Аґнєшка ГОЛЛАНД: Сьогодення потребує Ґаретів Джонсів

В інтерв’ю власному кореспондентові «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) у Варшаві Агнєшка Голланд (на знімку) поділилася, зокрема, рефлексіями про «Ціну правди», значення фільму для нинішнього покоління, про паралелі між сучасним і минулим та своє ставлення до українського колеги Олега Сенцова.

— Пані Агнєшко, якими є ваші очікування від цього фільму?

— Щоб якомога більше людей його побачило. І це не лише тому, що говорю про щось миле моєму серцю. А тому, що йдеться про важливі справи, які не дуже добре відомі широкому загалу, але які є актуальними й донині. Це питання, які ми ставимо перед собою і сьогодні: про роль ЗМІ, маніпуляцію правдою, боягузтво політиків тощо.

— Чи все заплановане і закладене вами у сценарій вдалося реалізувати на практиці, адже фільм знімався у багатьох місцях в Україні, Польщі та Великій Британії?

— Ніколи не вдається все зробити на 100%. Якщо б усе вдавалося зняти по максимуму, як собі плануєш, то можна було б собі сказати: я зробила ідеальний фільм і можу вже перестати знімати кіно.

Однак, загалом, ми здійснили те, що запланували. Деякі моменти вийшли краще, ніж я очікувала, деякі — гірше. Але ми мали величезну підтримку, зокрема з боку українського творчого колективу і продюсерів. Було відчуття, що ми робимо щось дуже важливе. Це завжди окриляє всіх, дає відчуття сенсу роботи. Ми почали знімати фільм зі сцен в Україні: подорожі Ґарета через українські села. Тоді випав великий сніг і було дуже зимно. Відтак навіть фізично було важко знімати. Можливо, це нам допомогло знайти відповідну тональність для зйомок упродовж усього фільму.

— Ким для вас особисто є Ґарет Джонс?

— Це інтелігентний, освічений і дуже амбіційний молодий чоловік, який має в собі інстинкт слідчого. Тому, коли він знаходить якийсь слід, то він йде по ньому, незважаючи на те, що може й сам зірватися у прірву. Спочатку його діями керує інтелектуальна зацікавленість, при зіткненні зі страшною реальністю у ньому прокидається відчуття місії і відповідальності. Тому у ході фільму він виростає до ролі героя.

— Чи в сучасному світі є місце для Ґарета Джонса?

— На жаль, зараз є багато Ґаретів Джонсів, включно з тим, що деякі з них гинуть. Я маю на увазі сміливих журналістів, які працюють в умовах тоталітарних та авторитарних режимів. Але це трапляється і в таких країнах, як Словаччина — наприклад, у випадку журналіста Яна Кучака, коли людина намагалася докопатися до правди у питаннях корупції чи зв’язків словацького уряду з мафією. У момент загибелі він був ровесником Ґарета Джонса.

Нещодавно я бачила фотографію інсталяції російських незалежних журналістів, де в залі було кількадесят порожніх крісел, на кожному з яких був портрет вбитого російського журналіста. Ми потребуємо цей фільм, можливо, більше, ніж коли-небудь, оскільки в еру інтернету дуже легко брехати й маніпулювати — ще простіше, ніж це можна було робити в 30-х роках минулого століття. Ми потребуємо відважних журналістів, які не служать якійсь політичній силі, а досліджують факти і не бояться їх передати громадськості.

 — Які емоції вас переповнювали під час зйомок картини?

— Робити такий фільм — це завжди велика відповідальність. Тобто кожний фільм вимагає відповідальності, оскільки у це інвестуються значні кошти. Але якщо робота стосується дуже драматичного фрагменту історії цілого народу, то ця відповідальність є ще вищою.

— А які були емоції у британських акторів, які зіграли головні ролі, адже вони раніше, напевно, взагалі нічого не чули про Голодомор в Україні?

