№ 66 (22085) субота 31 серпня 2019 року

Середня температура хворих по палаті, звісно ж — безглуздість. Але «середню полі-тичну» температуру у Верховній Раді вимірювати можна і потрібно. До останнього часу з цим були проблеми. Десяток виступів з трибуни, пара десятків голосувань тільки приблизно показували, на що хворі пацієнти і якими ліками їх слід лікувати.

Забіг з бар’єрами

Крім обережних методів — законодавчих поступок лобістам великого бізнесу і розподілу бюджетних коштів на користь представників «улюблених» округів — доводилося, певна річ, вдаватися і до нетрадиційної медицини. На зразок роботи з хворими парламентаріями в Адміністрації Президента, запрошеннями їх на співбесіди в СБУ та повідомленнями про підозри на вимогу ГПУ, НАБУ, САП, ДБР та інших відомств.

До хірургічного втручання, втім, справа доходила не завжди. Позбавити «хворого» депутата недоторканності вдавалося рідко. А якщо вдавалося, у нещасних був час піти у відпустку, прикинутися невиліковно хворим, втекти, зрештою, за кордон для заняття кінним спортом. Чи спостерігав за цим глава держави? Так, звісно, але формально не втручався. Прикидався на людях, що в Україні існує розподіл влади — фундаментальний принцип сучасної демократії.

Так сьогодні вважає більшість українців

Уперше за всі роки замірів 50% українців вважають, що події в країні розвиваються у правильному напрямку. Протилежної думки дотримуються 23% і ще 26% не визначилися. Позитивні настрої переважають у всіх регіонах та вікових групах. Географічно вони найвищі на Заході (63%) та серед молоді віком до 30 років (71%). Такі результати загальнонаціонального соцопитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології. Для порівняння: у грудні 2018-го лише 18% визначали розвиток подій як правильний, а 70% — як неправильний.

«Такого всенародного підйому не було вже давно. Це можна порівняти хіба що з даними 2005 року, після Помаранчевої революції, але тоді Україна ділилася в своїх очікуваннях і споді-ваннях. Зараз українці об’єдналися у вірі, що все буде добре: картина схожа у всіх регіонах. Люди очікують змін, оновлення і, як ніколи, довіряють новообраній владі», — зазначила Ірина БЕКЕШКІНА, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, на презентації результатів в Українському кризовому ме-діацентрі.

90 років тому, у серпні 1929-го, в історії нашої газети (а вона, нагадаємо, веде свій лік із липня 1917-го) сталася визначальна, знакова подія: тодішня «Чорноморська комуна» почала виходити українською мовою.

Мінялися зміст й обличчя видання, теми й герої публікацій, кореспонденти й редактори…

Незаперечним і недоторканним залишалося одне — мова часопису. Як потвердження того, що Одеса є хоч і зросійщеним, але українським містом, що весь край наш причорноморський, попри заселеність різним за етнічним походженням людом, є хоч і особливою, як особливими є й усі інші регіони нашої соборної держави, але невід’ємною частиною України. А в українському краю і мова має бути українська. І газета україномовна.

Газетна справа нині дуже накладна. Скрізь. Про проблеми європейських друкованих ЗМІ розповідав під час недавньої зустрічі у редакції «Чорноморських новин» британський журналіст Марек Бекерман, один із чотирьох експертів, які на замовлення Європейської Комісії досліджують стан незалежної преси в Україні. Найбільший з викликів — це, звісно, електронна мережа, яка захоплює в свої тенета дедалі більше вчорашніх читачів книжок, журналів, газет. З огляду на таку тенденцію мусимо шукати нішу й там, пропонуючи користувачам інтернету якісну, конкурентоспроможну електронну версію видання.

Шановні педагоги, школярі, студенти і батьки!

Прийміть сердечні вітання з Днем знань! 1 вересня — один із найбільш хвилюючих і радісних днів для всіх учасників освітньо-го процесу.

Мої особливі привітання першокласникам, адже саме для вас сьогодні дзвенить перший дзвоник. Тож нехай перший день у Країну знань буде радісним, щасливим і захоплюючим. Поважайте своїх батьків та цінуйте мудрість педагогів.

