День політичної тиші з визвольними піснями

Ну то й що? Ступили ми на цей міст, потішились там якусь дрібку часу… Посентиментували — о, це вміємо! Захоплення та евфорія… Ми вже навчені, вже знаємо, що і як… А наступного ранку… ступили в ту саму ріку. Ріку часу, яка не тече назад…

Але що це, куди заїхало неслухняне цього вечора перо? Адже ми ще сидимо всі дружно, такі, здавалось би, єдині у великій філармонійній залі, ми слухаємо — часом із завмиранням серця, з подихом затамованим чи з грудкою в горлі, а часом і мороз по шкірі, — слухаємо Хорею Козацьку — назву цю вони віднайшли в Словаччині у старовинному клавірі від 1640 року. Зала не переповнена, та цього й не могло бути — не «95-й…» — перо відмовляється продовжувати далі слово. Не могло бути, на жаль, за визначенням, як не буває в кінозалах під час демонстрування нового українського кіно чи на інших поді-бних імпрезах.

Їх семеро — разом з худорлявим, невисоким на зріст, харизматичним їхнім побратимом і лідером, Тарасом Компаніченком. Як сім нот, з яких можна скласти найкращу музику, що збуджує в серці всю гаму почуттів. Як сім кольорів райдуги, яка сто, двісті, триста років тому ввижалася тим, хто складав ці пісні і цю музику, співав їх — натхненно і з несхитною вірою, забирав зі собою у вигнання. Або й у вічність…

Програма «Про свободу» — De Libertate (латина, яка була тоді — як сьогодні англійська і якою можна було спілкуватися з Європою). «Дух свободи — дух нас родить» — це Сковорода. Посили його думки до такої міри актуальні, що лишається тільки дивуватись. А втім, чому? Ходимо ж бо колами, великого діаметру, час до часу вертаючи на ті самі місця. Тягне, мабуть, часом навіть неусвідомлено… То чи треба дивуватись, що дорогою довжиною в століття (два нулі — наче колеса в колісниці) примчала до нас невтомна богиня Кліо з наївним сподіванням на те, що візьмемо на карб її науку — боги ж бо вічні, а смертні — ми, постійно забуваючи про це.

І поступово починаєш розумі-ти, чому вони в чорному, ці хлопці, — на так само чорному тлі. Лише інструменти і музика, і співаючі голоси — часом акапельно, без музики, й усе це разом проникає в епоху, в часи давні і позадавні — Івана Мазепи чи Богдана Хмельницького, Бориса Грінченка чи Січового стрілецтва… А відлунює щось неймовірне, щось фантастичне, повертається час — на ці короткі хвилини звучання пісні. І це вже не реконструкція, це — медитація.

Вони співають про внутрішню свободу, індивідуальну, особисту. Якщо її нема — людина не може бути щасливою, а якщо є — людина розкривається до творчості, каже Тарас Компаніченко. Якщо ти вільний — ти прагнеш інших зробити такими, жити в суспільстві вільних людей. Боротьба за свободу завше лучиться з боротьбою за людські вольності, — співає Хорея. А пісня сумна. Бо не лише під тиском Росії впала Гетьманщина, пісня апелює до тодішньої аристократії, української шляхти, котра своєю ментальні-стю також спричинила катастрофу. А в нинішньому часі — апелює до всіх нас.

А далі — Шевченко, «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?». Прірва горя, біди, страждання… Мороз поза шкірою… Це писалося на засланні, й ми розуміємо той стан — і від побаченого, коли шукав слави старої Гетьманщини, змальовуючи її руїни, і від оточуючої дійсности солдатчини…

Майже в кожній пісні на його прохання публіка охоче підхоплює рефреном останню строфу. А ріка часу несе нас непроникно темними своїми водами, від Дмитра Туптала (Ростовського), Мазепиного — за легендою — духівника, від Петлюри і Скоропадського — давно примирила їх історія, та що вже нам від того, до Василя Стуса і далі, далі… «За стяг наш, за Вкраїну, будем битись до загину»… Як сучасно! І як… непевно, після дня політичної тиші — перед днем завтрашнім.

«Бог і Батьківщина» — було написано на щитах і мечах наших предків. Ми наче протягуємо нитку — від Грюнвальдської битви почерез Жовті Води і далі — Конотоп, Базар, Крути, кіборги, Іловайськ… Що далі?..

Багато з цих пісень видаються нам аж надто актуальними, хоч їм багато вже років. У чому тут секрет? Це говорить лише про те, що у всі часи історія не жалувала нас, що завжди треба було відстоювати себе, Україну. А тепер не так хіба? І оружно, і словом, і своїм ділом.

Неможливо згадати всіх пісень того незвичайного вечора у філармонії, всіх розмов і вражень, і всіх думок, що роїлися в голові… Після наступного сонячного ранку з темними хмарами на обрію…

Роман КРАКАЛІЯ.