№ 49 (22068) четвер 27 червня 2019 року

Напередодні Дня Конституції слід було б привітати населення не з прийдешнім святом, а з тим, що минуло. Днем дишла — куди повернеш, туди й вийшло. Конституційний Суд України 13 червня повернув Основний Закон так, що виборцям доведеться голосувати на дострокових парламентських виборах. Треба сподіватися, що віялове відключення мізків громадян, пов’язане зі спекою, не позначиться на результатах голосування 21 липня.

Офіс в музеї, музей в адміністрації, олігархи — на тому ж місці

Поки що аномальна спека діє в основному на команду нових політиків і на її командира. Не дочікуючись, коли вся влада опиниться в їхніх руках, «слуги народу» вже почали радикальні реформи. Головна з них — перейменування Адміністрації президента на Офіс. Друга за значущістю — переїзд Офісу президента із Будинку з химерами та сусідніх будівель на вулиці Банковій на Європейську площу в Український дім, частину якого досі займає Музей Леніна.

Решта реформ (не враховуючи відмови від обов’язкової шкільної форми) зосереджені головним чином у скасуванні указів «папєрєдніков» і в кадровій політиці. Якщо не зраджує пам’ять, подібними реформами займалися свого часу після обрання Віктор Ющенко та Віктор Янукович, а слова «дерегуляція економіки» в Україні звучали з усіх прасок. Як цього разу звільнятимуть економіку від опі-ки держави, як реально підтримуватимуть малий і середній бізнес, побачимо після парламентських виборів.

Шановні жителі Одещини!

Щиро вітаю із загальнодержавним святом — Днем Конституції України!

Прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну-правову державу, 23 роки тому Верховна Рада ухвалила Основний Закон України. Відтоді Конституція увійшла в суспільне життя як головний ґарант незалежності і соборності нашої країни.

Цього року Північноатлантичний альянс відзначає свій 70-літній ювілей. Урочистості відбулися у країнах-членах організації по обидва береги Атлантики та в країнах-партнерах НАТО. Невдовзі після інавгурації новообраного Президента України Володимира Зеленського день народження НАТО креативно відзначили і в столиці України, згодом естафету підхопили Львів, Одеса та інші міста України.

Кожен, хто впродовж останнього місяця побував на Європейській площі у Києві, не міг не звернути увагу на незвичні яскраві клумби, в яких з десятків тисяч барвистих квітів створена символіка Північноатлантичного альянсу — великі літери NАТО, емблема організації у вигляді чотирипроменевої зірки та ювілейна цифра 70.

Мав чудову нагоду побувати там під час святкування ювілею, зустрітися з друзями — євроатлантистами з Громадської ліги «Україна — НАТО», Атлантичної ради України, військовими, громадськими активістами та журналістами з різних міст країни.

25 червня Міністерства закордонних справ України отримало ноту МЗС Російської Федерації, у якій міститься цинічна пропозиція щодо надання українською стороною письмових гарантій участі України у продовженні кримінального переслідування українських моряків відповідно до російського законодавства.

У МЗС України вважають цю пропозицію Росії неприйнятною та такою, що загострює спір між Україною та РФ стосовно імунітетів військових кораблів. Про це українська сторона уже поінформувала Міжнародний трибунал з морського права.

«У цьому зв’язку вимагаємо від Росії без будь-яких подальших умов виконати наказ Міжнародного трибуналу з морського права і невідкладно звільнити захоплених 24 українських моряків. Звертаємо увагу Кремля, що для припинення незаконного переслідування українських моряків та виконання наказу Міжнародного трибуналу з морського права достатньо наявних у російському законодавстві механізмів, а також існуючих багатосторонніх міжнародних договорів, сторонами яких є Україна та Росія», — наголосили в українському зовнішньополітичному відомстві.

Причини нереалізованості свідомих українців можуть бути різними. Скажімо, життя виявилося надто коротким. Або людина народилася не в той час. Душа поривається сказати правду, але... доводиться мовчати. Свого часу зустрічав багато таких на теренах Росії. Це були діти політв’язнів та репресованих. Батьки виховують своїх нащадків у патріотичному дусі, але атмосфера в місцях заслання задушлива. Юні українці або переїздять на батьківщину предків, або решту життя мовчки страждають від нереалізованості. Та й в українських умовах далеко не кожен регіон дозволяє реалізуватися в національному сенсі. Навіть тепер.