Вітаю учнів та студентів! Не забувайте, що знання дадуть можливість знайти себе в сучасному світі, стати справжніми громадянами України. Бажаю кожному з вас наполегливості та успіхів у навчанні, вірних друзів, цікавого і насиченого освітнього року!

Орендна плата за сільськогосподарські землі в Україні перевищила рівень окремих країн Європейського Союзу, поінформувала заступник директора Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», доктор економічних наук Ольга Ходаківська.

За її словами, нині середньорічна орендна плата за землі сільськогосподарського призначення в Україні для земель державної власності досягла 120 євро/га, приватної — 100—105 євро/га. При цьому вона перевищила плату за орендовані угіддя у Словаччині (50 євро/га), Латвії (57 євро/га), Естонії (58 євро/га), Хорватії (69 євро/га), Литві (99 євро/га) та Чехії (104 євро/га), а також наближається до рівня відповідного показника у Словенії (134 євро/га), Іспанії (148 євро/га), Угорщині (160 євро/га) та Швеції (160 євро/га).

За результатами досліджень науковців Інституту аграрної економіки, у деяких областях України (Хмельницька (278 євро/га), Вінницька (255 євро/га) та Полтавська (237 євро/га) — по землях державної власності, а також у Черкаській (250 євро/га) — щодо приватних земель, — орендна плата за сільгоспземлі уже перевищила рівень Франції (215 євро/га), Люксембургу (244 євро/га) і наближається до показників Австрії (288 євро/га) та Ірландії (295 євро/га).

Напередодні 1 вересня відбулася серпнева конференція педагогічних працівників. Обговорювали виклики та перспективи в галузі, реформи, а також зарплати вчителів, вихователів у дитячих садочках і викладачів профосвіти

В Одеській області функціонують 816 закладів загальної середньої освіти. У вересні дітей зустрічатимуть 1300 перших класів, а це — 29 тисяч учнів. Випускників у нинішньому навчальному році — трохи більше 11 тисяч.

За цей рік була проведена й зараз продовжується робота з діджиталізації (з англійської digitalization — буквально «оцифровування», тобто переведення всієї інформації на цифрові технології) освітнього простору. Крім того, придбано обладнання для предметних кабінетів української мови та літератури школам з мовами національних меншин. До інтернетної мережі підключено всі заклади загальної середньої освіти, а 89 відсотків з них забезпечено Wi-Fi.

Із жовтня українці зможуть фотографуватися на документи, не знімаючи головного убору. Відповідну постанову Кабміну від 17.07.2019 №683 оприлюднив «Урядовий кур’єр».

Відтак, як зазначає «Закон і Бізнес» (https://zib.com.ua), уряд скасував одну з найсуворіших вимог до оформлення документів, і відтепер дозволено фотографуватися на паспорт у головному уборі.

Українці ніколи не мали рабської душі. Понад усе цінували волю, свободу, незалежність. Так було у всі віки. Таким є і нинішнє покоління. Такими є ті, хто зараз захищає свою землю на сході держави.

У бій ідуть незламним військом
І, не шкодуючи життя,
Ведуть народ до перемоги,
Бо перемога — це життя.
 
Життя не в рабстві, не в неволі,
Життя яскраве і святе.
І жити будемо на волі,
Бо Україна — над усе.

Це рядки із вірша, який написав воїн АТО, житель села Байбузівка Іван Вдовичин. У День Незалежності він зачитав його біля пам’ятника Тараса Шевченка і заслужив у відповідь довготривалі аплодисменти.

Київ потрапив до списку найдружелюбніших міст світу за версією туристичного видання Big 7 Travel.

Рейтинг формували читачі видання, які оцінювали, наскільки гостинні жителі різних міст, чи допомагають туристам знайти дорогу і чи легко підтримують спілкування з приїжджими у міських закладах. Загалом було опитано близько півтора мільйона осіб.

«Ви б не подумали, що Київ потрапить до рейтингу найдружелюбніших міст планети, але він у ньому. Люди там можуть не зразу стати вашими найкращими друзями, але молоде покоління особливо привітне до незнайомців», — написали у Big 7 Travel.

У першій п’ятірці рейтингу — Ванкувер, Куала-Лумпур, Брюгге, Тамбей і Гамбург.

У кінці списку — Рим, Касабланка та Берлін.

