Переглядів: 4323

Про себе, про нас і про Вічність

Це застілля у нас було нашвидкуруч, і все ж — встигли. У садку під розлогою черешнею — довгий стіл, а на ньому на великому блюді — традиційні запашні шашлики, червоне вино, великі жовті помідори й червоні мікадо. Обіч на невеличкому столику — кавун, диня, гора винограду з власних кущів.

Привід був приємний. До Одеси, до своїх дітей, сина Андрія з дружиною, моєю онукою Маринкою, приїхали наші свати — Танечка і Віктор. Усі четверо й завітали до нас, чим дуже порадували — бо ж рідня.

Після щирих вітань, обіймів, поцілунків, звісно ж, — до столу. Задзвеніли чарки — за зустріч, за здоров’я. Впереміж з розмовами пішли шашлики.

Невдовзі компанія розпалася за інтересами. Син Микола із зятем Андрієм, заядлі рибалки, певна річ, про своє — клює чи не клює і на яку приманку краще. Жіноцтво — сваха Тетяна Леонідівна, її невістка, а моя онука Маринка і моя донька Ірина — про свої жіночі справи: суконьки-рюшики і писк моди — якісь вихідні черевики без підборів.

А я потяглася до свата Віктора Феофановича, колеги по творчій роботі. Бо я все своє життя присвятила журналістиці й улюбленій моральній темі, а він майже половину життя — музиці, військовій, оркестровій, ще й пише мелодії до пісень.

Саме це мене найбільше й цікавило. Журналісти у своїй роботі послуговуються тисячами слів, а у них, композиторів і музикантів, — лишень сім нот! Як на цій крихітній базі їм вдається створювати музику, пісні, що спонукають людей сміятися і плакати, любити й тужити, а то й вдарити гопака? Незбагненно!

— Як вам це вдається, Вікторе?

— А я й сам не знаю, — сказав. Просто граю на кількох інструментах, давно пишу музику, а звідки вона береться — не відаю, бо не маю музичної осві-ти.

Подумавши, додав:

— Знаю одне, і сам дивуюся: варто прочитати у вірші талановиті рядки, як вони самі починають вилучати музику. Ледь відчутну, а вловити можна. І тоді біжиш до столу занотувати, щоб не втекла. Так і народжуються пісні.

І розповів одну історію. Того вірша про маму його двох синів, Андрія і Сашка, написала Андрі-єва вчителька Ольга Анатоліївна Багинська і присвятила Тані, його дружині.

Ось кілька строф із нього:

Рік за роком
швидко пролітали,
І пішли до школи вже сини.
Мама своє серце віддавала,
Щоб зростали
справжніми людьми.
О, ростіть, ростіть,
мої хлоп’ята,
Набирайтесь сили у землі.
Будуть вдома вам співати
Голосисті наші солов’ї.

У перших же словах Віктор Феофанович вловив мелодію і зрозумів: пісня буде! Так і сталося: вперше вона залунала у їхньому райцентрі Полонному, а потім полетіла по всій Житомирщині і за її межами.

Прозвучала вона й у нас на застіллі у виконанні Андрія, якому доля подарувала прекрасний баритон. За столом дружно аплодували авторам пісні та її виконавцеві.

Хтось уже потягся до десерту — кавуна, дині, як тут пролунав голос моєї доньки:

— А хочете послухати вірші, зовсім для нас незвичні, бо вони не земного походження?

Усі озирнулися на Ірину: вірші, та ще й незвичайні? Втім, у молодості вона була друкаркою — роками передруковувала чужі рукописи. Що ж, цікаво послухати.

Й у садку зазвучав доньчин голос:

Оковы рабские лежат
на Духе вечном.
О, смертный человек,
зачем ты так беспечен?
Дар Божий — Вечность —
в тлен ты превращаешь
и Жизни вечный круг
на смерть ты обрекаешь.
Ты созданный Творцом
с любовью бесконечной
и лишь любовь дарить
ты должен в мире вечном.

Присутні принишкли: «вечность», «бесконечность», «жизни вечный круг»… Звідки така філософія у жінки?

Особливо ж вразив усіх остання строфа:

Лишь счастием других
заполнив жизнь свою,
ты станешь на порог
Беcсмертия в Раю!

Над такими словами варто було замислитися:

Лишь счастием других,
заполнив жизнь свою…

Це ж який із наших п’ятьох президентів думав і дбав про це? Кожен квапився за відведених йому п’ять років побільше награбастати собі, своїй рідні, ще й любим друзям капіталів, рухомого і нерухомого майна, фабрик і заводів. Й обдерли країну, як липку, а народ перетворили на жебраків.

Не раз уривався терпець у людей. Одного можновладця винесли з трибуни на руках і викинули геть, хоч і чіплявся за неї руками й ногами. Другий від народного гніву взагалі втік з України й затаївся десь у Московії. П’ятий, на недавніх виборах зазнав катастрофічної поразки…

За столом таки не втерпіли, зачепившись за політику. Відчувши той настрій компанії, донька запропонувала:

— А давайте послухаємо про арлекінів. І почала:

Мы — арлекины,
актеры значит мы.
И жизнь спектакль
нам предлагает свой:
без репетиций,
проб играем мы,
не зная ничего про мир иной.
А в мире том —
сиянье истины,
блеск света, красоты
немеркнущий покой.
И не спектакль,
а явь играли б я и ты,
не миг, а Вечность
была бы со мной.

