Не здрібнене слово поета

У статті, присвяченій ювілею знаного українського поета Миколи Палієнка, можливо, доцільніше було б коротенько сказати про всю його творчість та відзнаки за неї, але праця нашого ювіляра настільки різнопланова й тематично розмаїта, що для її осягнення потрібен не огляд, (як кажуть, «галопом по Европам»), а ґрунтовне літературознавчо-філологічне дослідження. Тому, за визначенням

В. Яворівського про одну, головну, книгу, я, на свій ризик, вибрав якщо не «головну», то, принаймні, одну з таких книжок Миколи Палієнка — «Послання Чернечої гори», яка разом зі збірками «Зоря Шевченка» та «Свята пора Кобзаря» складає унікальний в українській літературі триптих: поетичну Шевченкіану одного автора, удостоєну в 2013 році премії Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Втім, думаю, цей триптих — явище не тільки в нашій літературі, а більше — національне надбання, подібне до Еккерманового про Гете для німців.

У статті «Шевченкіана одеських поетів» відомий учений і літературний критик ХХ століття, професор Одеського університету ім. І.І. Мечникова Євген Прісовський зазначає, що Шевченкіана Миколи Палієнка, як цілісне явище, розпочалася із циклу «Тарасова віть» («Тяжіння поля»), де «звучать сарказм і відвертий гнів на адресу ворогів Т. Шевченка та горде слово Кобзаря, який своєю творчістю утвердив місце українців серед народів світу, ствердив гуманістичне начало в народному характері». І далі: «Шевченків біль, виплеканий пасивністю народних мас, рабським духом, відлунює у віршах Миколи Палі-єнка. І водночас в них лунає мотив вірності поета своїй справі, відповідальності за неї, мотив свідомо обраної долі».

До Тараса Шевченка, як і до Бога, кожен торує шлях сам, коли відчуває внутрішню в тому потребу. Шлях Миколи Палієнка до Тараса Шевченка був складним. Він, як уже мовилося, чи не єдиний в українській літературі, створив поетичний триптих з книг, присвячених великому Кобзареві, розпочавши його віршем «До Шевченка»: «Пам’ятаю шлях був далеченький. / Холодила ноги нам роса. / Ми пішли у гості до Шевченка / Й заблудились в Уманських лісах <…> Нас в яру знайшов лісник уранці. / Дав по кусню хліба і води. / І всміхнувся <…> Він нас вивів, показав дорогу. / Хоч збивались потім ще не раз І таки побачили Шевченка, / Цілий день були у Кобзаря... / Пам’ятаю, шлях був далеченький, /Він у серці й досі не згора...».

«І таки побачили Шевченка…». Ці наполегливість і невідступність у досягненні мети формувалися у Миколи Палієнка з дитинства. Не зраджує їм поет упродовж усього життя. Відтак, коли через двадцять років після циклу «Тарасова віть» з’явилася книжка «Послання Чернечої гори», то це була аж ніяк не випадковість, не збіг сприятливих обставин, а закономірне для поета як особистості явище — все розпочате доводити до логічного завершення. Така позиція властива тільки цілеспрямованій людині, у серці якої ніколи «не згора» любов до України, до Шевченкового слова.

Саме тому вже з перших сторінок «Послання...» звучать далеко не риторичні питання сучасного поета до генія, який усе життя карався і мучився: «Де ти брав натхнення? / Чи засватав? / Чи саме приходило воно?» Де ти його брав у Петербурзі? / Де воно в засланні узялось?». І cам висновує: «Брав натхнення / з маминої пісні, / Що сумлива й ніжна заодно».

У вірші «Мати» поет знову повертається до материної пісні. «І як тобі, рідний, живеться, / Чи хтось тобі пісню співа?» — запитує мати свого великого сина.

Якщо «Калинові Моринці» — це початок відліку життя Тараса, то «Кирилівські птиці» — початок становлення генія.

Моринці — материна, Кирилі-вка — батькова земля, земля його роду, в якому дідові Івану, батьковому батьку, відведено особливу роль, бо з ним пов’язані перші життєві враження Шевченка. І Микола Палієнко створює прекрасний, можливо, єдино вірний у цій життєвій ситуації, образ — образ птахів, яких малює малий Тарас: « Вже ніби знав, що буде заборона / Писати й малювати від царя».

Тематиці Шевченкіани М. Палієнка відповідає й композиційна будова його триптиху: вірші однієї теми йдуть паралельно з віршами іншої, неначе кольори нашого прапора, що створюють єдиний і неподільний образ України. Це добре проглядається у поезії «По Шевченкових місцях», де блакитне небо об’є-днане із земними криницями, з яких тамував спрагу Т. Шевченко, старезними дубами, жолуді з яких щоосені падають у ті криниці, тихою каплицею, біля якої так добре писалося поетові.