Складно уявити Одесу без її пам’яток, що стали невід’ємною частиною міського вигляду, і, тим більше, інший образ Дюка.

Досконаліше за формою і змістом рішення, ніж те, яким побачив свого бронзового героя скульптор, академік Іван Мартос, неможливе в принципі.

Благородна простота і тиха величавість ходи Дюка заворожують глядача. Хартія, або просто сувій, затиснутий у його лівій руці, — символ майбутніх звершень, а ще ж «є атрибут великих подвигів і чеснот», як писав творець пам’ятника Іван Мартос, натякаючи на те, за що коронував Дюка лавровим вінком.

Фантазія і праця Мартоса відбилися в ліпних прикрасах палаців у Царському Селі та Павловську, динамічній статуї невдахи Актеона для Великого каскаду Петергофа, мармуровій імператриці Катерині ІІ, що з майстерні скульптора зайшла в зал засідань Московського дворянського зібрання.

А остаточно визнаним майстром зробить Івана Мартоса пам’ятник К. Мініну і Д. Пожарському в Москві. У цьому монументальному творінні відобразилися його естетичні пристрасті.

Серед нижньогородців, які жертвують ополченню зброю та обладунки, можна розгледіти й фігуру самого скульптора. Римський патрицій, одягнений у тогу, здійснюючи батьківський подвиг, веде своїх синів у зібране для походу військо. Профільний портрет Мартоса виконав його учень Самуїл Гальберг, домігшись, як стверджували сучасники, вражаючої схожості.

Громадянське подвижництво і тога в роботах Мартоса стають нерозлучними.

Сюжет барельєфа, придуманий Мартосом, виявиться пророчим. Натурою скульптору служили його сини, один з яких — Олексій — пізніше воював в армії Кутузова, а другий — Микита — загинув від рук наполеонівських солдатів уже у Франції.

На тильну сторону пам’ятника Мартос помістив табличку з лаконічним написом, наче простий майстровий: «Склав і створив Іван Петрович Мартос родом з Ічні».

Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні, що прославився майстерним різьбленням по дереву, нащадком лубенського полкового судді, як і його брат, батько скульптора. Іконостас церкви містечка Ічні, що на Чернігівщині, та її дерев’яні лики, які оживають у випадкових променях сонця, вражали тамтешніх парафіян своєю пластикою.

Новина, якої кілька років поспіль чекали художники Одещини та всі, причетні до образотворчого мистецтва. Цими днями прийнято, нарешті, рішення про встановлення мистецької премії імені народного художника України, академіка Михайла Божія. Про це 23 серпня, у День Державного Прапора, повідомив очільник Одеської організації Національної спілки художників України Анатолій Горбенко, відкриваючи традиційний святковий вернісаж у виставковій залі, що на вул. Торговій, 2. Присутні зустріли це повідомлення оплесками. Іменна премія буде присуджуватися у п’яти номінаціях, по 10 тисяч гривень кожна.

За вже усталеною традицією, Анатолій Горбенко похвалив своїх колег за їхню творчу активність, а організацію в цілому — як кращу з-поміж інших у країні. А також закликав бути вимогливішими до себе, підіймати планку своєї творчости, щоби самому щоразу перейматися красою та майстерністю зробленого.

Ще одна традиція: на кожному з подібних вернісажів вручати грамоти за кращі роботи, подані на виставку. Цього разу «іменинниками» стали художники Анна Носенко, Злата Шишман та Олександр Киртока.

Група художників-мариністів «Ланжерон» представляє виставку «Улюблені простори», яка із 3 по 28 вересня експонуватиметься в Одеському історико-краєзнавчому музеї.

Актив цієї групи вже протягом багатьох років організовує пленери і виставки у мальовничих регіонах України, а також у природно-історичних заповідних місцях Одещини.

І хоча роботи, представлені на виставці, виконані в різних стильових рішеннях, їх можна об’єднати за такими ознаками, як професіоналізм, сміливе поєднання кольорів, щирість у передачі почуттів. На полотнах художників арт-групи «Ланжерон» — любов до рідного міста, колоритних куточків морського узбережжя, тихих лиманських заплав.

