De docta ignorantia

Весь роман побачив світ уже по роках життя письменника (Київ, 1969, видавництво художньої літератури «Дніпро») і нині заслуговує на більшу увагу широкого загалу книголюбів. Для Миколи Кузанського «вчена невідомість» — це найвища ступінь релігійного пізнання, свідоме упокорення в образі Бога, в містичному єднанні з таїнами потойбічного світу. «Вчена невідомість» — слушна позиція, коли йдеться про християнське вчення і знання («Вірую!»). Коли ж річ іде про знання в природничих науках, то тут прикриватися висловом «Я знаю, що нічого не знаю» не гоже, бо цим своїм висловом Сократ спонукав опонентів до оволодіння знаннями за межами відомого, як це чинить головний герой роману «День отця Сойки» Михайло: «Яке є відношення між Богом і світом матерії?».

Молодий Сойчук, як називав себе майбутній отець Михайло Сойка, прагнув пізнати вчення Христове глибше, а тому під час студій у Римі, «отрясаючись від поточних занять у Колегії, замикався на свій (вільний) день у високій келійці в кутку монастиря й, обнятий щільною мовчанкою, поринав у отцях церкви» — читав фоліанти отців церкви, щоб дійти, врешті, до внутрішнього розпучливого: «Вірю, бо це абсурд!» («Credo quia absurdum!»). Не у вірі мав сумніви Михайло, а в трактуваннях одкровення отцями, бо хіба ж треба «відкликатися до фальшу, щоб доказати його правдивість?».

Радянська ідеологічна машина знайшла можливою публікацію роману Степана Тудора як твору антиклерикального, ще й тому, що отець Сойка в майбутньому протистоянні християнства і комуністичної практики вбачає поразку християнства: «Комунізм, який переможе, буде вогняною пробою для християнства; або воно витримає ту пробу, тоді потвердиться його божеське походження, або не витримає, й тоді...». Поставивши таку чітку дилему, Сойка сказав майже впевнено: «Не витримає!».

Як це завжди буває з тими, хто не бачить за лісом дерев, радянські ідеологи не побачили в романі головного — наполегливого пошуку людиною істини. А істина, так виявилося і тут, завжди відносна, бо, врешті-решт, в протистоянні «Бог, або комуна» не витримала саме «комуна» (роман написано, коли в Україні лютував Голодомор), а християнство нині вступило у третє тисячоліття існування від Різдва Христового. Серед християнських церков, нарешті, відродилася і Православна церква України, заслугою якої у перші роки християнства було й нині залишається відстоювання церковної автокефалії (демо-кратії в церковному житті).

Чому твір Степана Тудора і сьогодні злободенний? Спробуймо переставити місцями «вчену практику» комунізму з «отцем народів» Сталіним на чолі і роздуми отця Сойки про «Бога на землі» в романі «День отця Сойки» та сонмом тих, хто «трактував» комуністичне «вчення», не озираючись на неймовірні жертви практикуючих. Сказано ж: коли вмирають ідеології, залишаються гори трупів.

Вісім років знайомства з реаліями Російської імперії (у 1915 році Степан Тудор потрапив у російський полон) і Радянської України (майбутній письменник прожив на Подніпров’ї до квітня 1923-го) не могли були достатніми, щоб ясно зрозуміти «рушійні сили пролетарської революції» і взяти участь в організації комуністичного руху в Західній Україні. Але цього восьмирічного досвіду вистачило, щоб покликати читача до роздумів про загрозу незаперечного знання, яке переростає в тоталітарну ідеологію і практику — «хто не з нами, той проти нас».

Останній абзац незавершеного роману майже пророчий. Чи не тому оглядинські дядьки гудуть між сусідами: «Наш єгомость — правдивий хлопський піп, не панькало, за ним у вогонь і в воду!»... /На цьому рукопис обривається; письменник Степан Йосипович Тудор (Олексюк) загинув 22 червня 1941 року.

Оксентій ОНОПЕНКО.