І ще одна важлива деталь: автор «Послання...» жодного разу не згадує ім’я того, у кого купили, а не викупили, Шевченка. Він оминає його ім’я, як свого часу греки оминали ім’я Герострата. Український поет Микола Палієнко не бачить можливості, а головне — необхідності, згадувати нице ім’я торгівця людьми поруч зі святим іменем Поета, який належить усьому українському народові.

Через Шевченкіану Миколи Палієнка проходить образ вогненного Тарасового слова, яке він несе своїм сучасникам, захищаючи ту вогненність і святість від «духовних недовірків», котрі, подібно до Віссаріона Бєлінського, вважали б за краще слати Поетові тюремні передачі, аби він був подалі від України і його народу, «аби лише додому не вертавсь».

«Де ж ви взяли стільки зла до неї?» (України. — Ю.С.), — обурюється автор вірша «Духовним недовіркам». Питання настільки актуальне й сьогодні (особливо сьогодні!), що навряд чи хтось з отих нинішніх бєлінських наважиться упізнати себе в «недовірках» та ненависниках України, які гронами щодень звисають з телеекранів, розбризкуючи свою світоглядну ворожість до української України. Але, подібно до свого героя, Микола Палієнко вірить, що час змете цих недовірків, «як снігову порошу / Зміта в яруги вітер весняний».

Працюючи над своєю Шевченкіаною, Микола Палієнко настільки глибоко вжився в образ Тараса Шевченка, що, здається, відчуває найтонші порухи душі поета: « Візок вже торохтить ув Орську, / Такі тут вулички криві. / Невже в солдатах десять років / Мені відгибити?.. / В рові / якісь розквітли милі квіти, / а он казарми, / Боже мій!/ Який ти здичавілий, світе, — / Тюрма, тюрмище на тюрмі. / І трон спинається на троні — / Аж сліпне у народу зір. / Та ще корона на короні, / Як у капралів картузи. /Невже відгибить десять років? / Ніхто на це не відповість...».

Як Тарас Шевченко створював свого Яна Гуса, так і Микола Палієнко творить свого Шевченка: великого гуманіста, інтелігента, високоосвічену людину і борця. І новим символом цієї україноборчої інтелігенції стає «захалявний зшиток».

У жодній літературі світу не могло народитися таке сумне словосполучення, яке увібрало в себе трагедію поета, приреченого на солдатську муштру (чоботи), на заборону писати (захалявні зшитки), на постійну настороженість від сексотів: «Цей захалявний зшиток на весь вік, / Ховаюся із ним поза валами. / Пишу-грішу для тебе, Україно...».

Багато відомих поетів носили армійські чоботи, і з власної волі, і з царського примусу, але «захалявної книжечки» не з’явилося в жодного з них. Нелюдська кара, яка випала Шевченкові, і є, на думку Миколи Палієнка, істотним доповненням до царської «лотерейної волі» українському — саме українському — поетові.

Попри історичність моменту, зафіксованого у вірші «Ім’я», Микола Палієнко виводить монолог Шевченка на простір сьогодення і робить його не осучасненим, а саме сучасним. «В імені його нема складів, — акцентує автор. — Одні злитки гніву і любові».

Цікавою видається й думка нашого краянина у потрактуванні Шевченкового «Заповіту», з якого зі шкільних років кожен пам’ятає рядки: «Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте. / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте».

В ідеологічному просторі класового суспільства заклик до пролиття крові не є чимось надзвичайним, бо братовбивча ідеологія притаманна саме класовому суспільству, яке й використовувало Шевченкові слова із «Заповіту» для виправдання тих рік крові, що проливалися заради створення великої «сім’ї» невільних народів. М. Палієнко виводить свого Т. Шевченка з-під даху класової ідеології й потрактовує «Заповіт» дещо під іншим кутом зору: «До його приходьмо «Заповіту» / Хоч би і тернистими стежками, / Щоб свободи дніпрорвійний вітер / Віяв, повівався понад нами».

Палієнків неологізм «дніпрорвійний» стає символом нашої свободи, нашої незалежності, вже здобутої, але все ще юної й непевної, яку необхідно всіма силами підтримувати та обе-рігати.

