Ціна перемог маршала Жукова

Першими про «чорну піхоту» розповіли не історики, а письменники, які змушені були це робити «езоповою мовою», прикриваючи страшні реалії показним пафосом. Саме так зробив Юрій Яновський у статті «Шлях війни», опублікованій на початку листопада 1943 року. Він маскував цей злочин, «героїзуючи» його: «По дорогах Полтавщини йде на фронт «чорна піхота». Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти — над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед».

28 листопада 1943-го Олександр Довженко занотував у своєму щоденнику про ці трагічні події таке: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян. Всі вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. Один генерал дивився на них у бою і плакав…». 26 грудня того ж року О. Довженко констатував: «…на Україні починають уже готувати до мобілізації шістнадцятирічних, що в бій гонять погано навчених, що на них дивляться, як на штрафних, і нікому їх не жалко. Нікому! Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей, адже 19-літніх дівчаток вже теж призивають до армії». У романі «Собор» письменник-фронтовик Олесь Гончар також відобразив ці події: «Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно».

Хіба «чорносвитники» були винні в тому, що Червона армія так швидко відступала, що їх не встигали мобілі-зувати? Наприклад, мого батька, якому у 1941-у сповнився 21 рік, з початком війни залишили на заводі «Червона зірка» у Кіровограді по броні. Коли в перші дні серпня 1941-го німецькі війська вже наближалися до міста, а радянські надто квапливо відступали на схід, батько пішов до військового комісаріату, але там уже було порожньо… Після окупації міста німцями батько вступив до підпільної організації ім. К. Ворошилова і пішов працювати на електростанцію на Інгулі. Але якось у грудні 1943-го, коли радянські війська вже наближалися до Кіровограда, німці оточили електростанцію і всіх чоловіків вивезли в концтабір поблизу міста Кенігсберг у Східній Пруссії. В цьому таборі батько ледве вижив від голоду, хвороб і знущань конвоїрів на виснажливих фізичних роботах. На початку березня 1945-го йому з третьої спроби вдалося втекти і зустріти підрозділи радянських військ. Згодом його зарахували в артдиві-зіон у 732-у стрілецькому полку в місті Грос-Борн, але вже в листопаді демобілізовали як непридатного до стройової служби через поганий стан здоров’я. Про це і багато іншого батько написав у своїх «Споминах про «світле» минуле», виданих у Кірово-граді в 2003 році за сприяння і редагування письменника Василя Бондара, за що я йому уклінно дякую.

Мій знайомий письменник Василь Даценко, який мешкає у Кропивницькому, зобразив ці події у книжці «Щоб пам’ятали. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945)». За його словами, лише в Кіровоградській області із жовтня 1943-го і до кінця війни було мобілізовано близько 130 тисяч таких «чорносвитників» і 99% із них загинули. У листопаді 1943-го, Київ звільнили ціною щонайменше 380 тисяч солдатських життів. Серед них — 250—270 тисяч «чорносвитників», яких гнали на німецькі війська без зброї і боєприпасів тільки для того, щоб якомога більше знищити…

За деякими підрахунками, впродож 1943—1944 років у такий дикунський спосіб було знищено близько мільйона українських чоловіків — похилого віку і ще зовсім молодих. Хіба ми, їхні внуки і правнуки, можемо це забути і пробачити? Сьогодні у центрі майже кожного українського села стоять пам’ятники полеглим у німецько-радянській війні, переважна частина з них загинула в 1943—1944-у. Майже всі вони були «чорносвитниками»...

М. Хрущов про Г. Жукова

У своїх мемуарах М. Хрущов згадує епізод, коли у жовтні 1943 року, перед початком форсування Дніпра, в селі Требухів, за 15 кілометрів від Києва, відбулося засідання військової ради штабу 1-го Українського фронту. Запис питань, що обговорювалися на цьому засіданні, зберігся завдяки офіцерові з особливих доручень командувача фронтом генерала армії М. Ватутіна — легендарному капітанові Юрієві Коваленку.

Один з генералів запитав представника Ставки Верховного головнокомандувача на 1-у Українському фронті маршала Г. Жукова: як обмундировувати щойно мобілізованих новобранців, які ще фактично не є червоноармійцями? На це Жуков відрізав: «Что как? В чем пришли, в том и воевать будут!». Коли ж мова зайшла про озброєння призовників автоматичною зброєю, то гнів Жукова перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам… Трехлинейку им образца 1891 года!». Після того як заступник командувача 1-м Українським фронтом з тилу генерал Кулешов повідомив, що на складах є лише 100 тисяч трьохлінійок, присутній на засі-данні командувач 1-м Білоруським фронтом генерал армії К. Рокоссовський запропонував відправити до Москви у Ставку кур’єра, який би доповів Сталіну про ситуацію і попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням новобранців. На це Жуков роздратовано заволав: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим?! На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?! Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать!»…

Упродовж останніх трьох десятиліть ведуться дискусії навколо наказу

№ 0078/42 від 22 червня 1944 року, підписаного нібито Л. Берією і Г. Жуковим, яким передбачалося «вислати у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів». Одні дослідники стверджують, що такий наказ справді існував, інші називають його фальшивкою. Однак є реалії: в період з 1939 по 1954 роки сотні тисяч українців («бандерівців і їх поплічників») були вислані до Сибіру, Казахстану та в інші віддалені закутки. Був такий наказ чи його не було, але достеменно відомо, що в 1956-у в доповіді на ХХ з’їзді КПРС «Про культ особи та його наслідки» перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов стверджував, що «українці уникли поголовного виселення лише тому, що їх занадто багато й нікуди було висилати».