Гостей уже вабив не стіл з десертом — заінтриговані, збуджені, вони хотіли дізнатися про джерела походження цієї суцільної філософії думок.

— Гаразд, — погодилася Ірина. — Але спершу про це, — і загадково поглянула на свата:

Прекрасны звуки Космоса
для тех, кто слышит их.
Прекрасны краски Вечности
для тех, кто видит их.

І тут уже на неї здивовано поглянув Віктор Феофанович.

А вона до нього:

— Це ж про вас і до вас, свате. Бо ми ж із вами так і не дійшли думки, звідки береться музика і як народжуються пісні. Це ж вам даний дар Божий чути й записувати звуки Космосу.

На запитання, як у неї з’явилися вірші, здавалося б, справді неземного походження, розповіла. Наше життя іноді підкидає нам загадки та дива.

Уже дорослою зацікавилася ізотерикою, особливо — медитацією, що є шляхом до духовного самозбагачення. Тривалий час навіть відвідувала гурток, члени якого вважали себе послідовниками знаних у світі Єлени Блаватської та сім’ї Рерихів. Медитувала і в гуртку, і вдома. Ось тоді все й почалося.

Якось відчула серцем наполегливе: «Слав і записуй!». То був наказ. Одразу ж побігла до столу, схопила папір, ручку і приготувалася. Але голосу ніякого не було — просто самі полилися думки, які ледве встигала занотовувати:

Когда в душе поет любовь —
бессмертье в ней живет.
И жизнь прекрасней
всяких слов
В любом из тех, иных миров,
куда нас приведёт.
Всегда идти нам суждено
по замыслу Творца.
И приходить, и уходить,
и нет тому конца.

Минав час, сеанси записування текстів завжди були однакові: жодного звуку, жодного слова. Контактер передавав їй тільки думки, глибину яких вона не завжди й розуміла. Усі стіни її кімнати вже були обвішані неземними посланнями.

Але кожен початок має свій кінець. Усе закінчилося, коли вона зрозуміла: у гуртку мало таких зацікавлених, як вона, а ходять туди невдахи або самотні в надії, що, може, знайдуть там свою половину. Були й такі, хто приходив на сеанси, щоб поповнити себе чужою енергією, дармовою, якої під час медитацій дуже багато. Відтак Ірина порвала з гуртком і невдовзі по тому припинився зв’язок із загадковим контактером. Ніякі вірші звідти більше не надходили.

А от друге диво сталося вже зі мною. Це коли я вирішила якось освідчитися в любові до своєї професії. І хоч той вірш був надрукований у «Чорноморці», насмілюся повторити кілька рядків, щоб було зрозуміліше про моє диво.

Журналістика, доле моя!
Я з тобою і днюю й ночую:
Вдень над текстом
й сюжетом мудрую,
Що аж обертом йде голова,
А вночі невтомно полюю
На свіжі думки
і крилаті слова.
Вранці —
знов до письмового столу,
Як до останнього бою
сама із собою,
Пам’ятаючи, як заклинання:
«Несть спасения
во многоглаголании».

Знаю, на війні хтось наживається, навіть з нашої, бува, продажної братії. А я роками волонтерю свідомо, без бухгалтерської бюрократії. За так, за спасибі, без гонорарної винагороди. І тішуся: хоч цим ще корисна моїй Україні й моєму народу.

Повторила ці рядки, сподіваючись, що, може, хоч комусь з молодих колег стане в нагоді бодай щось із творчого доробку дуже старої, але досі ще не застарілої Фідчунової.

У чому ж, спитаєте, диво? А в тому, що цей перший і єдиний за все життя вірш я написала за один присід, без жорновиків, без мук творчості. Він вилився сам по собі, як потічок джерельної води. Що це було? Ніби хтось мені диктував слова-думки, а я лише записувала.

А може, це хоч краєчком і до мене доторкнувся голос Космосу? Доброзичливий, люблячий, справедливий. Адже всі наведені вірші про те саме — про гармонію життя, чистоту, справедливість і Любов.

Несамовита боротьба за владу заради захмарного власного збагачення — це паскудна, нікчемна доля перевертнів, тимчасовців, духовно убогих. А про що головна філософія послань Космосу? «Лишь счастием других наполнив жизнь свою…». Щастям інших, народу!

Ось тоді ти не слуга народу, а державник, будівничий, істинний лідер нації, якого так довго чекає наш народ, та й усе розві-яне по світах українство. Час не розкидати, а збирати каміння. Давно час будувати правову, обороноздатну, квітучу Україну, країну не загнаних коней, а щасливих людей.

Яку кращу пораду можна дати і яких більших звершень побажати нашому новому, шостому гарантові Конституції?..

Майя ФІДЧУНОВА.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net