Два дні у Лондоні

У підсумку, попри неодноразові рішення керівників країн Альянсу, диспропорція між внесками США та їхніх європейських союзників до бюджету НАТО з кожним роком зростала. Тепер, наприклад, тільки сім країн із 29 (США, Великобританія, Греція, Латвія, Литва, Польща та Естонія) витрачають або готові витрачати до 2024 року 2% від свого ВВП на військові потреби. Інші утримуються і на «заощаджені» гроші підвищують добробут своїх громадян.

Про диспропорції військових бюджетів Північноатлантичного альянсу довгий час можна було не турбуватися. Та виникли дві нові обставини. Перша — країни Старої Європи останнім часом підтримують високі соці-альні стандарти за рахунок економіки США. Друга — НАТО перестало бути дорогою іграшкою і повертає собі колишню роль лідера опору вже не радянському комунізму, а російському імперіалізму.

З економічними проблемами у Вашингтоні справлятися вміють, і нема сумнівів, що уряд США (за Трампа чи після Трампа) з ними успішно впорається. У військовому сенсі за океаном проблем не було взагалі. Проте, роль лідера цивілізованого світу включає не тільки економічні та військові аспекти. «Цементом» Альянсу сімдесят років була єдність мети існування. Грубо кажучи, завданням американських ракет у Європі і баз на закордонних територіях було не пустити радянські танки до Ла-Маншу, не дозволити кремлівському десанту мити чоботи в теплих морях.

Про цю мету, про «цемент», який дозволяв країнам НАТО зберігати єдність, за двадцять останніх років благополучно забули. Президент США Дональд Трамп ще до свого обрання обіцяв «порозумітися з Путіним». Президент Франції Емманюель Макрон дозволяє собі публічно заявляти, що в НАТО «настала смерть мозку», а президент Туреччини Реджеп Ердоган напередодні лондонського саміту заявив, що не виконуватиме п’яту статтю статуту НАТО і не захищатиме країни Балтії в разі нападу Росії.

Не все так погано

Якщо ставитися до цих заяв сер-йозно, може виникнути враження, що НАТО не існує, і в Лондоні на ювілей зібралися диваки, щоб такий факт зафіксувати. Подібну точку зору, до речі, активно поширюють кремлівські пропагандисти в мережах і в пресі. Її, швидше за все, розділяє і Путін, який не вірить в демократію та її можливості. У здатність демократичних країн швидко мобілізуватися і зустрі-ти загрози обличчям в обличчя свого часу не вірив і Гітлер. Вся політика бліцкригу була побудована на тому, щоб дати противнику по морді, поки в парламентах голосують «за» і «проти», а лідери розмірковують, яку зайняти позицію.

З політичним бліцкригом проти НАТО (про військовий і не йдеться) у Росії поки що нічого не виходить. Після «наведення порядку» бомбардуваннями сирійських міст у Кремлі сподівалися, що з допомогою воєнізованих загонів курдів (союзників США, яких турки вважають терористами) вдалося надовго посіяти насіння розбрату між ключовими фігурами Північноатлантичного альянсу. Справді, раптове рішення Дональда Трампа вивести війська із Сирії, кинути союзників напризволяще загрожувало підірвати ситуацію аж до виходу Туреччини з НАТО.

Але нічого подібного не сталося. Американські військові і політики середнього рівня зуміли знайти компроміс. Усіх військ не вивели, курдів та європейських радників на території Сирії не залишили без захисту, Реджепа Ердогана заспокоїли обіцянками не втручатися у внутрішню полі-тику Туреччини. Емманюелю Макрону натякнули, що він не де Голль і другий вихід Франції з військової організації НАТО може обернутися для нього серйозними потрясіннями у внутрішній політиці. При цьому на лондонському саміті важливі компроміси не зайняли місця в загальних заяви і комюніке. А загальна пресконференція не відбулася взагалі. Трамп полетів з Лондона до кінця заходу.

Перед лондонським самітом генсек НАТО Йенс Столтенберг повідомив, що у фінансових питаннях теж вдалося досягти компромісу. І теж без зайвого галасу. Витрати європейських учасників Північноатлантичного альянсу з цього року почнуть істотно збільшуватися, а витрати США — скорочуватися із 22,1% внесків до 16%. При цьому бюджет НАТО в цілому зросте і дозволить профінансувати так звану «Програму 30» — сформувати ескадру із 30 кораблів, привести в бойову готовність 30 авіаційних ескадрилій та розмістити в постійних місцях дислокації 30 батальйонів швидких сил реагування.

Частина оглядачів західних країн вважає, що військова програма для стримування агресії по всіх напрямках для НАТО цілком достатня. Але цього не можна сказати про програму полі-тичну. Часи рівності всіх під ракетно-ядерною парасолькою США безповоротно минули. Попереду — час важких переговорів «друзів» та узгоджень різноспрямованих інтересів.

Хоча багато чого, якщо не все, залежить від поведінки потенційного супротивника. Чи треба називати цього супротивника, чи здогадаєтеся самі?

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.