— Це потрібно в них запитати. Але, за моїми спостереженнями, головні британські й американські актори (ми мали трьох британських акторів й американця Пітера Cарсгаарда) дуже ретельно підготувалися, гарно увійшли у свої ролі. Актор — це такий дивний механізм, який сідає в якийсь потяг і вже за мить знає, для чого і чому він їде, хоча донедавна ще не знав. Вони мусять ці емоції пережити внутрішньо, аби ідентифікувати себе зі своєю роллю, щоб зіграти її правдиво.

— А який фрагмент фільму вам найближчий, можливо, викликає прискорене серцебиття?

— Без сумніву, зйомки в Україні були найбільшим викликом, я повинна була найбільше зосередитися, це було найскладніше. Я усвідомлювала, що це величезна відповідальність: якщо це не вдасться, то все виглядатиме нереалістично чи артистично неправдиво, то весь фільм розвалиться, адже саме події в Україні є серцем цієї стрічки. Для мене сильними є сцени розмов маніпулятора Дюранті й трохи наївного Джонса, адже показують дві сторони підходів до цієї професії та до оточуючої реальності.

— На вашу думку, які рефлексії має викликати фільм у глядачів, беручи до уваги, що його показуватимуть в усьому світі?

— Ми живемо в часи, які часто порівнюються із 30-ми роками минулого століття, — часи змін, великих загроз, страхів. Люди бояться змін, відчуваючи, що вони наближаються і вже, власне, відбуваються.

Зараз дуже легко маніпулювати людьми, дуже легко популістам, різного роду націоналістам будувати наративи про цапів-відбувайлів чи ворогів. Сьогодні також дуже легко маніпулювати у ЗМІ, оскільки суспільства є поляризованими і в них нескладно мати медіа, де невідомо, що є правдою: хтось служить одній, а хтось — іншій. Показ історії Ґарета Джонса, голоду в Україні і того, що уряди демократичних країн 30-х років минулого століття зробили із цією правдою, є серйозним попередженням чи сигналом того, що нам сьогодні загрожує.

— Фільм вийшов на широкі екрани Польщі, України... А Росія? Влада цієї країни заперечує, що в Україні був Голодомор. Чи повинні цей фільм побачити прості росіяни?

— Було б дуже добре показати фільм у Росії. Анджей Вайда, який був моїм другом і вчителем, зробив фільм про «Катинь», правду про яку Росія також дуже довго заперечувала. Але цей фільм усе ж таки було показано в Росії через деякий час. У будь-якому разі після багатьох років заперечення, що щось таке мало місце і що росіяни за це відповідають, вони визнали це.

Думаю, якщо багато говоритиметься про Великий Голодомор в Україні, то сподіваюся, що росіяни колись це визнають. Складно будувати правду будь-якого народу на брехні і запереченні.

Зрештою, Великий Голодомор — це була не лише Україна. Це була значно ширша територія, багато регіонів Росії також від цього потерпали. Однак в Україні ситуація була найгіршою. Там це свідомо підігрівалося через несприйняття чи побоювання Сталіна щодо розвитку україн-ського націоналізму чи незалежності заможних українських селян. Ця трагедія найболючіше вдарила по Україні, є частиною національної свідомості українського народу, адже це зачепило майже кожного у цій країні, але про це не можна було говорити. Це є свого роду незалікована травма. Це також дуже важлива частина світової історії, Росії — теж.

— Чи можна в якомусь сенсі порівняти події 30-х років минулого століття в колишньому СРСР з тим, що відбувається зараз у Росії?

— Може, аж не настільки, адже там нема зараз масових убивств, арештів, великої кількості сфальшованих судових процесів і вивезення на Сибір. Добре, що українців нещодавно вдалося щасливо обміняти…

— Ми ще зараз поговоримо на цю тему…

— Якщо йдеться про кількість і якість режиму Путіна в Росії, то його ще не порівнюють зі сталінським режимом: там ще можна вільно подорожувати, діє інтернет. В усякому разі, якщо сьогодні росіяни хочуть дізнатися правду про свою країну, то вони мають такі інструменти. Зокрема, і подивитися цей фільм.