Чергову експозицію на основі нової концепції запропонував Музей сучасного мистецтва Одеси (вул. Леонтовича, 5). Це соціокультурний проєкт, що демонструє значні можливості молодого музею, який заснований десять років тому в нових політичних та економічних умовах і який його фундатори розглядають як своєрідну альтернативу аналогічним традиційним, державним установам. Музеї, як і мистецтво, розвиваються на антитезі, запереченні сталого.

Не в останню чергу динамічність зміни постійної експозиції цього приватного музею обумовлена, на мою думку, кількома факторами: обмеженістю виставкових площ, фондом, що розростається, прагненням його охопити й осмислити, а також пошуком контакту з глядачем, здоровим піаром і бажанням інтриги.

Нині не можна не помітити певної схожості у підходах МСМО та Одеського художнього музею, і це стосується не лише динамічного переформатування «постійно діючої» експозиції, але й зміни вікового цензу його праці-вників — персонал омолоджено. Дедалі частіше у ролі кураторів виставок виступають молоді й амбітні арт-ділери. Значною мірою це пояснює й помітне зростання серед відвідувачів молоді, спраглої креативу. У кадровому підборі превалюють критерії не стільки специфічно мистецтвознавчої підготовки, скільки загальної культури претендента, неординарності його мислення, а ще — належності до певної субкультурної групи.

9 вересня українці відзначатимуть 250-літній ювілей Івана Котляревського, автора славетної «Енеїди» і незабутньої «Наталки Полтавки», одного з фундаторів української літератури. Майже два роки він провів у Бессарабії та Буджаку. Як офіцер російської армії брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 років.

Що змусило його піти до війська й чому після завоювання Буджаку штабс-капітан Котляревський, нагороджений за хоробрість орденом святої Анни, пішов у відставку? Про це, а також про інші цікаві факти з біографії ювіляра якраз і йтиметься нижче.

Народився майбутній класик української літератури 9 вересня (29 серпня за ст. ст.) 1769 року на околиці Полтави у родині дрібного чиновника міського магістрату Петра Котляревського, дворянина за со-ціальним станом. Мати, Параска Жуковська, походила із сім’ї козака Решетилівської сотні. Родина була небагатою, іноді малому Іванку доводилося вдовольнятися шматком хліба й ходити босим, але весела вдача допомагала зносити домашні нестатки.

16 серпня 1792 року почалося заселення Кубані українськими козаками

Уперше запорозькі козаки з’явилися на Кубані на початку 1740-х років, але імператриця Єлизавета суворо заборонила їм там селитися, і вони змушені були полишити облюбовані землі.

Згодом козаки робили ще кілька спроб оселитися там, але Петербург щоразу відмовляв прохачам у колонізації.

Незадовго до зруйнування Катериною ІІ Січі та ліквідації Запорізького козацького війська (червень 1775-го) частина козаків почала осідати в нижній течії Дунаю, на території, яка належала турецькому султану. Так було утворено Задунайську Січ. Вона зростала й зміцнювалася, що, у свою чергу, унеможливлювало участь українських козаків у військових діях на боці Росії. Особливо очевидним це стало на початку російсько-турецької війни 1787—1792 років. Росії потрібна була легка кавалерія, люди, які добре знали місцевість. Почали набирати колишніх запорожців, яких під час тієї війни оформили як Чорноморське козацьке військо. Можна сказати, що це була певного роду піар-акція: мовляв, дивіться, як добре запорожцям під крилом «матушки-цариці» — Січ хоч і зруйнувала, але козацтво все одно відродила.

Зізнаюся, був трохи здивований, коли почув, що почесний консул України в місті Шіофок (Угорщина) Золтан Хорват, налагоджуючи ділові контакти з нашими бізнесовцями, паралельно пропагує угорську мову на Донбасі.

Про свою мотивацію він пише так: «В Угорщині деякі соціальні проєкти я реалізую за допомогою власного благодійного фонду. Цю справу ми успішно зробили й у Волновасі: наприкінці року учні однієї зі шкіл отримали комп’ютерний клас. Місцеві дітки щоразу тепло приймали мене, але без перекладача нічого не розуміли, що я їм розповідаю. Тоді мені прийшла ідея запропонувати школярам вивчати угорську мову як іноземну. На мою пропозицію зголосилося десять діток. Ми закупили і привезли для них угорськомовні підручники і після новорічних канікул провели перший онлайн-урок. Під час літніх канікул я запросив усю цю групу разом з двома вчителями на відпочинок та практичне оволодіння угорською в Шіофоку на Балатоні...».

