Герої народжуються сьогодні

Всеукраїнський тур найбільшими містами країни здійснила творча група картини, щоб особисто запрезентувати її глядачам. Минулої неділі «Перша сотня» побувала в Одесі.

Кінодокументалістика сьогодні на підйомі, до неї звертається чимало режисерів, операторів, які раніше знімали художнє кіно. Час нині такий. Тому дуже шкода, що ми цих фільмів майже не бачимо.

«Перша сотня» — фільм про Майдан. І про війну. І про тих людей, котрі можуть багато розповісти про все це. Але у стрічці вони не розповідають. Вони лишень роблять свою справу, властиво, те, що покликало їх сюди. Захищають свою країну. Це історія, в якій дві групи зійшлися у своєму виборі у вирішальний час, коли зайшло про майбутнє Вітчизни. Іншими словами, це фільм про найпершу сотню самооборони Майдану, Михайлівську, про людей, яких об’єднала пробуджена в них гідність, потреба захистити її. Хоч до того вони не зналися одне з одним.

І це, водночас, фільм про групу кінемато-графістів, кожен з яких зрозумів у ті визначальні для країни дні: якщо ти вмієш фахово тримати в руках камеру, то для тебе немає іншого місця, окрім як бути на Майдані, спостерігати і фіксувати все, що відбувається. Це, сказати б, документальний погляд зсередини подій. Хоча ми, глядачі, звісно ж, не бачимо цих операторів. Але про них доконче потрібно сказати хоча б тому, що цей фільм зроблено як художній, змонтовано за тими самими методами, з прекрасним звуком та потрібною музикою. Ми бачимо лише їхню роботу, але не бачимо, як вона робилась. Адже був, певна річ, і страх, була невідомість: а що там, попереду, за кілька хвилин? Ви уявляєте, що це таке — бути в епіцентрі сутички у ті найважчі, найнебезпечніші дні Майдану? Були вони і биті по-всякому, і з водометів отримували свою порцію, разом з усіма. І падати доводилось — цей кадр є в картині. Неодноразово були поранені. Вони пройшли все разом з тими людьми, та ще й з камерою, знімаючи все, що відбувалося, від самого початку — з кінця 2013-го й аж по жовтень

2018-го. Фіксуючи все: сутички з «беркутами» і внутрішні — в самій сотні — «розборки», і поранення, і харчування, і їхню рішучість стояти до кінця — ніхто не знав, чим закінчиться все, і страх, і біль, і надію… Ми бачимо обличчя цих людей крупним планом, молодих і старших, не загримованих для зйомок, з усім спектром емоцій. Вони не з плину життя, вони — з історії вихоплені, котра тут таки й триває. Ми чуємо їхню балачку в різних ситуаціях, часом неоковирну, як у житті, часом — не надто літературну. Герої без глянсу, без авторського домислу та вимислу, без патосу і патетики.

Сьогодні в кінематографі триває інтенсивний пошук українського героя, справжнього, не вигаданого. Суспільство відчуває гостру потребу в цьому. Який він, сучасний українець? Мабуть, найкраще на це запитання може відповісти документалістика. Фільм «Перша сотня» — про справжніх українців, ми бачимо їх на екрані, бачимо, відчуваємо за екраном. Ще на самім початку обидва оператори побували в полоні, в Криму. Хоч і недовго, тиждень лише, на щастя. Той, хто допитував їх і бив, сказав тоді: «Ваша камера сильніша від моєї зброї». Запам’ятали це як безсумнівну істину.

І це справді так. Живемо у вік пропаганди. В час війни різних пропаганд, якщо можна так сказати. Але ще й досі не оцінили пропаганди як зброї. Що це? Байдужість, свідоме нехтування, саботаж? Чи невміння реагувати, запізніла реакція, лінощі — зрештою, чи ота ж пресловута зрада? Всього потроху. Мова про інше: ці хлопці, оператори фільму (вони називають себе режисерами, і так воно є насправді) зрозуміли це одразу, і без декларацій взялися робити цю пропаганду — а правдивий кадр чи слово якраз і є пропагандою у найкращому тлумаченні цього поняття.

Після Майдану люди розійшлися хто куди, а значна частина рушила воювати на Донбас, і вони подалися разом з ними. Й так само виконували там свою роботу: фіксували бойові дії, все, що відбувалося, чим жили бійці. А в самому кінці, вже у Києві, навіть відзняли народження сина одного зі своїх героїв. Попри те, що автори старанно уникають будь-якої символіки, у цьому все-таки вбачається певний символ: хлопчики, як відомо, народжуються для захисту Вітчизни, та просимо Господа, щоби наступні покоління все-таки не зазнали такого випробування, як нинішні захисники.

Отакий простий і невибагливий сюжет — якщо повернутись до цього фільму. Властиво, ніякого сюжету, лишень течія часу, в якому події відбуваються без наперед виписаного сценарію, і навіть коли нічого не відбувається, всеодно є якісь події — внутрішнього, так би мовити, змісту. І все це страшенно цікаво, півтори години (а відзнято було понад 300 годин) летять, наче освітлювальна ракета над розташуванням підрозділу в степу: все, немов на долоні, лишень на коротку мить, а далі — робота пам’яті. Робота душі.

Отаке воно, виявляється, може бути, наше документальне кіно. Його можна дивитись як художнє. Бо знімалося не як хроніка, а саме як художнє, дуже фахово. Ярослав Пілунський, за визначенням, є одним з кращих в Україні операторів. А до того ж бачимо тут ще один збіг: високого професіоналізму мистця та його внутрішнього настановлення захистити країну, творити в ній громадянське суспільство. Одного дня прокинувшись, усвідомити, що треба не просто жити, як усі, а робити щось більш значуще, ніж досі робив, творити свою біографію — сама собою вона не створиться, то буде не біографія — лише анкета. І в цьому сенсі доля не випадково звела їх докупи вже у перші дні тих подій і саме з Першою сотнею самооборони Майдану.

… На перегляді фільму в залі кінотеатру «Планета кіно» сиділо заледве два десятка глядачів, і лише одна телевізійна група — «7-го каналу» — прийшла на заявлену заздалегідь прес-конференцію. Яка, звичайно ж, не відбулася…

Роман КРАКАЛІЯ.