По-різному можна розуміти образ дніпрорвійного вітру, який у М. Палієнка виступає як паралель до Шевченкового «Поховайте та вставайте». Але вже наступний вірш повертає нас у логічне лоно Шевченкового словосвіту: «Не клянуся тобі, Україно — / Клятва часом на крок від клятьби. / Розвелося всіляких пророків, / Ну, їй-Богу, хоч греблю гати. /Лиш твої забувають уроки, / Рідну мову і рідні хати...». М. Палієнко поступово виводить читача на Шевченкове розуміння української мови в сучасному контексті: за межами рідної мови Тарас Григорович, на відміну від багатьох сучасних «слуг» рідного слова, не почувався українцем. Коли слідчий у справі Кирило-Мефодіївського братства запитав поета, чому його друзі так шанують його вірші, Шевченко відповів дуже просто, гідно і зрозуміло: «Вірші мої подобалися, можливо, лише тому, що по-українському написані». Із усього «можливого» Тарас Григорович обрав єдине і незаперечне — рідну мову. Адже саме в її розвитку і в послуговуванні нею граф Орлов, який вів слідство, вбачав усе бунтівне в Україні.

Микола Палієнко написав своєрідний гімн материнському, Шевченковому, українському слову — «Баладу про рідну мову»:

Порубана, але не вбита,
Замулена, але жива,
Моя ти мово сумовита,
М’яка з вербового шитва.
 
Не залишай мене у скруті,
Коли ні сміху, ні плачу.
Не віддавай
в полон манкуртам,
Де рідне слово не почуть.
 
Не пробачай мені, сіромі,
Коли тебе під корінь жнуть,
Коли безбатченки із дому
Одну, мов покритку, женуть.
 
Тебе не висіять крізь сито,
Не розмінять на мідяки.
Моя ти мово росяниста,
Не запресована в тюки.
 
Мого життя свята основа.
Нема у тебе куцих меж.
Убити можеш дієсловом
І дієсловом любиш теж.
 
Нема у тебе ні світання,
Ані смеркання — жити й жить!
Ти вся одне, одне повстання,
Яке в віках не задушить.

Цей вірш, як на мене, найкоштовніший і найвеличніший здобуток поета-ювіляра. І не тільки своєю художньою досконалістю, а й тим, що він, ніби той «золотий ключик», яким відмикаються таїни не лише Шевченкової, а й творчості самого Миколи Палієнка.

І якщо «Послання...» відкривається рядком-питанням: «Де ти брав натхнення?», то завершується віршем-відповіддю «Творчість»: «Ну ось ми й залишилися самі / З тобою, слово, друже-небораче»...

Те, що створив талановитий поет Микола Палієнко, не є щасливою випадковістю відкриття. Уся попередня його творчість, присвячена українцеві — хліборобові, трудареві — засвідчує, що шлях до глибинного розуміння поезії, філософії, генія Тараса Шевченка пролягає через складне плетиво життєвих доріг самого автора, які починаються від любові до рідної землі. І ця земля оповита ним відданою синівською любов’ю.

Унікальна, неповторна Шевченкіана — найвагоміший і найдосконаліший витвір Миколи Палієнка. Осягаючи й осмислюючи шлях українського світоча, він, переконаний, не раз німів у подивуванні мужністю й довготерпінням болю на всіх етапах його страдницького життя, гаслом якого були безсмертні слова глибокого переконання своєї правоти: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

І сьогодні під цими словами може підписатися кожна мужня людина, яка здатна на боротьбу і муки в ім’я щастя для всіх, в ім’я свободи для своєї України. Але така стійкість, мужність та принциповість не даються з народженням. Все це виховується і гартується упродовж життя.

В одеського поета Валентина Мороза є рядки, у яких найповніше, на мій погляд, висловлена міра відповідальності кожного, хто береться до написання віршів про Т.Г. Шевченка: «Скільки літ проминуло, / А я / Так і не можу написати й собі / Про Шевченка... / Очевидно, спрацьовує / Інстинкт самозбереження: / Адже мені / Довелося б прожити за одну / Тільки мить / Його сорок сім років, / І прийняти протягом цієї миті / Всю муку нестерпну цілого / Його життя»...

Микола Палієнко, переступивши через «інстинкт самозбереження», зважився «прийняти... всю муку нестерпну» і правду Шевченкового життя, аби кожної миті наближати заповітну мрію Кобзаря: жити, нарешті, на нашій, своїй, не проданій на аукціоні українській землі, кожен, без винятку, клаптик якої просякнутий потом і кров’ю українців, на якій панують «своя правда, і сила, і воля», бо для кожного українця «нема на світі України, немає другого Дніпра...».

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників  України щиро вітає відомого поета і журналіста, заслуженого працівника культури України, лауреата літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Степана Олійника, ім. Макара Посмітного, муніципальної премії «Твої імена, Одесо» Миколу Олександровича Палієнка із славним 75-річчям і бажає ювілярові довгих і теплих творчих днів, міцного здоров’я, різних гараздів та успіхів.

Правління Одеської обласної організації НСПУ.

* * *

Колектив «ЧН» приєднується до всіх поздоровлень-побажань і зичить вельмишановному Миколі Олександровичу втілити в реальність той задум, який зродила-виплекала його творча натура.