№ 75 (22094) четвер 3 жовтня 2019 року

Новина про те, що Україна погодилася на умови врегулювання конфлікту на Донбасі, відомі як «формула Штайнмаєра», викликала суперечливі реакції у світі. Деякі оглядачі вбачають у цьому кроці надію на завершення п’ятирічного кривавого конфлікту. Інші кажуть, що поза самою формулою, яку висунув тоді ще міністр закордонних справ Німеччини, а нині її президент Франк-Вальтер Штайнмаєр, є багато запитань, на які нема відповідей. Перші оцінки знаних у світі експертів зібрало Радіо «Свобода» (https://www.radiosvoboda.org). Ось кілька з них.

МЗС Німеччини в мережі Twitter цитує слова свого міністра Гейка Мааса, який вважає, що ця згода України «відкриває наступні двері»: «Мені приємно, що сьогодні конструктивна атмосфера Тристоронньої контактної групи в Мінську призвела до великого сподівання на прогрес. Вона відкриває двері для подальших етапів».

Але вже у першому ж коментарі до цього твіту німецький журналіст Юліан Рьопке запитує: «Де поступки з боку Росії щодо України? Чи лише Україні потрібно піти на поступки, щоб Німеччина та Франція були задоволені?».

29 вересня у Прохорівському сквері Одеси, як і в інших пам’ятних місцях у різних регіонах України, за участі представників органів державної влади, самоврядування та громадськості відбулися мітинги пам’яті жертв, знищених на північно-західній околиці Києва, в урочищі Бабин Яр, що стало символом Голокосту й одним із всесвітньо відомих місць цієї трагедії.

27 вересня 1941 року у Києві з’явилися оголошення з наказом коменданта міста генерал-майора Курта Еберхарда під загрозою розстрілу всім євреям прибути через два дні о 8-й ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова.

У неділю зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв під приводом безпечної евакуації були зареєстровані й невеликими групами рушили на північну околицю Києва.

«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941-го, пролягала від Лук’янівської площі по вулиці Мельникова до вулиці Табірної. Тут у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг.

Вилучення з обігу дрібних монет має спростити розрахунки й заощадити час користувачів під час їх здійснення, сказав на брифінгу заступник голови НБУ Сергій Холод.

«Із 1 жовтня ми більше не використовуватимемо монети номіналами 1, 2 та 5 копійок для здійснення розрахунків готівкою... Робимо це для зручності користувачів, адже надто велика різноманітність банкнот та монет призводить до плутанини і зайвого часу під час здійснення розрахунків. Завдяки цьому рішенню загальна кількість монет на одну людину зменшиться на третину», — зазначив Сергій Холод.

Також із 1 жовтня розпочнеться поступове вилучення з готівкового обігу монет номіналом 25 копійок.

Сергій Холод наголосив, що дрібні монети до банків можна здати до 30 вересня 2020 року, а до НБУ, «Ощадбанку», «ПриватБанку» та «Райффайзен банку» — впродовж наступних трьох років.

Мрію про той день, коли війна на Сході закінчиться і ми трохи більше часу зможемо приділяти розвитку українського суспільства. Адже нам потрібна визначеність, впевненість у тому, що затрачені зусилля не будуть марними. А нагода «впрягтися» може з’явитися у будь-який момент.

Наведу приклад. Нещодавно в Києві відбувся «круглий стіл» на тему «Українське козацтво як феномен державотворення та туристичний бренд». Його учасниками були Андрій Щекун, Євген Букет, Олена Денисенко, Ігор Кочергін, Тарас Чухліб... Фейсбучна спільнота відгукнулася на подію дуже схвально: «Давно очікуваний проєкт! У добрий час, хлопці!», «Не перевелися славні козаченьки!» або: «Про Дунай не забувайте! Про Маріуполь! Всі «крайні» точки української етнічної території повинні бути охоплені...».

А напередодні я прочитав інтерв’ю Олени Іванової з В’ячеславом Кушніром «Українська барва Північної Добруджі» («Чорноморка» від 7.09. 2019). У ньому співрозмовники, розповідаючи про українців румунського Придунав’я, також висловлювали цікаві ідеї: «Громада стала важливим чинником економічного і культурного розвитку регіону, а головне — не асимілювалася в полікультурному середовищі. Розвиваючись як етнічна група у ХІХ столітті серед інших груп, вона не тільки зберегла свої класичні традиції, а й створила своєрідний варіант української культури в новому природно-географічному, мовному та культурному середовищах...». І детально повідали про Задунайську (або Дунавецьку) Січ. От вам і одна з «крайніх» точок козацької України.