Ось переді мною книжечка віршів Олеся Степаненка із символічною назвою «Свічечка». Її видав батько після смерті сина. Життя юного поета обірвалося в 2004 році, коли Олесю сповнилося лише двадцять. Загинув мешканець харківського містечка Дергачі на залізничній колії. Обставини смерті досить загадкові. Є версія, що вбили. У 2014-у і в Криму, і на Донбасі жорстоко вбивали за патріотизм. Скажімо, Дмитро Чернявський з Донецька загинув у 22 роки. Степана Чубенка з Краматорська сепаратисти вбили, коли йому було лише сімнадцять. У 2004-у на Харківщині було не набагато краще, хіба що вбивали не так відкрито. Робили це досить підступно, використовуючи багатющий досвід імперії. І навіть били (роблячи цим перше попередження) так, щоб жертва не встигала розгледіти злочинців-нападників. Так і з Олесем Степаненком було.

Незадовго до смерті він, лежачи в лікарні, писав: «Нема майбутнього у мене. На превеликий жаль, нема... Єдине, що мене чекає, — могильний холод і пітьма. Вже не створю більш ні рядочка я віршів — цих маленьких див. Так званих друзів заспокою і не так званих ворогів».

Павлові Агромакову — 90

Як люди приходять до українства?

Два шляхи суть.

Один — це коли з дитинства прищеплюється любов до України. Усім знаний шлях Лесі Українки. Мама її, Олена Пчілка, фанатично любила Україну, бо й сама в родині отримала патріотичне виховання і такими ж виховала своїх шестеро дітей.

Таке ж виховання отримав мій співтабірник 1972—1977 років Олесь Сергієнко, син знаменитої, легендарної Оксани Мешко…

ПОСТАНОВА

21 червня 2019 року
м. Київ
№ 1116

Про реєстрацію кандидатів
у народні депутати України,
які балотуються
в одномандатних виборчих округах
у порядку самовисування на позачергових виборах
народних депутатів України

21 липня 2019 року

До Центральної виборчої комісії надійшли заяви громадян України про самовисування разом з іншими документами для реєстрації їх кандидатами у народні депутати України в одномандатних виборчих округах на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.

Розглянувши зазначені документи, Центральна виборча комісія встановила їх відповідність вимогам Закону України «Про вибори народних депутатів України».

Певно, читачам «Чорноморки» було б цікаво дізнатися, як Галичина вбирає в себе інформацію про Одесу. І не лише вбирає, але й сама продукує та поширює знання про нашу Чорноморську перлину. Зокрема, це стосується монографії Оксани Гнатишин «Історичний вимір українських музично-теоретичних концепцій» (Львів, 2017).

Монографія цікава ґрунтовним системним дослідженням процесу формування уявлень про сутність і закономірності творення й сприйняття музики, осмислюваного багатьма поколіннями українських науковців і практиків. Книга присвячена історії розвитку персональних ідей про найважливіші компоненти та явища музики. А також загальних тем: музичного мислення, звукового втілення та адекватного сприйняття цього виду мистецтва.

Водночас нас зацікавила та обставина, що серед провідних учених-музикознавців, зокрема теоретиків, які залишили вагомий аналітичний доробок у тій галузі гуманітаристики, знаходимо імена, так чи інакше пов’язані з Одесою. Тож зупинимося на цьому детальніше, дотримуючись певної хронології.

До 175-річчя від заснування школи

Відразу після переселення на землі колишньої Російської імперії в болгарських поселеннях відкривалися приватні школи, в яких, утім, навчалася обмежена кількість дітей. Першими вчителями в них, як правило, були представники духовенства — священики або диякони. Методи і програма залежали від рівня професійної підготовки вчителів і, здебільшого, зводилися до навчання елементарній грамоті та Закону Божому. Такі школи утримувалися коштом батьків. До 1840-х у них навчалися тільки хлопці, пізніше — й дівчата.

У Херсонських єпархіальних відомостях за 1884 рік, де характеризується службова діяльність та життя отця Іоанна (світське ім’я — Іван Федорович Тінтулов), згадується перша школа у Катаржино. І.Ф. Тінтулов народився в колонії Катаржино у 1817-у. Його батько, Федір Тінтулов, священик, разом з іншими болгарами-переселенцями прибув з-за Балкан у 1806-у. 1839-го Іван закінчив Херсонську духовну семінарію і був висвячений високопреосвященним Гавриїлом на священика Різдва-Богородицької церкви с. Катаржино.

Були часи: розкривши вранці місцеву газету, читач або читачка поміж розмаїття вміщених там матеріалів частенько знаходили рецензію на нову книжку одеського автора чи статтю про творчість письменника. Авторами, як правило, виступали вчені університету, педінституту… А то, бува, і про своїх колег-науковців писали, про їхні дослідження в галузі літератури… Й не лише в межах одного терену, але також у всеукраїнському вимірі.