Отже, збереження пам’ятників Г. Жукову, присутність його імені у назвах вулиць і площ — це, на мій погляд, плювок у душі живих українців і на могили наших батьків, дідів та прадідів…

Внесок українців у перемогу над нацизмом

Людські жертви, яких зазнала Україна внаслідок Другої світової війни, — величезні: загинуло понад 4 мільйони цивільного населення, 2,4 мільйони вивезено на примусові роботи до Німеччини, значна частина з яких не повернулася. На 1 січня 1941 року у 109 містах України мешкало 8,5 мільйона осіб, після звільнення у 1944-у — 3,2 мільйона. З території України за роки війни до лав Червоної армії було мобілізовано близько 7 мільйонів осіб, з яких убито в боях, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях майже 4,1 мільйона. Отже, загальні втрати України лише загиблими становлять понад 8 мільйонів осіб.

На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни в СРСР. У 1945-у в Україні залишилося лише 27,4 мільйона осіб із 41,7 мільйона, що проживали у 1941-у. За іншими даними, людські втрати України — найвищі серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій:

9 мільйонів убитими і 13,5 мільйона демографічних втрат — 50% людських втрат усього СРСР!

Із 15 фронтів, що діяли в період німецько-радянської війни, більше половини очолювали маршали і генерали українського походження:

С. Тимошенко, С. Штеменко (Генштаб), А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняховський, П. Рибалко, Г. Кулик, Д. Лелюшенко, М. Кирпонос, Ф. Костенко та багато інших. За участь у «Великій Вітчизняній війні» близько 2,5 мільйона українців нагороджені орденами і медалями. Із 11603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 з них удостоєні цього звання двічі, а І. Кожедуб — тричі.

Останні «ратні подвиги» маршала

Серед останніх «ратних подвигів» маршала Г. Жукова, уже в мирний час, можна згадати військові тактичні навчання, проведені 14 вересня 1954 року в Тоцьких таборах в Оренбурзькій області під кодовою назвою «Сніжок».

Завдання цих навчань полягало в опрацюванні можливостей прориву оборони противника із застосуванням ядерної зброї. Як наслідок — радіоактивного опромінювання зазнали 45 тисяч військовослужбовців і близько 10 тисяч місцевих жителів, що згодом призвело до різкого підвищення випадків злоякісних пухлин, захворювань крові та хромосомних мутацій як серед учасників випробувань, так і серед тамтешнього циві-льного населення.

Останній же «ратний подвиг» маршала — придушення радянськими військами повстання в Угорщині восени 1956 року. План операції під назвою «Вихор» був розроблений під керівництвом Г. Жукова, який тоді обіймав пост міністра оборони СРСР. У цій операції брали участь 15 танкових, механізованих, стрілецьких та авіаційних дивізій, 7-а і 31-а повітряно-десантні дивізії — загальною чисельністю понад 60 тисяч осіб. На їх озброєнні було понад 3 тисячі танків. У період із 23 жовтня по 31 грудня 1956-го в ході бойових дій з обох сторін загинули 2650 осіб й отримали поранення близько 20 тисяч угорських громадян. Втрати радянської сторони склали 720 вбитими і 1540 пораненими. За «придушення угорського фашистського заколоту» Г. Жуков отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу.

Але вже через рік, у жовтні 1957-го, був виведений зі складу ЦК КПРС, знятий з посади міністра оборони і відправлений на пенсію. 29 жовтня 1957-го пленум ЦК КПРС ухвалив, що «Г. К. Жуков порушував ленінські, партійні принципи керівництва Збройними силами, проводив лінію на згортання роботи партійних органі-зацій, політорганів і Військових рад, на ліквідацію керівництва і контролю над армією та Військово-Морським Флотом з боку партії, її ЦК та Уряду». 3 листопада 1957 року в газеті «Правда» була опублікована стаття маршала І. Конєва «Сила Радянської Армії і Флоту — в керівництві партії, в нерозривному зв’язку з народом». У ній, зокрема, стверджувалося, що «Жуков не виправдав довіри партії, виявився політично неспроможним діячем, схильним до авантюризму в розумінні найважливіших завдань зовнішньої політики СРСР і в керівництві Міністерством оборони». У своїх мемуарах М. Хрущов стверджував, що Г. Жуков нібито готував військовий переворот, однак більшість дослідників вважає, що Хрущов просто боявся Жукова, який у той час був популярний як в армії, так і серед населення СРСР.

