Велика Валька, дружина «генерала»

Із палаючого смолоскипа вискочили двоє і чимдуж рвонули через балочку в бік хутора. Хоч і були вони практично без одягу і бігли швидко, але вилуплене око місяця й вогнище посеред голого степу гарно підсвічували ніч, тож люди встигли розгледіти парочку.

По довгому розвіяному волоссю впізнали «пані Зосю», завідуючу місцевим продовольчим магазином Тамару, і лисого цибатого Митьку, вантажника з перевалки, бо він трохи тягнув ногу.

Поки з райцентру добиралися пожежники, вогонь вже наївся: скирта скуцьорбилася, покосилася на бік і величезною підгорілою перепічкою розпласталася по землі.

Ранок у містечку розпочався із розмов про нічну пригоду.

* * *

Валя з хати не виходила, а вже знала, що за підпал радгоспного майна до райвідділу міліції забрали рудого Василя, чоловіка рудої «пані Зосі». Казати правду, то зранку він сам туди пішов із вузлом у руках, до якого акуратно склав два комплекти новенької сержант-ської форми, напередодні виданої йому на службі.

Сидів, не піднімаючи голови, на затертій до блиску широкій лавці навпроти вікна чергового і покірно чекав, що вирішить начальство, яке вже було в курсі справ.

Нашій старшій за віком подрузі зранку, бо по дорозі, наказали забрати в начальника міліції якісь акти: перед вихід-ними у підвалах райвідділу бригада СЕС труїла мишей і павуків.

Валентина працювала в районній санепідемстанції дератизатором, спеціалістом зі знищення гризунів та всілякої плісняви з кузьками. Була колись і така важлива професія. Не знаю, чи й досі хтось це робить.

Своєї роботи вона не соромилася. Після школи дівчина нікуди не збиралася їхати, а залишилася вдома, в рідній хаті, при невеличкому господарстві (город, коза та десяток курей), залишеному на неї мамою, яка поплакала з рік удовиними слізьми і знову вийшла заміж, перебравшись із райцентру в село.

Поки чекала дозволу чергового зайти до кабінету начальника, присіла поруч із Василем.

— І що вам за те буде? — насмілилася запитати.

— Розстріляють, — тихо відповів.

Вони разом голосно пирснули і самі того злякалися…

Черговий погримав пальцем по склу, рукою скомандувавши, щоб вона заходила.

Скочила і чомусь всунула Василеві в руки загорнуті у шматок газети дві скибки хліба з котлетою, якими збиралася пообідати, щоб не бігати додому.

* * *

Років на п’ять старша від нас із Галиною, Валя, котру за високий зріст і досить нез-грабну фігуру на кутку позаочі називали Великою, була нам вірною подругою, досвідченою і справедливою, якій ми щиро довіряли практично всі свої секрети і з якою ділилися планами на життя. Нею ж ми були посвячені у важливі жіночі таємниці, про які нам вдома ніхто б не розповів, а ми б про таке навіть не насмілилися запитати.

Щоправда, на людях відверто соромилися подруги. І за її гренадерський зріст, і за немодне вбрання (довгі спідниці, якісь завжди розтягнуті кофти з брошками були на ній, недоречні низки старого намиста на шиї, недолугі сумочки на руці), а особливо — за її бабську зимову взувачку і за чоловічі сандалі влітку: на її 42-й з половиною розмір і сьогодні непросто знайти щось пристойне на ноги, а тоді й поготів! Незручно почувалися й коли подруга десь на вулиці при нас голосно сміялася, закидаючи назад голову і показуючи великі жовті зуби, бо мала таку звичку. Ми тоді, не змовляючись, трохи подавалися вперед чи зумисне відставали від неї, демонструючи всім, що ми не з нею прийшли, що вона сама по собі.

Валентина, переконана, все те підмічала і розуміла, але ніколи не ображалася, ніколи ні про кого не пліткувала, взагалі ні на кого ніколи не злилася і не ображалася. Якась легка була, чиста, якась комфортна. Вона з тих, до кого можна запросто зайти тоді, коли зайдеш. З нею було приємно навіть мовчки посидіти.

Чи не тому ми й липнули до старшої подруги зі своєю дружбою, а без її підтримки мали б зовсім лиху долю.

Хто з нас не комплексував? Особливо тяжко буває у підлітковому віці, коли все в тобі здається не таким, як у нормальних людей, а від того, що на носі вискочив прищ, хочеться сховатися у погребі і звідти до старості не вилазити, а ще краще — побігти з відчаю і втопитися у радгоспному ставку, якби у ньому була вода.

