Переглядів: 591

У лабіринті часу

Листування Олеся Гончара з одеситами

Закінчення. Початок у номерах за 7 та 14 листопада.

Така щира підтримка Олесем Терентійовичем краєзнавчих та літературознавчих розвідок Г.Д. Зленка сприяла активізації його дослідницької діяльності, спонукала до нових творчих здобутків і звершень. Про це, зокрема, свідчить його лист до О. Гончара від 8 січня 1990-го, де, зокрема, йдеться «…Нині відкрилися гарні умови для пошукової роботи на царині української літератури, мистецтва, культури взагалі. Але ми, здається, перехнябилися ув один бік, тоді як робота має йти на всьому — значною мірою занедбаному — полі…». Водночас Г. Зленко запитує: «Чи не пригадується Вам, як звалися літературно-художні збірники, які виходили наприкінці 1930-х років у харківському Українському комуністичному інституті журналістики (УКІЖ) за редакцією «пріснопам’ятного» Ол. Полторацького?». (Кн. 2, с. 236).

У листі-відповіді, датованому 15 січня 1990-го, О. Гончар зізнається, що згадуваних збірників ніколи не бачив (Т.10, с. 512).

Подальші політичні процеси, пов’язані з розпадом Радянського Союзу й отриманням Україною незалежності, впливали на зміну характеру листування одеситів з Олесем Гончарем та стиль їх поведінки в суспільно-політичному житті. Як приклад, слід навести цитату з листа А. Колісниченка до О. Гончара від 18 квітня 1990 року:

«…Нарешті мобілізували наших розкозачених одеських «писателів» у «РУХ», подала заявку третина Спілки.

Одіслав особисту телеграму-протест проти переслідування моїх побратимів (за Литву і т.д.), де вказав, що виходжу з партії — що пливе кудись у морі крові народної… Ніякі покаяння не змиють тої крові! Ніякі закликання не знищать тої вселенської вини партії за те, що сталося!..» (Кн. 2, с. 248).

Тривога за подальшу долю країни й українського народу знаходить відгук і в листі

С. Стриженюка до О. Гончара від 1 липня 1991 року: «Вийшло моє «Вибране» (йдеться про книжку поезій С. Стриженюка «Вибране». К.; Дніпро, 1991. — 301 с. — Прим. автора)… Хай там і так, а що поробиш. Наступного року видам книгу «Мрія пам’яті» в Одесі, а там видно буде. Відкрию її такими віршами:

Трудно моєму народові.
Трудно.
Трудиться чорно,
То спить непробудно,
То заспіває,
неначе з похмілля.
Перед властями мовчить,
Бо ж — закон.
Так від народження
і до весілля,
А від весілля
То й по похорон» (Кн.2,
с.  283-284).

У листі-відповіді, датованому 11 липня 1991-го, О. Гончар дякує С. Стриженюкові за книжку, і за «Інтермецо» («Ніч Кордови»), і за «Ольвійські краєвиди», і за «Орден Слави»… «Тільки бентежать останнім часом нас, киян, — зізнається Олесь Терентійович, — одеські сіро-бурі завихрення. Що це воно таке, «Новоросія»? І чому наші лицарі не пригамовують тих печерних, волохатих, замші-лих, котрі досі не второпають, яке надворі сторіччя? Одеса — це ж не тільки губернатори та купці, це ж Довженко та Яновський, Микола Куліш та Василь Земляк — розтлумачте це тим позавчорашнім, сліпородим (характерний вислів письменника й кінорежисера О. Довженка щодо трагічної історії українців у ХХ сторіччі. — Прим. автора)… І є ж кому сказати «за всю Одесу», не перевелися ж козаки! Є ж там, де «в платанах п’ють свободу солов’ї», і Стриженюк, і Колісниченко, і Гайдаєнко, і Гетьман… І Україна прислухається до Вашого слова…» (Г.О. Листи, с. 336—337).

І першим з одеситів, хто відреагував на небезпеку й загрозу проросійських сил в Одесі, був Г.Д. Зленко. У листі до

О. Гончара від 4 вересня 1991 року свою позицію він висловив так: «…Аби у Вас не складалося тверде переконання, що всі одесити обстоюють прицюцькувату, як казала б моя мати-небіжчиця, ідею відродження так званої Новоросії, перебіжіть, коли ласка, мою статейку, видрукувану нещодавно «Чорноморською комуною» (мова про статтю Г. Зленка «Послухаймо Олександра де Рибаса», «Чорноморська комуна», 1991, 23 серпня. — Прим. автора). І далі: «Чи не підказали б хлопцям, щоб простісінько передрукували цей «есей» для ознайомлення української громади?..» (Кн. 2, с. 289).

