За новими лекалами

Інша співрозмовниця — також український філолог, але родом з Центральної України. Багато років живе в Одесі. Позитивна в усіх сенсах: працелюбна, щира, добра. Любить своїх студентів. Але ніяк не погоджується з тим, що українська «насильно насаджується» на Одещині. «Ось ви ж не хочете вчити болгарську? То чому вони повинні вчити українську, коли їм цілком достатньо своєї та російської? І болгарин, і гагауз, і молдованин, й українець — всі домовляться між собою завдяки російській. Вони нею вже добре володіють, навіщо їм ще одну вчити?». В її розумінні — україн-ська йде в одному ряду з молдовською, болгарською, албанською, гагаузькою... А над ними всіма — об’єднуюча росі-йська.

Відповів, що вчив би й болгарську, якби жив у болгарському селі. Але ж і болгарам варто знати державну мову, раз живуть в Україні! У Болгарії, кажу, ми обоє з вами вивчали б болгарську — тут жодного сумніву нема. Але чому Україна й надалі повинна бути якоюсь недодержавою? Не певен, що переконав.

Ще одна мешканка Одеси, родом з буджацького україномовного села, обурювалася, що їй не дають вставити в гімн рідного села (який вона пише) фразу про Новоросію. «Адже всі знають, що Буджак історично є Новоросією! Якби не Суворов, тут досі була б Туреччина…».

До речі, навіть ті пильні люди, які не дали жінці поетично розвернутися, також посилалися на столицю і нові віяння. А могли б просто послати її. Як послали б ініціативну «укропшу» в окупованій Горлівці. Кинути «на підвал» — це, звісно, «не наш метод», але щось же робити треба! Скажімо, порадити їй віднести квіти на цвинтар, де лежать загиблі герої російсько-української війни...

Варто, мабуть, зазначити, що в усіх трьох українок у запасі був «непробивний» аргумент: у нас проживає понад сто національностей! Дехто казав «сто двадцять» або й «сто тридцять». Щоб уже зовсім не було про що говорити. Щоб я заткнувся і присоромлено мовчав.

Якщо ці люди демонструють настільки проросійські погляди, то чому не поставлять собі питання: а самі росіяни вчать якутську мову, проживаючи в Якутії? А мову комі, якщо проживають у Республіці Комі? А кумикську в Дагестані? Удмурт-ську чи карельську теж вивчають стовідсотково і з максимальною старанністю?

У Лондоні проживає набагато більше, ніж сто націй. І що, всі говорять російською? Та ні, таки державну англійську мусять вчити. А в Парижі — французьку, хоч це місто не менш багатонаціональне, ніж Одеса. Але ж мої опонентки такими питаннями просто не переймаються. Бо все російське, з їхньої точки зору, є... абсолютно мудрим і справедливим.

Оце і є головна перевага Росії у гібридній війні. Інерція мислення плюс трохи дрівець у «багаття» — час від часу. Нам же бракує рішучості та послідовності. Навіть не знаємо, з чого почати. Тут хоч би своїх переконати, що на емоціях і на заборонах далеко не заїдеш… Яким би потужним не був тиск одеських освітянських чиновників на батьків, все одно білборди «Одесса говорит по-русски!» подіють на місцевих сильніше. Навіть якщо вивчать українську — з гордістю до скону розмовлятимуть росі-йською. Бо переконані, що правда за ними.

То як же найтолерантнішій у світі Україні (толерантнішими від нас є хіба що білоруси) переконати своїх же громадян, що ця толерантність може зникнути разом з українською мовою? Що українські болгари почали вчити рідну мову лише тому, що Україна виборола свою незалежність. Інакше не було б у Болграді ніякої двомовності, вистачило б для тамтешнього люду однієї російської. Бо саме так хотів Кремль. Щоправда, Київ ці плани «підступно» зруйнував.

Лише раз чи двічі спостерігав, як мешканці Західної України спокійно, без істерик, могли присадити опонентів із зросійщених міст.

Один дідусь стояв і довго дивився на збуджений натовп дітей, що приїхали з Харкова. Вони жваво вивантажували рюкзаки, а він сумно мовив: «Я розумію, що у вас переважає російська… Звісно... так історично склалося… Але чому ВСІ говорять російською? Невже україн-ська у вас повністю заборонена?». Погляд дідуся був настільки сумним, що харківські вчительки мусили якось виправдовуватися. Спокійно говорив дідусь, але ж таки подіяло!

А ще науковець зі Львова якось пробував дискутувати: «Ну, добре. У вас проживає сто націй… Розумію, що всі сто мов почути на вулицях нереально. Але ж половину таки чути? Чи ні? Може, хоч чверть? Ну, п’ять-шість мов таки звучать? Які саме? Назвіть, будь ласка… Нема п’яти? Ну... тоді, може, хоч дві? Який там відсоток української? Половина хоч буде?». Звісно, у відповідь мовчанка і розгубленість. Теж ефективно.

Пригадав вірші Розалії Беатріс Шерцер, яка народилася в Чернівцях у 1901 році. В родині розмовляли німецькою, але поетеса з любов’ю писала про багатомовність Чернівців: «Чотири мови уживаються вкупі, голублять повітря...». Бо там реально звучали й українська, і румунська, і німецька, й ідиш…

Було б стільки української в Одесі, як тепер у Чернівцях, то й в інших мов з’явився б шанс. А так… Які мови звучать тепер в окупованому Стаханові? Ото ж бо й воно. Може, хоча б в Алчевську процвітає мультикультуралізм? Чи в Єнакієвому запові-дничок мов створили, щоб «укропів» присоромити? Та ні. Все одна й та ж російська. Аж сумно... Як і в Сиктивкарі, Йошкар-Олі, Саранську чи в дощенту зросійщеному Петрозаводську. Там за день пошуків я наткнувся лише на одну національну вивіску біля драмтеатру. І навіть ця, бідолашна, єдина вивіска карельською мовою тулилася під російським текстом…

Отож вибір у нас невеликий: або мобілізуємося, або остаточно здаємо позиції на Сході. Можна використати ту обставину, що 73% українців проголосували якщо й не за «нацика», то, принаймні, не за «нарваного» русофіла.

Навчімося захищати свою позицію! Хай не по-тягнибоківськи, а за якимись європейськими, центристськими лекалами. Можливо, це прив’яже Схід, якщо не до Львова, то хоча б до Києва. І нехай нам усім допоможе мистецтво переконувати співрозмовника.

Сергій ЛАЩЕНКО.