Дві телеграми від Бориса Пастернака

Борис уже видав кілька поетичних збірок, як вони виїхали з Росії на лікування до Німеччини й оселилися у Берліні (1921), а після приходу до влади там нацистів перебралися до Лондона (1938). Борис бував за кордоном, але свого життя поза батьківщиною не бачив.

У роки Другої світової війни членів Спілки письменників разом із сім’ями евакуювали у Чистопіль, що під Казанню. 1943-го у складі творчої бригади поет виїздив на Брянський фронт. Після повернення створив цикл віршів патріотичного змісту.

Одружений був двічі: замолоду і в зрілому віці. Першою дружиною була Євгенія Лур’є, яка народила поетові сина Євгена, другою — Зінаїда Нейгауз, котра, вже маючи двоє своїх діток, подарувала йому ще одного сина — Леоніда.

Коли письменник тяжко захворів, Зінаїда перебувала біля його ліжка до останнього подиху (1960). Причина смерті — онкологічний недуг легень з метастазами в шлунку. Цілком імовірно, що виникненню хвороби посприяли надмірні нервування у боротьбі за справедливість, за відстоювання честі та гідності людей, які були цвітом нації.

Зокрема, Борис Пастернак як зрілий і шанований літератор написав листа Сталіну, заступаючись за чоловіка й сина Анни Ахматової, яких заарештували. Те клопотання вплинуло на тирана, хоч таке рідко траплялося, й обох звільнили. Натхненний удачею, поет пише два вірші на честь Сталіна і дарує йому свою книжку з перекладами грузинської лірики.

Попри це, Пастернак дедалі частіше зазнає критичних випадів проти своєї творчості. Йому докоряють світоглядом, мовляв, не відповідає епосі, вимагають безумовної тематичної та ідейної перебудови. Однак це не зупиняє правдоборця. У 1937-у він відмовляється поставити свій підпис під листом зі схваленням розстрілу воєначальників Михайла Тухачевського, Йони Якіра та інших. Не криючись, відвідує репресованого російського радянського письменника Бориса Пильняка, якого згодом розстріляли. Тиск на Пастернака посилюється. Його відсторонюють від офіційної літератури.

У цей непростий період він звертається до перекладів, які стають основним джерелом його заробітку, і прози. Вершиною творчості Пастернака-прозаїка стає роман «Доктор Живаго» (1945—1955), у якому автор відобразив власний погляд на життя російської інтелігенції від початку ХХ століття до Другої світової війни. Критика зустріла цей твір дуже негативно, і на його друкування наклали табу. Зате «Доктора Живаго» гідно оцінили за кордоном. Спочатку роман вийшов в Італії (1957), потім — у Великобританії, Німеччині, Нідерландах… Радянська влада намагалася всіляко його заборонити, але він ставав дедалі популярнішим. У 1958-у французький письменник, нобелі-вський лауреат Альбер Камю висунув кандидатуру Бориса Пастернака на Нобелівську премію, і того ж року її було присуджено з таким формулюванням: «За значні досягнення у сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного роману».

На радощах письменник відправив на адресу Шведської академії телеграму: «Безмежно вдячний. Зворушений. Здивований. Сконфужений. Пастернак». Але через деякий час на ту ж адресу полетіла телеграма вже іншого змісту: «З огляду на реакцію, яку здобула присуджена нагорода в суспільстві, до якого я належу, я повинен від неї відмовитися. Не сприймайте за образу мою добровільну відмову».

Цькування Бориса Пастернака набрало небувалих масштабів. Президія ЦК КПРС ухвалила постанову «Про наклепницький роман Б. Пастернака» (1958). Викривальні мітинги влаштовувалися на підприємствах, у колгоспах, вишах та закладах культури. Паплюжили журнали й газети. В одному з періодичних видань був опублікований навіть такий парадоксальний відгук читача: «Борис Пастернак написав роман «Доктор Живаго». Я його не читав, але не маю підстав не вірити редколегії журналу «Новый мир», що роман поганий і з художнього боку, і з ідейного».

Найважче було зносити дошкульні звинувачення колег по перу. Показова в цьому сенсі стенограма зборів московських письменників від 31 жовтня 1958 року. З виступу голови зборів Сергія Смирнова: «Роман, де вся боротьба народу в роки революції та громадянської війни за світлі ідеї Жовтневої революції представлена тільки як ланцюг жорстокостей, страт, інтриг вождів… Після цього ця людина, яка завжди була внутрішнім емігрантом, остаточно викрила себе як ворога свого народу і літератури. Цей акт поставив крапку остаточного політичного і морального падіння Пастернака».

На такі випади Борис Пастернак відповів віршем «Нобелівська премія» (1959), у якому резонно запитує: «Що ж я вчинив за шкоду, я вбивця, я злочинець?». Але владі достатньо було вважати письменника ворогом уже за те, що відчула в його творчості антирадянські настрої. Автора згаданого вірша викликали навіть до Генеральної прокуратури СРСР, де пригрозили звинуваченням за статтею «зрада батьківщині»…

Світова громадськість стала на захист опального майстра художнього слова. Такі відомі миротворці, як Джавахарлал Неру та Альбер Камю, клопотали за нього перед Микитою Хрущовим, але марно. Пастернака виключили зі Спілки письменників СРСР, лунали навіть заклики про вислання з країни. Однак його не засудили і не розстріляли, як це було б при Сталіну. І не вислали. Певно, влада все ж зважила на його відмову від Нобелівської премії…

Вірю я, прийде пора —
Силу підлості і злоби
Подолає дух добра, —

пророче писав поет. Так і сталося, втім, уже після його смерті. У 1987 році рішення про виключення Бориса Пастернака зі Спілки письменників відмінили. Вийшли друком заборонені раніше твори. Його спадок увійшов до золотого фонду російської і зарубіжної літератури. А 1989-го присуджену йому Нобелі-вську премію вручили у Стокгольмі старшому синові поета — Євгену.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.