Послідовність своїх кроків і дій щодо захисту в Одесі українських інтересів Г.Зленко демонструє своїм листом до О. Гончара від 31 жовтня 1991-го: «Тепер посилаю репліку в «Вечерней Одессе» (див.: Г.Зленко, «Перекликаясь с Михаилом Катковым…», «Вечерняя Одесса», 1991, 29 жовтня. — Прим. автора) — з приводу шовіністичного виступу одного з новоявлених «новоросів». Можливо, вона Вас зацікавить…» (Кн. 2, с. 290).

У тій статті Г. Зленко викриває україноненависників, які не вважають Одесу українським містом і зневажливо ставляться до української мови. Зокрема, картає «согорожанина» Леоніда Срібнера, який «понятно изрек»: «Русский язык является родным языком жителей Украины (в том числе и украинцев…)» («Одесский вестник», 1991, 26 вересня. — Прим. автора): саме так «осчастливил ныне сущих… украинофобов». Цього не посмів зробити навіть І.С. Аксаков, а також колишній «градоначальник» О.І. Левшин».

У листі-відповіді від 10 листопада 1991-го О. Гончар, звертаючись до Г. Зленка, пише: «Статті Ваші, звичайно, одержав, прочитав, полемізуєте з українофобами добре, але треба б іще гостріше! І на допомогу Вам тут не лише Аксаков, а й Герцен, і Шевченко, і Леся, і — Боже мій!.. Скільки їх — блискучих захисників честі нашого народу…» (Т. 10, с. 551).

Про нелегкий шлях боротьби за незалежність України, за утвердження українських духовних і культурних цінностей у нашому місті сповіщає лист С. Стриженюка до О. Гончара від 4 лютого 1992 року, в якому є такі слова:

«…Радію з незалежності нашої, але не полишає тривога, що найжорстокіша з імперій, ідучи в небуття, погрожує затягти усе живе в могилу.

В Одесі складно і важко, бо не всі зі знаних Вами добрих козаків виявляються розумно-добрими…

Як активний противник «новоросів», я не викликаю довіри у місцевих керівників, які ще вчора погоджували все з обкомом, а сьогодні з тими ж самими, але в інших кабінетах.

По можливості — друкую статті в одній-єдиній «Чорноморці», бо інші газети «прокремлівські».

Ото пишу листи на телебачення в Останкіно, бо такого великодержавного натиску не було на нас, напевне, з часів Денікіна та Муравйова.

Спілка наша одеська в керівництві своєму за стилем номенклатурна. Прийнявши рішення з ініціативи Івана Дузя «не підтримувати Рух», тримає цього чорного прапора і з Богданом Сушинським.

Не знаю, але доведеться, напевне, вибрати час і створити Спілку письменників Одеси та міський комітет (або раду) з захисту миру…».

І на цьому тлі складних суспі-льно-політичних процесів та протиріч С. Стриженюк у спілкуванні з О. Гончарем усе ж висловлює своє оптимістичне світобачення майбутнього: «…Діти в школі політизовані, але знають, що їх Батьківщина — Україна. І це вже процес. Він починається і тут потрібне сумління…». (Кн. 2, с. 298 — 300).

Позитивний настрій С. Стриженюка перегукується із характером листа Г. Зленка до О. Гончара від 24 жовтня

1992-го. зокрема, У ньому, зокрема, повідомляється, що «Влітку спеціальним випуском «Чорноморських новин» — «Відродження» — відзначили ми 110-ту річницю від дня народження знищеного тоталітарним режимом історика України академіка Михайла Єлисейовича Слабченка. Посилаю Вам примірник газети. Можливо, зацікавлять статті вченого, які я розшукав на сторінках одеської газети «Вільне життя» за 1918 рік. Вони так відгомонюють з сьогоднішньою ситуацією!

Лежить у мене ще не переопублікований памфлет Слабченка «Язик Шевченка», що побачив світ за псевдонімом Причепа в одеському журналі «Наша кооперація» при початку 1920 року. Це — теж вельми актуальний сьогодні матеріал…

Взагалі кажучи: з публіцистики Слабченка могла б скластися інтересна й потрібна книжка. Але ж бо — хто її видасть?!.