До 75-річчя Миколи Палієнка

Якось Володимир Яворівський у розмові з Анатолієм Колісніченком зауважив, що у кожного письменника повинна бути одна книга, яка є головною в його творчості. Думка, як на мене, хоч і суперечлива, але слушна, бо світова література має достатньо для такого твердження прикладів.

Узяти хоча б оповідання Е. Гемінґвея «Старий і море», яке в одночасся висунуло американця в розряд усесвітньо відомих і було відзначене Нобелівською премією.

Але якщо примхлива доля, всупереч авторові, який не вважав це оповідання значущішим від своїх романів, сама вибрала головний твір Гемінґвея, то його не менш геніальний побратим по перу Волт Вітмен визначив його сам, упродовж життя пишучи свою єдину (головну) книгу «Листя трави», доповнюючи її з кожним наступним виданням новими поезіями.

А хіба не в цьому безсмертному ряду стоїть Шевченків «Кобзар»? Уже в першому виданні 1840 року поет ставить низку непростих філософських питань, які потім мучили його все творче життя: «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! / Нащо стали на папері / Сумними рядами?.. / Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину? / Чом вас лихо не приспало, / Як свою дитину?..».

Через десять років на папір знову лягають «Думи», але ж яка суттєва між ними різниця: «Думи мої, думи мої, / Ви мої єдині, / Не кидайте хоч ви мене / При лихій годині. / Прилітайте, сизокрилі / Мої голуб’ята <…> Прилітайте ж, мої любі, / Тихими речами / Привітаю вас, як діток, / І заплачу з вами».

Шевченкові думи — то його діти, народжені у важких пологах поетових розмислів і в яких відлунням б’ється поетове страдницьке серце. Тож чи варто дрібнити й розпорошувати їх?

Питання справді складне. Але історія знає безліч відповідей на подібні ситуації. Чи міг, наприклад, молодий німецький поет Йоган Еккерман знати, що його літературна слава лежить не в площині власної поезії, а в служінні іншому генієві, своєму вчителеві Йогану Вольфгангу Гете? До речі, повна назва відомої книги Еккермана не «Розмови з Гете», як часто її називають, а «Розмови з Гете в останні роки його життя».

За старою звичкою, дехто усе ще пов’язує цю нашу книгозбірню — першу публічну бібліотеку на терені України — з ім’ям російського пролетарського письменника; згадують і орден, яким колись вона була нагороджена… Що ж, у кожної епохи — свої маркери, та в сучасних оцінках маємо підходити з позицій української державности, керуючись національними пріоритетами. Пам’ятаючи про те, що одна рука підписувала указ про відзначення державною нагородою, а інша — вказівку про запроторення певних націєтворчих видань до книжкової в’язниці — «спецхрану»… Історія не обходила бібліотеку своєю увагою, і що було — те було. А що буде — можемо бачити вже тепер: контури майбутнього книгозбірні означені були саме у ці ювілейні дні.

Минулої середи велику читальну залу ОННБ, де завжди в цілковитій тиші за зручними столами працюють читачі (а читання, добування інформації так само є працею) й чути лише шурхіт сторінок та зрідка стриманий шепіт, заповнили гості. Властиво, такі самі читачі, бо навчатись потрібно все життя, і ті, хто прийшов привітати бібліотеку, все своє життя саме й керуються цим правилом.

Як ви здогадалися, йдеться про пиво — напій, який останнім часом посилено пропагують компанії, що займаються його виробництвом. Скрізь реклама переконує: пиво — це класно, стильно, смачно, головне — правильно вибрати сорт. Найзатятіші пивомани можуть запевнити вас, що пиво дуже корисне, і що його на початку ХХ століття навіть приписували як ліки. Так, приписували, але в дуже малих дозах — по ложечці...

Факт залишається фактом: пиво містить алкоголь, і від цього нікуди не дінешся. У пляшці 6-відсоткового пива вміст спирту приблизно відповідає 60 грамам горілки. Мало? Іноді цілком достатньо, щоб протоптати шлях до алкогольної залежності. Пивовари і багато шанувальників пінного напою стверджують, що пивного алкоголізму не існує. Та існує, просто відповідного терміна у медицині нема! Лікарі-наркологи стверджують: якщо людина регулярно вживає пиво і ставиться до нього як до прохолоджувального напою зразка кока-коли, а також регулярно прагне з його допомогою перебувати в легкому сп’янінні, то цілком можна говорити про алкоголізм пивного походження.