Моїй подрузі Галині, давно збайдужілій до навчання (після 10-го класу вона планувала рушити кудись аж у Примор’я, де її рідний дядько працював механіком на аві-абазі і де було повно женихів-льотчиків), за суцільну шеренгу трійок у щоденнику батько забороняв зранку фарбувати вії і припудрювати руденькі щоки, що для дівчини було катастрофою. Виручала Велика Валька, яка ніколи не відмовляла їй перед школою нашвидкуруч «підправити красу».

А скільки разів мене виручала!

Пригадую, зранку у розпачі забігла до її хати: «Біда!».

Колись розчинна кава «Одеська» у бляшанках, світло-коричневий дрібний порошок, була великим дефіцитом. Її пили хіба що дорослі, насолоджуючи хоч і слабенький, але надзвичайно ароматний кавовий напій так, що за ложкою тягнулося. Нам же пити «Одеську» заборонялося, бо від кави, подейкували «свідущі» люди, діти стають наркоманами.

Святий Боже, хто того боявся?! Навпаки, залишаючись наодинці вдома, ми неодмінно колотили собі каву. І не слабеньку, а щоб аж гірчила, щоб аж язик прилипав до піднебіння! Якось я необачно полізла в банку великою мокрою ложкою, чого категорично робити не можна, бо дрібний порошок від вологи миттєво налипав на неї. Тоді до моєї мокрої ложки налипло мало не з пів банки «Одеської». А це неодмінно помітили б!

— Спокій, зараз щось придумаємо! — впевнено сказала тоді Валентина і полізла на шафу за нерозпечатаною бляшанкою, що входила до складу її «недоторканого стратегі-чного запасу», про який неодмінно ще згадаю. — Скільки кави було в банці?

Без умовлянь відсипала з нової, скільки треба, на газетку і віддала мені свою нову бляшанку. Я була врятована, і ми потім ще довго з подругами від липкої кулі, в яку перетворилася моя розчинна кава, відрізали ножем шматочки й колотили їх у чашках, поки не розкиснуть.

Ми гарно дружили. І траплялося з нашою нерозлучною трійцею немало усіляких пригод, як кумедних, так і не дуже, про що з висоти літ згадується з якимось особливим душевним лоскотом і теплом.

Якось ми за день утрьох з’їли відро квасолі. Нав’язалося її того року рясно і вистигло щедро.

У вихідні ми товклися з раннього ранку в подруги, допомагаючи їй лущити врожай. Але не вибирали, як годилося, зі стручків по квасолині, а гамселили ногами мішки із квасолею, яку потім провіювали і перебирали. Результат був практично той самий, але виходило набагато швидше.

Кури квасолі не клюють. А недостиглої, яка не годилася на зиму, ми зі стручків наколупали повне відро. Якщо ж відро квасолі зварити до готовності й потовкти, то вже її буде менше, десь із пів відра.

З того, що наварили і натовкли, відібрали половину, посолили, приперчили, заправили смаженою на олії цибулькою і зібраними під кущами бузку печерицями. Смачну гарячу кашу розклали в три миски і залюбки з’їли.

Під обід у те, що залишалося у казані, вбили десяток яєць, всипали борошна (хоча квасоля і без нього у сковорідці тримає форму, але буде трохи глевкуватою), додали солі, меленого перцю і насіння кропу. Наліплені коржики обсмажили на олії. Вийшла добра миска смакоти.

До вечора ми ті коржики утрьох і подужали, запиваючи їх то холодним узваром із сушених грушок і слив, то зеленим чаєм із медом, то солодкою розчинною кавою.

Щоправда, після того щедрого частування квасолею я цілу ніч пила воду і чомусь уся чесалася..

А ще ми любили ласувати яблучками в цукрі. Щільненько викладали на дно широкої каструлі білий налив, який ріс у кожному садку, додавали туди води на палець і варили на кволому вогні, стежачи, щоб яблучка лише злегка потріскалися. Тоді викладали їх на тарілки, чекали, поки охолонуть, і лише після того щедро посипали цукром. Гарячі не можна, бо цукор швидко розтане і стече.

Бувало, що за день ми разів зо п’ять ставили на вогонь ту каструлю… Зараз подумала, що більше сорока років не їла солодких варених яблук.

З якої біди мене повело у гастрономічний бік?..

Певна річ, найбільше нам утрьох, як і всім молодим дівчатам, подобалося говорити про любов: хто про якого жениха мріє, про білявого чи чорнявого, скільки дітей матиме, як і де житиме…

Нашій Галоньці, яка після школи намилилася в Примор’я, вже й наснився льотчик. І навіть не один. Мої женихи про мене, напевно, тоді ще не думали, тому мої мрії у цьому напрямку були досить умовними, якимись нечіткими. Проте наша «Велика» подруга все вже детально продумала. Їй пора було не лише мріяти, а й активно діяти — дівці було майже 20, практично, як на той час, граничний вік!