…Для пропаганди Одеси, як одного з центрів української культури, що можу, те роблю зі сторінок місцевої преси та різних «трибун» і «кафедр». Про один з виступів додаю вирізку з усе тих-таки «Чорноморських новин», які поки що залишаються єдиною в Одесі українською газетою.

Знайдете в конверті ще сторінку з рідної мені корсунь-шевченківської районної газети «Надросся» (де я там колись працював рівно сім років), де вміщено відгук Сергія Левковича Хавруся на Ваші «Фронтові поезії». Можливо, автор і надсилав Вам витинанку, — хай буде для бібліографів зайва…

P.S. В грудні «Відродження» присвятимо 100-річчю Миколи Гуровича Куліша. Чи не могли б надіслати буквально два абзаци про своє бачення цієї постаті? Куліш, як відомо, починав в Одесі…» (Кн. 2, с. 322—323).

Коли майже всі матеріали до цієї статті були опрацьовані, з Києва надійшла сумна звістка про те, що 14 жовтня, на Покрову, відійшов у вічність один з адресатів Олеся Гончара — український письменник, літературознавець, критик, доктор філологічних наук, професор Володимир Євгенович Панченко. Він — наш земляк, народився в с. Демидівка Любашівського району, випускник, а потім аспірант, старший викладач, доцент кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР ОДУ ім. І.І.Мечникова, з 1984-го — доцент кафедри української літератури Кіровоградського педагогічного уні-верситету, потім — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Ось чому захотілося сказати кілька запізнілих слів на його добру згадку і пам’ять.

Ім’я тоді ще критика-початківця з Одеси вперше згадує в листі до О. Гончара від 24 серпня 1980 року академік Микола Жулинський, звертаючи увагу класика на те «… що зараз з’явилися цікаві молоді критики: Михайло Стрельбицький, Михайло Слабошпицький, Анатолій Скрипник, Володимир Панченко, Григорій Штонь…» (Кн. 1, с. 458).

З тексту листа О. Гончара до В. Панченка від 17 липня 1984-го, випливає висновок про доконаний факт не тільки їх уже особистого знайомства та листування, а й про шанобливе ставлення Олеся Терентійовича до його творчості на літературознавчій ниві. Зокрема, висловлюючи подяку за статтю В. Панченка в «Вечерней Одессе» про фільм (мова про стрічку Ролана Сергієнка «Олесь Гончар. Штрихи до портрета», показану по місцевому телебаченню. — Прим. автора), О. Гончар відзначає: «…слово на рідкість глибоке, інтуїтивне, проникливе… З книжкою (літературознавча робота «Енергія пошуку». — К., 1983. — Прим автора) ще буду знайомитись, хоча вже й з першого знайомства видно, що вона вигідно виділяється на фоні поширеного, на жаль, у критиці та в підручниках «дерев’яного» тлумачення літератури. Адже і в слові критика має бути пристрасть, вогонь, вільність думки, найближче ж до цього перебуває і сама істина. І ще мені здається, що «нельзя объять необъятное». І що тільки дослідження творів справді значущих здатне породжувати значущість думки… От чув, що Ви беретесь за Яновського (кіровоградці казали), і я порадувавсь за Вас… Казали також, що Ви до них маєте переїхати? А що ж — чудове місто, овіяне вітрами степів…» (Г.О. Листи, с. 254).

Лист-відповідь від В. Панченка надійшов на адресу О. Гончара майже через півтора року і датований 15 січня 1886-го. У ньому повідомлялося:

«Біля двох років тому, коли я тільки збирався переїздити до Кіровограда, Ви написали мені добрі слова розуміння й підтримки такого рішення, що для мене було і приємно, й важливо.

На новому місці почуваюся добре: кіровоградці зустріли доброзичливо. Радий тим, що з’явилися сприятливі умови для роботи. Весь свій кіровоградський рік я присвятив Ю.І. Яновському — написав задуману ще в Одесі монографію про нього і подав у «Дніпро». Два розділи з неї нещодавно надрукували журнали «Радянське літературознавство» та «Українська мова і література в школі» (мовиться про публікацію: «Майстер корабля» Ю. Яновського: до творчої історії» //Радянське літературознавство. — 1985. — № 12. — С. 3-10. — Прим. автора).

