А що сказав би Котляревський?

Це не рецензія. Жанр театрального дійства під назвою «Енеїда-ХХІ» можна, мабуть, визначити як шоу, тому тут важко аналізувати акторську гру — заглиблення у сценічні образи персонажів, якість акторського перевтілення, якісь, можливо, знахідки… Артисти здебільшого лише проговорюють свої тексти. До всього, впадає в око очевидний поспіх. Та при цьому все ж можна говорити про фаховість, артистизм, уміння подобатись глядачам тощо. Тому зосередимося лише на одному аспекті, з якого прозирає небезпечна для нашого українського театру тенденція: нехтування українською мовою. А як можна сказати інакше, якщо майже поспіль дві вистави йдуть наполовину російською мовою? Отже, мова — про мову (даруйте вже всю цю тавтологію). Не про сценічну, театральну мову, а про ту, якою розмовляють на сцені — а фактично з глядачами — актори.

Нова вистава театру є копродукцією (відносно нове слівце, що означає: продукт зроблено у співпраці двох чи й більше творчих колективів) київського Дикого театру (режисер-постановник — художній керівник цього театру Максим Голенко) та Одеського академічного (це важливо!) українського музично-драматичного театру ім. В. Василька. Кияни працюють, назагал, в російськомовному режимі, до того ж це театр епатажний, експериментальний; наші, звісно ж, розмовляють українською — принаймні на сцені, бо ось на телеефірах декотрі артисти українського театру переходять на російську, хоч ведучі — до честі їхньої — розмовляють з ними державною мовою.

У виставі «Енеїда-ХХІ» безоглядно панує неймовірна мішанина росі-йської мови, огидного суржику та… ненормативної лексики, інакше кажучи, російського мату, бо ж відомо, що українська мова ніколи не знала брудного матюччя. Майже всі дійові особи у виставі, й не лише в цій, безбожно матюкаються. Ця пошесть — те, що раніше називали нецензурщиною, — прийшла в нашу культуру разом з помилковим тлумаченням демократії як вседозволености, розв’язности, розпущености. А найбільшого поширення це набуло в останні роки. На думку Олексія Кужельного, народного артиста України, професора, художнього керів-ника Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», «все найбрудніше зараз випливло на поверхню, перейшло на екрани і на сцену… Знаю лише кілька випадків, коли це було доці-льним, де це справді було художнім засобом, коли це привертало увагу до чогось глибокого».

Отже, якщо з цим не боротись, то всі ці речі — брудне матюччя, огидний суржик, повсякчасна двомовність — стануть нормою у мистецтві театру, кіно. Вони — разом з іншими негативами нашого суспільного життя — ведуть нас у минуле, знову до совка. Боротьба з цими явищами є одним з аспектів нашого цивілізаційного вибору, за який точиться війна, й не лише на сході, але також, як бачимо, і в тилу, якого в новітній, гібридній війні практично нема. Лінія фронту протинає все наше життя, не обминула вона і заклади видовищного мистецтва, у всіх аспектах їхнього функціонування…

— Люди зараз так розмовляють. Ви ж не чуєте на вулиці мову Чехова, Ліни Костенко, — виправдовуються одеські актори на телеефірах.

Так, літературна мова Чехова, Шевченка чи Коцюбинського, не кажучи вже про сучасну вишукану лексику Ліни Василівни, ще рідко звучить нині на вулиці. Хоча українську можна почути на кожному кроці — отже, щось таки в нашому житті міняється у кращий бік. І в цій, почутій на вулиці — хоч поки що, на жаль, не часто — побутовій мові, українській мові, майже нема ненормативної лексики. Це зайвий раз доводить: брудне матюччя не є характерним для української мови, цілковито чуже їй, ніяким чином не ліпиться воно до нашої солов’їної — даруйте вже за цей штамп. Зате не часто чуємо державну мову і на телебаченні, котре, поза будь-яким сумнівом, добряче доклалося до зниження культурного рівня українців.

Тому й не реагують глядачі в театрі ні на суржик, ані на матюки, навпаки — їх це чомусь веселить. Так само сприймають вони, вже упродовж тривалого часу, недолугий, плаский, властиво — плінтусний «гумор» пресловутих «кварталів» тощо. Рівень культури наших громадян добряче таки підупав упродовж останньо-го часу. Глядачам елементарно нема що протиставити зі свого культурного набутку ні матові, ані суржикові, вочевидь, багато хто вважає це невід’ємною часткою нашого нинішнього життя. Та все ж театр, який шанує себе, своє реноме, глибоко усвідомлює свою виховну роль, не стане використовувати на кону мову вулиці. Хіба що — дуже дозовано, філігранно, скажімо, в репліках відповідних негативних персонажів. Безсумнівна істина: зі сцени, з екрана має звучати правильна, літературна мова. А коли це український театр за визначенням — то винятково мова українська, чиста, без матюків та суржику, без русизмів. Тим більше — у державному театрі. І це так само є одним з методів навчання української мови, її лексичного багатства, правильної вимови, наголосів тощо. А в ширшому контексті — відновлення української мови в її правах, адже протягом століть українців — про це треба частіше нагадувати молодим — силоміць змушували забути рідну мову.

Та все-таки дивує, що актори погоджуються на сцені українського театру грати російською мовою, використовувати огидний суржик, навіть брудне матюччя. Адже не виключено, що це побачать чи почують їхні батьки, або ж діти, онуки. Звичайно, можна виправдатись особливостями професії, драматургічного матеріалу, вимогами режисера, зрештою… І тим не менше… Тут, вочевидь, постає питання особистої відповідальности кожного.

Але є ще один вельми важливий аспект. Вживання ненормативної лексики, суржику — це, насамперед, неповага до української — державної — мови, топтання по ній; і це ще й повернення до совка. В такий ось нібито невинний спосіб: так, мовляв, говорить народ. Про народ зараз не будемо… Та все ж: працівники торгівлі, банківської сфери, офісні працівники, педагоги та викладачі ВНЗ і студенти, культпрацівники… — теж так розмовляють?.. Дуже сумнівно…

Театр, який шанує сам себе — передовсім, який з повагою ставиться до глядачів, не стане використовувати мову підворіття. До цього не опускався навіть російський пролетарський письменник Максим Горький, пишучи свою п’єсу «На дне». І жоден письменник, завважте, ні ХІХ, ані ХХ століть, чи то український, чи російський, не використовував у своїх творах цей бруд. Хіба що сучасні автори, але ж це — минуще, чи їх читатимуть у наступному столітті?.. І до слова: цікаво було б подивитись текст п’єси В. Ченського.

Так, це є, на жаль, у нашому житті. Але ж мистецтво — не дзеркало, воно покликане вивищувати нас над буденністю, часто огидною, так. Покликане очищати людські душі, нести високе, нести духовність, естетичну насолоду. За цим приходимо в театр, а не за тим, що бачимо у повсякденному житті. Недарма називаємо його не лише закладом культури, а й храмом, кажемо, що мистецтво формує особистість. Навіщо нам дивитись, як на сцені поліцейський знущається над людиною, чи потрібно зі сцени показувати непристойні жести? Ми це все можемо побачити якщо не в натурі, то в телевізорі. І, зрештою, дуже важливим є питання доцільности. Не можна, звісно, бути аж такими вже пуританами, але завжди можна, що називається, знайти якийсь хід.

Якщо в театрі вважають, що кожен мат у виставі на своєму місці, то це глибоко помилкове твердження. Не може він мати свого місця. Брудному матюччю взагалі не місце у нашому житті, а насамперед — у житті театральному, мистецькому.

Роман КРАКАЛІЯ.