Науковці тих часів, а передовсім — філологи, не лише читали місцеву українську пресу, а й знали дорогу до редакцій газет, присилали або ж приносили свої статті. Імена майстрів красного письменства, літературних критиків були знаними серед читачів — хто цікавився, звісно. Хоч була то епоха несвободи, ідеологічного тиску, відгородженості від світу; вона минула, і слава Богу. Але завжди були люди особистої гідности, громадянської мужности, вони в умовах, несумісних з цими поняттями, просто робили свою справу шляхетно й чесно, йшли за своїм покликанням. І цим здобулись на вдячну пам’ять своїх учнів, колег, науковців наступних поколінь. Найвищої державної відзнаки за свою працю в галузі літературознавства — нині це Національна премія України імені Тараса Шевченка — був удостоєний Василь Васильович Фащенко, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури ХХ століття, яку він створив в Одеському університеті.

Ще три тижні тому, в день нашого фахового свята, ми зустрілись у редакції нашої рідної — назавжди — газети, йшли попри колишній спільний наш кабінет і говорили про те, скільки було тут світла і квітів, скільки тут бувало достойних людей… І про мінливість життя, яке не можна лише проживати — потрібно просто жити. Потрібно любити.

Він любив життя. Любив у своїй професії, обраній саме цікавістю до всіх його проявів, любив у своїй дружині Любові, обраній колись раз і назавжди, у своїй родині, любив у сплеску води в хвилини довгожданного клювання, у мовчанні задумливого лісу на рідній Житомирщині, про яку завше вповідав так цікаво й захопливо. Любив у щирому спілкуванні з колегами, друзями, а найчастіше — з тими незнайомцями, про котрих вже багато знав і котрі ставали потім героями його нарисів. Любов’ю і добротою завше було немовби осяяне його обличчя.

Сьогодні проводжаємо в останню путь нашого друга, колегу, справжнього «чорноморця» Валентина Петровича ЩЕГЛЕНКА.

Важко у це повірити, бо зовсім недавно, 20 червня, ми вітали його із 71-річчям, бо в редакційній папці лежать до друку кілька його статей, а сам він домовився про нові зустрічі з героями своїх майбутніх публікацій…

Валентин Щегленко був журналістом найвищої проби. А ще — поетом. Ось як він сам писав про відданість слову в передмові до книжки «Гроно часу»:

«Коли мене запитують «Як ти став журналістом?», то, чесно кажучи, вагаюсь, що відповісти. Можна, звісно, сказати дещо високопарно: «За велінням душі». Але в цей момент я згадую одну і ту ж картину: я, зовсім юний, відкриваю вікно у наш сад і вражено зупиняю свій погляд — за одну ніч розцвіли яблуні, пишно вкрившись біло-рожевим цвітом. Незвичайне почуття охопило мене, і я склав свої перші віршовані рядки.

Тепер я розумію, що вони були недосконалі. Але любов до слова, яка владно увійшла тієї миті в моє серце, осяяла на багато літ. Вона привела мене до райгазети, до університету, неповторних студентських років. Я глибоко вдячний усім, хто на різних етапах життя наставляв мене і підтримував, з ким довелося працювати пліч-о-пліч, спілкуватися і товаришувати, моїй дружині Любові та дочці Наталочці, її чоловіку Олександру та онуку Кирюшці.

Час не стоїть на місці. Ось і моє літо вже зустрілося з осінню, але я не забув тієї весни. Я знаю, що знову зацвітуть сади, і серце юнака чи юнки знову сповниться радістю, яка вихлюпнеться з нього пахучими, як весна, віршами…

Рідними для мене стали «Чорноморка», де пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора, і «Чорноморський гудок», де був редактором. Член Спілки журналістів України, удостоєний «Золотої медалі журналістики України».

Валентине Петровичу! Друже! Як сумно, що таке сталося!

Друзі мають жити вічно. На це надіявся і я. Сподівався, що ти ще багато напишеш, скажеш, вчасно підтримаєш — те, що робив для нас щодня. Востаннє ми бачилися, коли вийшла e світ твоя книжка, в якій так багато про нашу улюблену Роздільну, її людей, про зустрічі з ними. Ми проводили презентацію в районній бібліотеці. Було тепло на душі, радісно на серці. Потім вийшла твоя чудова збірка лірики. Ми в колективі газети «Вперед», якому ти подарував чимало своїх коронних мініатюр, чекали від тебе книжку і цих дотепних творів, повних любові до людини.

Особисто я вдячний за те, що ти допоміг газеті «Вперед», коли нам так потрібні були публіцисти. Твої чудові нариси ставали подіями в житті району.

На північному заході Словаччини, за 10 км від кордону з Чехією та за 120 км від Братислави, на берегах річки Ваг розташувалося одне з найкрасивіших міст цієї країни — Тренчин. Про нього — коротка оповідь під хештегом (газетною мовою — рубрикою) #європейські_закапелки від офісу віце-прем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ.

Зустрічає туристів при в’їзді в Тренчин середньовічний замок, який височіє на скелі над містом. На скелі під замком можна побачити латинський напис, який датується 179 роком, тож історики вважають, що у II сторіччі римляни створили тут укріплене поселення, яке називалося Левкарістос.

