сучасників й особливо сучасниць.

Ніколи б не подумав, що Юрій Рябошапка, який народився в козацькій Плахтіївці (Буджак), писатиме суто філософські речі. Але віз із собою його «Сакральні поеми, або Дорогами життя», у потязі й розмірковував: «Ого! Такий напрямок думок… Жодного слова про матеріальне, думки Юрія зосереджені винятково на духовності. Такий ось «плахтіївський Сковорода». Зовсім нетипово для нашого часу».

Інна Василькова у поемі «Тінь терикона» (Чорноморськ, 2016) пише про війну. Поетеса намагається докопатися до суті явища:

І де проходить та межа,
за котрою у ріднім домі
трима людину за бомжа
засепарачена свідомість?

А ще мені сподобалося її порівняння: «Там Україна — жінка з коромислом, на котрому два береги Дніпра». Дуже хотілося б разом з пані Інною вірити в краще і з нетерпінням чекати,

коли прийде кінець війні,
вгамується протистояння,
і в теплій, щедрій глибині
ввімкнеться світло
у копальнях...

«Тепла, щедра глибина...». Дуже хороше порівняння… Радує, що позиція літераторів-чорноморців цілком проукраїн-ська.

У ще сконцентрованішому вигляді патріотизм, причому вищої проби, наповнює літературно-художній та історико-публіцистичний часопис «Зоря вечорова», що видається у Комінтернівському, а тепер, після декомунізації, Доброславі. Ось назви деяких публікацій: «Загрози творення неукраїнської України» Василя Лизанчука та «Вояки наші воюють на Сході України не за погану владу. Вони воюють за рідний край» авторства Левка Лук’яненка. А число 2(39) за 2018 рік починається так: «Степан Бандера. 110 років від дня народження». Таке враження, ніби часопис з’явився на світ у Львові, Тернополі чи Івано-Франківську. А це ж Доброслав, колишнє Комі-нтернівське! В кінці номера — матеріал Лариси Ніцой «Подорож в Ізмаїл». Багато невеселої інформації, але я згоден з авторкою.

Якщо говорити про контакти регіонів, то тут головне — розпочати. Ось приклад.

Цими днями отримав на пошті нову книжку Леонтія Павлюка «Під лежачий камінь вода не тече» (Чорноморськ, 2019). Несподівано побачив у ній і своє прізвище. Автор критикує один з моїх дописів до «Чорноморки» під назвою «Наскоком не вийде, треба гуртуватися». Ну, там я, може, трохи згустив фарби, пишучи про неприродні для незалежної держави асиміляційні процеси на Одещині. Леонтій Михайлович мені заперечує: «В селах, кілометрів за двадцять-тридцять від Одеси, переважна більшість селян, у тому числі й молодь, розмовляють виключно українською. Нема ніяких ознак того, що у них є «страх виділитись із загальної маси, нема ознак самотності та дискомфорту». І далі: «Цікавлюся українськими новинами в інтернеті, але жодного випадку булінгу з причин українськомовності не зустрічав. Мало того, вперше зустрів одесита, який має намір змінити місце проживання в Одесі на якесь інше місто в Україні. Я родом з Хмельницької області, і кожен рік відвідую дідову могилу. Але, признаюся чесно, якби мені давали щодня по тисячі доларів, я все одно не поміняв би Одещину на хмельницьке село, в якому народився...».

Що ж, читати оптимістичні речі завжди приємно. Можу пообіцяти, що й ця точка зору буде донесена до моїх друзів, до загалу. Вона урівноважить сумні повідомлення з причорноморського краю. Бо й тих авторів ми не можемо ігнорувати.

І головне: важливо нам усім налаштуватися на позитив. Причини для дискусій та суперечок завжди будуть, але треба, щоб позитив переважав.

Так збіглося, що коли почав читати «Королеву» Валентини Сидорук, випадково почув по радіо передачу на цю ж тему. Тобто про головну героїню повісті, відому українську письменницю Наталену Королеву. Покинув усі справи, почав слухати. Звернув увагу, що трактування постаті батька Наталени в повісті та в радіопередачі дещо різниться. Валентина Сидорук описує його як людину з явним українським сентиментом, а по радіо я про це не почув. То що, на основі цього я повинен критикувати художній твір за історичні неточності? Ні, я вдячний письменниці за те, що порушила таку важливу тему. Та ще й у місті, де з історичними джерелами гірше, ніж у Києві чи Львові. Може, якраз пані Валентина і мала рацію, тоді як автори радіопередачі приділили батькові письменниці менше уваги.

Утім, для мене набагато важливішим було прочитати в передмові: «Щира подяка всім, хто долучився до процесу — моїй родині, міським бібліотекарям, заслуженому журналістові України Андрієві Нечитайлу, поетесі Галині Могильницькій...». Важливіші ці деталі, бо мені цікаво, як саме творилася повість, хто був натхненником і хто допомагав. Взагалі, хотілося б знати побільше людей, на яких тримається «українськість» причорноморського краю. Не лише на Півдні вони повинні бути відомими, але й на Заході України також.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.