Наступний лист від В.Є. Панченка, датований 13 березня 1988-го, повідомляє про відправлення на київську адресу О. Гончара книги про Юрія Івановича Яновського (йдеться про видання «Юрій Яновський», К., «Дніпро», 1988. — Прим. автора), а також двох номерів газети «Кіровоградська правда». При цьому Володимир Євгенович пише:

«Під рубрикою «Літературна вітальня» ми вміщуємо матеріали, покликані пропагувати кращі книги українських письменників, республіканську літературну періодику, цікаві новинки в прозі й поезії. По-моєму, просвітительська робота сьогодні особливо потрібна, а обласна газета з її 100-тисячним тиражем певні можливості для цього дає…

Але повернуся ще раз до рубрики «Літературна вітальня». Олесю Терентійовичу, чи не змогли б Ви написати для нашої газети кілька сторінок про Кіровоградщину у Вашому житті, про свої зустрічі з нашим краєм?» (Кн. 2, с. 168-169).

О. Гончар у листі-відповіді від 19 березня 1988-го висловлює щиру подяку В. Панченку за книжку і за слово про «Вогнища» (йшлося про відгук на книгу «Далекі вогнища. Нові твори», К., «Радянський письменник», 1988. — Прим. автора), і повідомляє, що він дуже любить степові краї, але для газети написати хоча б кілька рядків про них не може: «Бо зараз я більше пасажир: щойно повернувся до Києва і вже знову пакую валізу…

Може, напишу що-небудь колись…

А кафедру, здається, відборонили? (йшлося про «чиюсь нерозумну ініціативу» щодо скорочення кафедри української літератури в педінститутах. — Прим. автора). Життя їм і вам — надовго, з творчими радощами під сонцем тих найгарніших на планеті степів!» (Т. 10, с. 483).

Останній з нині опублікованих листів від Олеся Терентійовича до Володимира Євгеновича від 30 січня 1995 року є також надзвичайно важливим для розумі-ння їхньої творчої співпраці. Подякувавши В. Панченку за чергову книжку (мова про збірник творів В. Винниченка «Раб краси», К., «Веселка», 1994. — Прим. автора), О. Гончар пише:

«Дуже вдало скомпонований томик. І добре, що на завершення Ви дали слово Франка та Лесі про цього, тоді загадкового, бунтівливого степовика. Варто ще раз нагадати читачеві, що були в Україні люди великої душі, здатні піднестись високо, порадуватись за новий талант. І Коцюбинського Ви доречно згадали, як мудро він стеріг молодшого колегу від імпульсивного відступницького кроку. Загалом Ваша стаття з глибоким розумінням, цікаво й переконливо відтворює образ Винниченка, такий складний, такий суперечливий…

Тож спасибі і Вам, і «Веселці», яка в цих кризових умовах чи не найбільше робить для школи і для всієї української культури. Виходить, нема безвихідних ситуацій — була б душа, здатна любити, здатна дорожити…» (Т. 10, с. 640).

А на завершення хотів би долучити шановного читача до розмови, що ж насправді значила наша Одеса в творчій біо-графії самого Олеся Гончара. Почасти він сам свого часу дав відповідь на це красномовне питання. Отож варто дослухатись.

У листі від 28 вересня 1985 року на адресу і на прохання тодішнього директора Одеського будинку творчості письменників В.Ф. Орленка Олесь Терентійович писав:

«…В Одесі, в Будинку творчості, довелось мені бувати протягом багатьох років. Перебування в письменницькому будинку залишило в душі найкращі враження, бо дні там були вщерть заповнені творчою працею. В Одесі завершував роботу над романом «Тронка», не раз зустрічався у Вашому місті — при сприянні одеських письменників — з моряками-чорноморцями. Не одну сторінку «Тронки», роману «Перекоп» та інших творів було написано саме там, на тихій поетичній околиці Одеси, де повітря степове й морське, єднаючись, так бадьорить людину й додає їй снаги.

Важливою подією була для мене творча конференція, організована Одеським університетом, де науковці разом із письменниками обмінювались думками з приводу моєї творчості, розглядали питання розвитку сучасної української літератури. В Одесі, як відомо, плідно працюють глибокі дослід-ники літератури й талановиті письменники, чия творчість викликає в мене постійний інтерес і повагу.

В українській літературі здавна живе образ нашого чудового в своїй неповторності південного міста.

Не раз і мені там життя дарувало зустрічі з друзями в теплі чорноморські вечори, що їх ніколи не забути…» (Г.О. Листи, с. 262—263).

Думаю, що до цих зворушливих слів письменника важко щось додати й нам, нинішнім одеситам.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління
Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net