Пригадала, як ми утрьох таємно навідалися до місцевої ворожки. Вона за три рублі (немалі на той час гроші!), розклавши карти, кожну з нас обнадіяла, що до нового року повискакуємо заміж. Валентині прогноз дуже сподобався, а нам від тих слів мало не відняло мову: вдома нас повбивають, адже ми з Галиною тоді ходили у восьмий клас!

«Доля дівку і на печі знайде», — любила повторювати наша старша подруга. І вона вже підготувалася — раптом що — спритно скочити з печі в міцні, надійні обійми нареченого.

Вона давно була готова до такої зустрічі, про що свідчив вміст потаємної коробки з-під імпортного печива, де лежала біла накрохмалена серветка, оздоблена мереживом, крихіт-на скляна вазочка для маленького букетика, дві симпатичні чашки, банка розчинної кави і пакунок шоколадних цукерок, який час від часу мінявся. Такий антураж, на її переконання, мав налаштовувати на серйозну розмову, а ж бо — так гарно.

Нам, повчала, також не зайве було б подумати про такий скарб, бо раптом на порозі забовваніє пристойний кавалер, а вдома — ні кави, ні чаю. Не борщу ж йому насипати!

Вона намріяла собі такого хлопця, щоб, казала, все життя його любити і берегти, бути йому вірною і купатися у справжніх почуттях, щоб тремтіти над тим щастям. На її шляху на той час уже траплялося кілька потенційних женихів, для яких та коробка, що причаїлася на старенькій шафі, так і не відкривалася.

Прапорщик Жора, старший над солдатами-водіями, які в сезон возили зерно з радгосп-них ланів на елеватор, був парубком статним, примітним, характером ніби непоганий. Якби лише так багато не пив. Навіть на побачення приносив кілька пляшок пива і сам його випивав. Може, зо два рази лишень вони й посиділи парою на лавочці. А якось під вечір солдати попід руки затягли того Жору Вальці у двір, де він до ранку, відходячи від надміру вжитого, проспав на розкладачці під вишнею. Люди ж почали пліткувати, що у неї вже ночують солдати, відтак нам батьки наказали більше туди ні ногою. Так ми їх і послухали!

На нашій пам’яті був у неї ще один жених, досить оригінальний кавалер, хоча й мав вищу економічну освіту та непогану роботу в районній заготівельній конторі. Здається, звали його Валентином, і він дуже боявся машин. А щоб його побачили здалеку і, бува, не задавили, брав довгу кукурудзяну бадилину або вистругував тонку палку, на кінець якої прив’язував червону полотнинку, клав ту бадилину на плече і так ходив містечком.

Спокійний і непитущий, навіть симпатичний, підходив їй за ростом, а цей факт мав для нашої подруги немалу вагу, парубок приносив їй квіти і насіння, тихо сидів на лавочці під грушею, розповідаючи про справи на роботі.

Коли ж одного разу запросив дівчину прогулятися вечірніми вулицями, то прийшов уже з двома бадилинами. Валентина могла багато чого зрозуміти, але навіть для неї то було занадто, тому довелося з дивакуватим кавалером по доброму попрощатися.

Лише одне побачення вона мала з руденьким Василем, батьки якого мешкали на іншому кінці селища. Нижчий від неї на цілу голову, хлопець щойно повернувся з армії, а вона якраз дошивала випускне плаття. Випадково зустрілися — швидко розбіглися!

Якось усе «навиворіт» у них вийшло, про що вона дуже шкодувала, з розпачем у голосі розповідаючи про те єдине побачення. Мовляв, не встигли поговорити, як він кинувся цілуватися. Якщо ж хлопець, казала, сходу до такого вдається, то скоро потягне дівчину у кущі, але заміж не візьме. Тож вона його прогнала.

Відтоді навіть не віталися, хоч Василь їй дуже подобався. Нехай і не такий гарний, як хотілося б, і невисокий, і навіть не мав велосипеда, не те що машини у дворі, бо родина жила бідненько... Та й хлопець скоро одружився, узявши за жінку двічі розведену Тамарку на прізвисько «пані Зося», ще й з двома дітьми, яких записав на себе.

Люди, які добре знали Тамару, що мала досить грайливу вдачу, відверто жаліли молодого чоловіка, зголоднілого на солдатській каші, котрого досвідчена пані, влучивши слушний момент, заманила в ліжко, а потім начепила на шию двох дітей. Хтось відверто підсміювався над Василем: мовляв, куди ти, хлопче, всунув свою дурну голову, чи ти зовсім сліпий? Півник, казали, ще кукурікати не навчився, а його вже пустили на холодець!