До слова, Золтан — наполовину українець: його мама — з Тернопільщини. Бував неодноразово у діда з бабою, тож міг би й українську вивчити досконало. А так... Скаржиться, що дітки Донбасу не розуміють як слід угорську.

Про україномовну чуйність Миколи Гоголя

У лютому 1838 року Микола Гоголь не зміг завчасно сповістити Богдана Залєського про те, що проїздом буде в Парижі, а тому й не застав земляка вдома і довелося написати своєму другові короткого листа:

«Дуже, дуже було жалко, що не застав пана земляка дома. Чував, що на пана щось напало, не то соняшниця, не то завійниця (хай присниться їй лисий дідько), та тепер, спасибі богу, пан буцім, кажуть, зовсім здоровий. Дай же боже, щоб на довго, наславу усій Козацькій землі і давав чернецького хліба всякій болизні і злидням. Та й нас би не забував, писульки в Рим слав. Добре б було, якби і сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по сердцю ще ближчий чим по землі. Микола Гоголь».

Нещодавно в одеському видавництві «Астропринт» побачила світ нова поетична книжка Михайла Гершковича «Сто сонетів».

Збірка знайомить читачів із сонетами, написаними як в останні роки, так і в роки поетової молодості. Об’єднує їх тема любові до рідного краю, до України, небайдужості і причетності до справ земних, до проблем вічних і повсякденних. Сонети різної тематики — це ліричні роздуми, сповнені цікавих художніх образів, відвертості, просякнуті нотками сповідальності та філософських сентенцій, любов’ю до життя. Ця лірика, переконаний, не залишить байдужою нікого.

Кожну нову книжку Михайла Гершковича чекаю з особливим зацікавленням. Для мене це зустріч з талановитим поетичним словом, словом патріотичним і щирим. Його любов до витонченої літературної творчості, його враження про свій час, свій народ, свою Україну, дуже проникливі, западають у душу, а відтак віриш, що поет, який так тонко відчуває слово, його красу і силу, живе і працює «З рідним краєм в серці». Чого не можна забрати у Михайла Гершковича, то це бажання творити новітній літопис рідного Балтського краю й України.

Легендарний наставник київського «Динамо» Валерій Лобановський увійшов до списку 50 кращих тренерів в історії футболу за версією видання 90min.

У цьому рейтингу він посів 23-є місце, повідомляє Sport.ua.

Видання відзначає, що Лобановський був першим, хто приділяв велику увагу спортивним науковим дослідженням, а також прийшов до думки, що важливі-ше команда-зірка, ніж яскравий окремо взятий футболіст.

Україна дедалі частіше стає країною відвідин для поляків. Міста нашого східного сусіда (крім Львова) досить добре підходять для катання на роликах — завдяки широкому використанню асфальтового покриття, яке, на жаль, часто міняють на криву плитку.

Що варто привезти з такої поїздки? Всупереч розхожій думці — не тільки горілку, пиво та сигарети. Нижче — суб’єктивний огляд продуктів, які я особисто привозив до Польщі зі своїх мандрівок Україною. Купував їх не стільки через ціну (але й це також), а, перш за все, за смак та високу якість.

Хто заступиться за левів?

Чисельність левів, які живуть в Африці в умовах дикої природи, скоротилася до 22509 особин.

Такі висновки дослідження, яке провели й опублікували вчені з британського дослідницького відділу охорони дикої природи Оксфордського університету.

«Ми змушені констатувати, що в Африці дикі леви зникли із 95 відсотків свого історичного ареалу проживання», — підкреслюється у доповіді. Вчені наводять такі дані: у Малаві залишилося лише п’ять левів, які живуть у природних умовах, в Анголі — 25 особин, у Руанді — 22, Нігерії — 30. Найбільша чисельність левів, які мешкають у диких умовах, зберігається у Танзанії — 8176, ПАР — 2070, Кенії — 1825, Мозамбіку — 1295, Зімбабве — 1709 та Замбії — 1095.