— Коли ми з вами спілкувалися майже два роки тому, ви дуже активно підтримали Олега Сенцова і робили це регулярно під час різного роду європейських та польських кінофестивалів. Зараз Сенцов, разом із багатьма іншими українськими в’язнями Кремля, уже на волі. Що б ви йому побажали?

— Я радію, що він на волі. Для нього це буде складний період. Оскільки він, з одного боку, об’їжджає різні країни і трохи виконує роль такого собі ведмедика, з яким усі фотографуються і хочуть якось його підтримати. А з іншого боку — він мусить наново збудувати своє життя, яке було брутально змінено. Це інша реальність.

Я колись місяць сиділа у в’язниці, й мені потрібно було після того ще кілька місяців, аби прийти до себе. В його випадку це завдання набагато складніше. І він може й надалі розраховувати на нас — європейських і польських кінематографістів. За останні п’ять років ми його активно підтримували і не втратили жодної нагоди, щоб про нього згадати.

— Чи можна сказати, що у певному сенсі він також є сучасним Ґаретом Джонсом?

— Він — герой трохи іншого типу. Російська влада вибрала його (фактично трохи випадково, хоч він і був активно задіяний у громадську діяльність), щоб цим арештом залякати жителів Криму і незалежних українців на території, де тривала боротьба. Але його поведінка під час процесу й у в’язниці зробила з нього героя. Часом люди виростають до рангу героїв, коли зовсім випадково опиняються в тій чи іншій ситуації. В одних людей у таких ситуаціях зростає внутрішня сила, інші — ламаються. Олег не зламався. Я дуже рада за Олега, оскільки він став для мене кимось близьким, хоча ми з ним ніколи не бачилися.

— Нещодавно відбувся великий обмін в’язнів між Україною і Росією. Але в російських в’язницях та на окупованих територіях перебуває ще багато громадян України, майже 90 із них — це кримські татари. Чи вони можуть розраховувати на якусь солідарність, підтримку, тримання цього питання у фокусі уваги міжнародної спільноти?

— Так, демократичний світ повинен пам’ятати про всіх політичних в’язнів. Це досить складне завдання. З Олега вдалося створити свого роду ікону, складніше подібне зробити з майже анонімними особами. Але з того, що я розумію, Олег вважає їхнє звільнення своєю місією. Тому він уже зустрівся з Макроном, з іншими європейськими політиками, він цим займатиметься. Подивимося, як розвиватиметься політична ситуація в Україні. Новообраний Президент України, на жаль, потрапив у кілька пасток, які йому підготували хитрі циніки. Зараз багато залежатиме від того, чи світ не відвернеться від України, як це було в 1932—1933 роках. Я сподіваюся, що цього не станеться. Такого роду фільми якраз і мають служити тому, щоб приковувати увагу до цього регіону.

— Чи ви хотіли б знову повернутися в Україну, щоб зняти якийсь свій черговий фільм?

— Україна не є місцем, де найлегше у контексті зйомок фільмів (посміхається). Це мусила б бути якась подія, яка безпосередньо пов’язана з Україною.

— Президент України нещодавно приймав голлівудських зірок — Тома Круза, Мілу Куніс — і запрошував їх до виробництва фільмів в Україні…

— Це все цілком реально, і залежатиме від того, які умови будуть створені. Західні кінопродюсери тільки і чекають, щоб десь з’явилися нові території, де можна знімати. Тому тримаю кулаки. Моя донька зараз знімає американський фільм у Софії, в Болгарії, яка останнім часом стала популярним місцем для зйомок. Україна має інвестувати в інфраструктуру. В нашій групі було багато талановитих молодих українців з хорошою англійською мовою. Кадри ростуть.

Юрій БАНАХЕВИЧ.

Довідково. Аґнєшка Голланд — польська режисерка, голова Європейської кіноакадемії, лауреатка «Золотого глобуса», дворазова номінантка на премію «Оскар» за стрічки «Європа, Європа» (1991) та «У темряві» (2011).