Одеська україніка Тараса Максим’юка

І річ тут не в кількості експонатів — виставка ця якраз не надто велика, а в тому, як відібрано твори для експонування, як їх розміщено. Експозиція — а це неабияке мистецтво — змонтована, без сумніву, зі знанням справи, відчувається, що Марина Целоєва, куратор музею, робила її натхненно та з особливим відчуттям душі художника.

А по-третє, виставка ця переконливо доводить: багатюща і вельми цінна колекція Тараса Максим’юка таки потребує окремого приміщення, яке, справді, має стати центром україніки в місті. Про це під схвальні вигуки чисельної публіки немало говорилося під час відкриття проекту. Та кількість людей, котра прийшла на цю подію, лише підтверджує все, мовлене вище. А були то не лише мистці та мистецтвознавці, колекціонери, журналісти, ті, що знають про творчість Михайла Жука, рівно ж ті, що знайомі з п. Тарасом, чули, відають про його колекцію, кохаються в образотворчому мистецтві.

В основі експозиції, звісно ж, славетний триптих «Біле і чорне» у всій своїй небесній красі та мистецькій довершеності. Впродовж кількох років Тарас Максим’юк возив його по всій країні, уряджаючи в різних містах виставку однієї картини. Триптих побував навіть у Нью-Йорку. Це була, без перебільшення, прекрасна ідея, і втілена вона самотужки, без будь-чиєї допомоги. На виставці в Одеському художньому музеї цей шедевр отримав окрему залу, невелику, зі смаком оформлену, а на додачу — ще й два банери, на яких виписано історію твору та вірші з «Панахидних співів» ще зовсім юного, ще геніального (в пізніших часах це було жорстоко притлумлене, щоби вичистити з української свідомості відчуття гордості, що нація може вилонювати геніїв) Павла Тичини. Адже саме його, як знаємо, зобразив художник на цьому тричастинному панно. Все тут пов’язане: і закоханість юного поета, і його цикл «Панахидні співи» (до слова, окремою книжечкою видані в Одесі 1993 року за редакторства Тараса Максим’юка), і та стилістика, творчий метод українського модерну, що панували під ту пору в мистецтві, літературі.

Павло Тичина помер, так до кінця й не розгаданим краянами, зате уславленим совєтським поетом, і лише тепер ми починаємо потроху заглиблюватися в нього, подивовуючись усією красою та глибінню його ранньої поезії.

Михайло Жук помер, забутий всіма, його не чіпали за життя, але й опісля не надто згадували. Як і все, що стосувалось українського відродження двадцятих років. Його триптих був цілком знайдений випадково, завдячуючи і цілеспрямованості колекціонера, і його українській налаштованості. Знаходить той, хто вміє побачити. Тепер можемо не лише отримувати естетичну насолоду, захоплюватись цілковитою художньою довершеністю твору, а й пишатися тим, що це — наше, українське, що автор тривалий час жив і працював тут, в Одесі, і що його триптих «Біле і чорне» є одним з видатних досягнень культури.

А поряд на виставці, ще у двох залах, можна побачити інші роботи Михайла Жука. Тут — портрети: Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, автопортрети… А також графічні аркуші, малюнки, вельми поширені під ту пору силуети, ескізи обкладинок власних книжок, зразки вишиванкарства…

Роман КРАКАЛІЯ.