Олег ПОКАЛЬЧУК: «Шукайте підтверджень для позитивних думок»

Про це, а також про протестні вуличні акції й реакцію на них влади, мудрість народу, ідеал держави для Путіна і його протистояння з президентом Порошенком соціальний психолог, радник Національного інституту стратегічних досліджень Олег Покальчук розповів у інтерв’ю «Укрінформу».

— Пане Олеже, які емоції викликає у вас трійка лідерів президентських перегонів?

— Розчарую вас: я професіонал, і в мене вони ніяких емоцій не викликають! Більше того, я закликаю людей, щоб у них теж ніяких емоцій з цього приводу не виникало — у них повинні виникати якісь думки.

Ще один важливий момент: ці думки повинні бути поставлені у певний контекст. По-перше, в контекст їхнього особистого життя — наскільки це може на нього вплинути або не вплинути, а по-друге, у стратегічний контекст — чи дійсно потенційні зміни або їх відсутність потягнуть за собою масштабні зміни взагалі.

Коли людина починає мислити у такий спосіб, у неї, щонайменше, нормалізується гормональний баланс, і вона не переймається через те, через що перейматися не повинна, бо це її не обов’язково має обходити. Людина ж не переймається через погану погоду? Ну, іноді переймається, але краще взяти парасольку, якщо вона розумна і доросла, а не мала дитина.

Тому я закликаю відходити від дитячого мислення з психічною регресією, яка під час стресу ро-бить людей великими ображеними і розчарованими дітьми, до більш дорослого і стратегічного.

А в глобальному контексті, якщо подивитися в Конституцію, повноваження президента достатньо скупі. Однак є певна традиція, яка склалася у сприйнятті президентської посади, і вона, на жаль, не має нічого спільного з демократією і Конституцією. У народній уяві президент-ська гілка влади працює тільки за умови її узурпації будь-яким президентом. А якщо вона буде редукована до конституційних меж, то такий президент буде сприйматися як нудний, невольовий, слабкий — що ж таке, а де ж сила, влада, вплив і так далі. Це треба розуміти. А далі вже питання смаку й естетики.

Тож повторюся: завжди питайте себе, яким чином це може вплинути на вас особисто, на ваш матеріальний достаток, на вашу життєдіяльність і життєві плани? Наприклад, чи ви будете їздити в Європу по безвізу, чи раптом щось зміниться? Що буде, якщо МВФ не дасть чергового траншу, бо ми порушуємо умови отримання кредитів, скасовуючи демократичні закони, які ми самі й приймали? Чи буде наступний президент не на словах, а на ділі вести проєвропейську політику?

І якщо ви бачите цей раціональний компонент, то розумієте, що вимоги Євросоюзу достатньо прості, вони все одно будуть виконані: не президентом — то урядом, не урядом — та парламентом. Можливо, з певними збитками. Є така приказка, що зірки розумних ведуть, а дурних волочать. Якщо вистачить розуму, то наші полі-тики все одно вестимуть нас у європейському напрямку. А якщо вони впиратимуться, нас будуть волокти. Але для значної більшості виборців це нічого не означатиме — ми все одно рухатимемося в напрямку Європи.

— Все ж таки зараз можна прочитати або почути заяви, мовляв, «якщо переможе кандидат такий-то, я їду з України».

— Це емоційна ламентація! В людській поведінці часто так буває, що коли людина про щось заявляє, вона цього не робить — їй важливо отримати емоційну реакцію: «Я від тебе піду!», «Я зараз усіх повбиваю!»… Але це, безумовно, віддзеркалює певний розпач, а в даному випадку і той факт, що люди з уявної України хочуть поїхати в уявну еміграцію.

Чому їхня Україна уявна? Бо вони знаходяться в теплому колі соціальних мереж, яке створили з однодумців, і вважають, що воно репрезентативне і представляє всю Україну, ну, з невеликими винятками. Це приблизно, як стародавні греки вважали, що Земля плоска, є її видима частина Ойкумена, де живуть нормальні люди, а вже далі — Тартар, населений чудовиськами. Приблизно отак влаштований і Фейсбук. Тобто це мешканці «плоскої Землі» заявляють, що хочуть виїхати.