Послідовники Сталіна і Жукова сьогодні

Серед політиків і чиновників сучасної Росії є чимало послідовників Сталіна і Жукова, які вороже ставляться до українців і не сприймають Україну такою, якою хоче бачити свою державу український народ. Вочевидь, головну антиукраїнську роль серед російського істеблішменту впродовж останнього щонайменше десятка років виконує В. Путін — нинішній президент цієї країни. І я маю на увазі не лише розгорнуту ним із 2014 агресію проти України.

Нагадаю читачам, що ще у грудні 2010-го В. Путін, тоді прем’єр-міністр РФ, заявив, що Росія могла б перемогти у «Великій Вітчизняній війні» навіть без України. Ця путінська заява є наругою над пам’яттю мільйонів полеглих українських воїнів й образою ще живих ветеранів. До речі, внук Сталіна, Євген Джугашвілі, в інтерв’ю британському виданню Daily Mail ще кілька років тому розкритикував політику нинішнього президента Росії й засудив війну проти України та анексію Криму, назвавши полі-тичну еліту в Кремлі «злодіями», які цинічно дурять росіян.

Сьогодні Україна змушена вести Вітчизняну війну за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. Але в Кремлі вперто твердять, що на Донбасі триває «громадянська війна» між українцями. Помічник президента РФ Ю. Ушаков навіть заявив, що Росія направить президентові України В. Зеленському запрошення на святкування 75-річчя перемоги у «Великій Вітчизняній війні» у травні 2020-го (?!). Не можу собі уявити, як В. Зеленський може щось святкувати з агресором! На мою думку, якщо він усе ж, не дай Боже, поїде до Москви святкувати перемогу одного тоталітарного режиму над іншим, то це буде наругою над тисячами загиблих і покалічених наших воїнів на Донбасі протягом останніх п’яти з половиною років.

На жаль, значна частина мешканців Одеси, Харкова та інших міст і сіл, особливо в Центрі і на Південному Сході України, дотепер ще вважають Г. Жукова «маршалом Перемоги», не знаючи чи не воліючи знати, скільки сотень тисяч синів українського народу стали жертвами його свавілля та жорстокості. Жуков аж ніяк не може бути героєм українців, і це ми маємо невтомно пояснювати тим нашим співгромадянам, які все ще вважають його «освободителем Европы», бо серед мільйонів загиблих радянських солдатів українці становили щонайменше третину. Мільйони українців тривалий час були об’єктом радянської пропаганди і досі залишаються об’єктом російської пропаганди, зокрема щодо возвеличення і прославляння «маршала Перемоги». Втім, сьогодні навіть у Росії кількість тих, хто ставиться до нього досить критично, невпинно зростає. Хотілося б, щоб це усвідомлювало й нове наше керівництво, щоб було б не тільки «слугою» народу, але й провідником на шляху перетворення України в повноправну й розвинену європейську державу, а не сателітом відсталого комуно-ординського каганату, ВВП якого менший, ніж ВВП «переможеної» Німеччини, котра вдесятеро менша за територією і значно бідніша на природні ресурси від Росії.

* * *

На мою думку, оцінювати діяльність Г. Жукова повинні не просто історики, а ще й фахівці високого рівня саме у сфері військової історії. Щоб написати щось більш-менш адекватне про таку неоднозначну, суперечливу й масштабну фігуру, треба працювати з оригінальними документами впродовж років і, напевно, не одному авторові, а цілому колективу. Тож, вважаю, біографія Г. Жукова і його діяльність будуть об’єктом досліджень ще не одного покоління істориків. Але нам, українцям, це не надто цікаво. Щодо Жукова нам і так все зрозуміло. Нехай ним як своїм героєм переймаються росіяни. Його не варто зображувати лише чорними або лише рожевими фарбами, а представляти об’єктивно — таким, яким він був насправді, з усіма його позитивними і негативними рисами. Хоча, звісно, будь-яке дослідження такої біографії, за дуже рідкісним винятком, буде по-літично заангажованим.

Те, що я виклав у цій публікації, базується на відкритих джерелах, і я не впевнений, що всі вони стовідсотково достовірні. Не знаю, наскільки мені вдалося, але я намагався не демонізувати Жукова і не робити з нього монстра, хоча вже ніколи не визнаю, що він є нашим, українців, героєм. Тому, на моє переконання, його пам’ятників на українській землі не повинно бути. Якщо ж хтось не погоджується зі мною, то в кожного — своє право. Дискусії навколо Жукова не вщухатимуть ще багато років, але вони мають бути, щонайменше, цивілізованими і фактологічно обґрунтованими. При цьому, оцінюючи його діяльність з позицій сьогодення, слід мати на увазі, що він був типовим представником жахливої сталінської тоталітарної епохи 20—40-х років минулого століття.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.

Джерело: Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» (http://bintel. com.ua/uk).