Нехай там як, але вони жили. Василя взяли на службу в міліцію. Чин мав невеличкий, водив старий міліцейський УАЗик, хоча дружина вихвалялася перед людьми, що чоловік працює «в органах», а туди, казала, абикого не візьмуть, тим більше, що вона зі своєю хваткою і з сержанта, дайте час, зробить генерала.

Здавалося, надибала жінка своє щастя, то тримай двома руками, якщо треба, то й зубами за нього вчепися, але ж ні, потягнуло її, як і раніше, за старе — загуляла.

Не раз знайомі чоловіки підсміювалися над Василем: роззуй, чоловіче, очі, дружина тебе в копійку не цінить, зраджує.

Ковтав принизливі натяки, не вірив, бо не хотів у те вірити.

* * *

Того вечора Тамара сказала чоловікові, що рушить, поки не стемніло, через балку до матері, в якої гостювали діти. А щоб поночі не повертатися, там і заночує. Вона тепло вдяглася, взяла миску холодцю, домашньої ковбаси і хлібину.

Василь повечеряв, чим знайшов, оглянув хлів, скрізь вимкнув світло і спокійно вмостився трохи покуняти біля телевізора. Чув, як із петлі зірвало хвіртку і вітер легенько почав нею бавитися. Не хотілося виходити з теплої хати, та все ж, у чому був, вискочив, щоб накинути гачка, аби до ранку так не бахкало.

Промерзлу голу землю якраз притрусило благеньким снігом. Ось сліди дружини довели його від порогу до хвіртки, а далі, примітив, вона не пішла в бік тещиної хати, а обійшла садибу й рушила полем навпростець. Куди?

По тих свіжих слідах у благенькій сорочці, не відчуваючи холоднечі, і дійшов до скирти за містечком, усередині якої хтось вовтузився. Прислухавшись, почув, як жіночий злегка писклявий голос здавлено хихикав, а грубий чолові-чий — щось голосно шептав і мокро прицмокував язиком.

Усе зрозумів. Повернувся додому, узяв каністру із залишками бензину, запальничку і пішов до скирти. Тієї ночі не стулив очей, а ледве розвиднилося, звично попорав господарство, зібрався, позакривав усе і пішов у міліцію здаватися.

Це вже потім, коли зчинилося стільки галасу довкруж цієї історії й вона обросла всілякими сороміцькими подробицями, всі узнали, що Василева дружина з полюбовниками у радгоспній скирті влаштували «будинок побачень». І не один ласий кіт, виявляється, побував у тій скирті…

* * *

Після тої історії з радгоспною скиртою Василя з міліції звільнили, але справі занадто великого розголосу не дали. За рішенням районного суду він отримав покарання, що-правда, строк був невеликий і умовний, відтак сплатив чималий штраф, а пожежники його, як і годилося, привселюдно поганьбили через районну газету.

Що здивувало людей, а ще більше нашу подругу: після підпалу і серйозної розмови з начальником міліції зганьблений дружиною Василь написав заяву за власним бажанням, а ввечері постукав до неї у двері, сказав, що… прийшов подякувати за котлету. Так з нею і залишився, зізнавшись, що вона була в нього в душі, але тоді, на першому їх побаченні, все так незграбно вийшло, що вороття назад вже, здавалося, не було, з чим і змирився.

Колишня на людях патякала, що ані грамини не шкодує за тим «малим кривоногим», але при цьому не раз навідувалася до Вальчиного двору, зчиняла ґвалт, лаялася і просила Василя повернутися додому, а її обсипала прокльонами.

Робота для нього знайшлася у сусідньому районі, куди скоро й перебралися. Що-правда, дружина, з якою розлучився, подала на аліменти, які той справно платив, бо діти були записані на нього.

Кілька разів потому, поки вони ще не виїхали з селища, ми бачилися з Великою Валькою, яка світилася від щастя. Але в гості більше не заходили, хоча й кликала. Було незручно — подруга вийшла заміж, а це для нас було межею, яку не годилося переступати.

Отак наша дружня трійця і розбіглася. Я після школи подалася до столиці, Галинка не добралася до омріяного Примор’я, де мала зустріти льотчика, а завагітніла від однокласника і вийшла за нього заміж. Мають чотирьох хлопців, давно стала бабусею.

* * *

Кажуть, що тільки лихе й недобре нападає зненацька. Але ж і щастя має хист несподівано звалюватися людині на голову. Хто вірить і чекає, того воно, рано чи пізно, неодмінно смикне за рукав.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.