— Особливістю нинішніх виборів соціологи називають практично однакову готовність голосувати серед різних вікових груп, у тому числі молоді, чого не було раніше. На вашу думку, наскільки реальний цей тренд?

— Я думаю, що це вірне спостереження, хоча соціологів критикують, і достатньо заслужено, адже суспільство змінюється стрімкіше, ніж соціологічна наука.

Ми живемо у принципово нових умовах війни, і суспільство це відчуло. Це можна назвати певним ростом особистої со-ціальної відповідальності, що дуже важливо. Адже досі в Україні домінувала групова відповідальність. Це означало, що суспільство взагалі нічого не робить, а хтось за цю групу має відповідати.

А тепер суб’єкти цієї групи починають показувати власне волевиявлення. Це дуже позитивний факт з точки зору дорослішання суспільства, і я цьому дуже радий.

— Вас інтригує ця непередбачуваність президентських виборів?

— Ні! Я повторюся: насправді вони зачіпають дуже вузький сегмент змін. Зокрема, відбудеться ротація частини вищих чиновників, а фундаментальних змін ці вибори не заторкнуть. Зрештою, давайте згадаємо, що Україна — парламентсько-президентська республіка, і ті кілька кандидатур, які вносить президент, все одно затверджує парламент.

Тобто основні баталії розгорнуться на парламентських виборах, бо тільки коаліція може призначати уряд, ухвалювати бюджет і так далі. Тож осінні вибори справді матимуть вплив на багато аспектів нашого життя.

А президент — це певний символ, дуже часто не зовсім того, що деяким людям хотілося б. Але так є. І в багатьох країнах світу при певній кризі демократії в цілому ми спостерігаємо, що топові посади займають люди, скажімо так, дивнуваті, починаючи з Трампа. Але Америка від цього не валиться, власне тому, що ці посади є номінальними, а світ — його життєзабезпечення і життєдіяльність — влаштовані вже інакше. Навіть у нас достатньо багато важелів стримувань і противаг, причому, на щастя, ці важелі достатньо міцно тримає Євро-Атлантичний блок. Тож я у цьому сенсі абсолютно спокі-йний.

— Але частина українців наразі виходить на протестні «акції гніву». Наскільки, на вашу думку, цей «гнів» праведний?

— Давайте все ж таки подивимося на масштаби цих подій. Якщо ми говоримо про 10 тисяч маніфестантів, то в масштабі країни це нічого не означає. Взагалі нічого! Тому насправді це незначні події.

Вулична маніфестація — це атавістичний спосіб виявити свою думку, коли нема інших засобів комунікації. Тобто насправді це постмодерністські акції, які або технічно організовані, або поєднують у собі полі-тичну інтригу, певний перформанс і потяг значної частини людей до самопрезентації. Безумовно, вони мають вплив на масову свідомість, адже за допомогою картинки можна створити будь-яку ілюзорну реальність. На цьому побудовані всі комп’ютерні ігри.

Тобто фактично сьогодні вуличні маніфестації й участь у них — це різні варіанти комп’ютерних ігор, тільки анімовані: живі люди пірнають у це і грають.

— Але все ж таки є реальні постраждалі. Чи можливе, на вашу думку, переростання «акцій гніву» «Нацдружин» у протести, подібні до тих, які «жовті жилети» проводять у Франції?

— Ні, це абсолютно не порівнювальні речі! Наприклад, слово «активіст» у Європі означає вуличний хуліган і розбійник. У нас, слава Богу, ще ні. Тобто такі групи, як «Національні дружини», своєю парамілітарні-стю частину обивателів залякують, що цілком природно, але водночас це дисциплінована контрольована організація.

(Далі буде)

Надія ЮРЧЕНКО.