Пізніше, на початку XI століття, на місці поселення була зведена фортеця, власником якої був угорський шляхтич та воєвода — свого часу найміцніший магнат Угорського королівства на теренах сучасної західної та центральної Словаччини в пері-од феодальної роздробленості — Матуш Чак Тренчанський. Місто отримало свою назву саме завдяки цій фортеці, яка довгий час служила найголовнішим оборонним пунктом Словаччини. Замок неодноразово добудовувався і, нарешті, в XV столітті набув того вигляду, в якому його можна побачити нині.

Певно, ніхто не заперечить, що людський мозок є найскладнішим об’єктом з усіх відомих нам у Всесвіті. Тому сучасна нейронаука все ще надто мало знає про механізми вищих функцій цього органа, а кожен крок у пізнанні вимагає надзвичайних зусиль. Відтак особливо приємно усвідомлювати, що одне з грандіозних відкриттів у цій царині зробив Ерік Кендел, батьки якого — Герман і Шарлотта — родом, відповідно, з Олеська, що на Львівщині, та Коломиї.

Ерік народився 7 листопада 1929 року у Відні, куди у пошуках кращої долі емігрували батьки. Герман Кендел тримав там магазин іграшок. Справи йшли непогано, аж раптом у повітрі запахло бідою. У 1938-у Австрію анексувала гітлерівська Німеччина, і власність євреїв, у тому числі й магазин Кенделів, експропріювали. Гостро постало питання порятунку життя. На сімейній раді вирішили тікати до США. Але на той момент якісь невідкладні справи затримали батьків, і вони спочатку відправили за океан двох своїх дітей — 14-річного Людвіга і 9-річного Еріка — самих. Можна лише здогадуватися, скільки переживань це спричинило: «Як хлопці без супроводу доберуться до далекої Америки?». Втім, у складних умовах діти дорослі-шають швидко. У Брукліні їх зустрів рідний дядько, який емігрував туди раніше. А згодом до Штатів добралися і батьки.

Експерти ООН закликають людство відмовитися від вживання переробленої їжі і віддати перевагу харчуванню, що базується на принципах середземноморської дієти.

«Глобалізація має безліч переваг, але водночас вона супроводжується зникненням місцевих традицій харчування, у тому числі відомої в усьому світі середземноморської дієти, що зміцнює здоров’я і подовжує життя. Сьогодні середземноморська дієта вже не користується популярністю в тому регіоні, де вона виникла», — заявив генеральний директор Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) Жозе Граціану да Сілва.

Результати досліджень, проведених кілька років тому семи інститутами США та Європи, засвідчили, що жителі країн Середземномор’я швидко переймають західні звички, забуваючи власні кулінарні традиції: середземноморський раціон, який переважно складається з овочів і фруктів, сьогодні став «занадто солоним», «занадто солодким» або «занадто дорогим».

У рамках туристичної концепції «Чотири сезони» 4—7 липня в Савранському районі відбудеться уже четвертий етнофестиваль Івана Купала «Квітка папороті».

Усі, хто завітає на фест, зможуть стати не лише глядачами, а й учасниками одного з найзнаковіших для українців свята — Івана Купала, а можливо, й відшукати на березі Південного Бугу диво з див — оту заповітну й таємничу квітку папороті, що допоки нікому не вдавалося.

На гостей свята чекають виступи кращих хореографічних та вокальних колективів і запрошених зірок, смачна традиційна кухня, ярмарок-продаж виробів майстрів та умільців, майстер-класи декоративно-прикладного та ужиткового мистецтва, безліч фотозон, багато цікавих несподіванок.

Місце проведення купальського дійства: смт Саврань, річка Південний Буг (новий пляж).

Минулий тиждень був емоційно складним: майже щодня від поліції надходили новини про зникнення, зґвалтування чи вбивства дітей. Багато українських батьків охопив панічний страх. Вони не знають, як захистити рідну кровинку від ґвалтівників та вбивць. На батьківських форумах матері пишуть: більше не відпускають малих самостійно до магазинів, розважальних гуртків чи бавитися на подвір’ї...

Після вбивства 11-літньої Дарини Лук’яненко в Україні активізувалася тема щодо покарання ґвалтівників дітей. Зокрема, люди почали говорили про відновлення смертної кари для таких злочинців.

Заступник голови Національної поліції України В’ячеслав Аброськін закликав підписати петицію щодо посилення покарання для тих, хто здійснює злочини проти дітей на сексуальному підґрунті. Зокрема, він написав: «Може, все ж таки приймемо наш закон заради пам’яті про Дарину Лук’яненко чи Аліну Васютину з Гірника, яка два роки тому була зґвалтована та закатована покидьком? Скільки ще дітей ми маємо втратити?».