Дискусія лінгвістічеська, переходяща в політічеську
(Матеріал подається без виправлень, у тому вигляді, в якому дістався від вченого Пушкінського Кота, що підозріло нагадує Гофманівського)
— Слиш, Керя, а як ти щитаєш, слово «сказка» від якого слова ідьот: від «сказати», чи від «сказитися»? — питає, чухаючи мене поза вухами, Вася.
Вася — це новий муж мої хазяйки Людмили, а по-простому — Люськи. Неплохий чолов’яга, але алкаш. Правда, ще не «закончений», але вже далеко не «начинающий»... Я не люблю, коли він мене «Керьою» називає, наче я з ним «сто грам» пив у підворотні, тому обзиваюся до нього по-вченому.
— З яких це пір ти етимологією зацікавився? — питаю.
Він грамотних слів не знає, то одразу й заводиться:
— Шо ти умного з себе корчіш?! Я ж тебе не про твої еті...логії спрашую, а про сказки. Ти ж, кажись, на цьому ділі собаку з’їв…
— Фу, гадість яка — собак їсти! Мені що, котлет мало, тих, що ви з братками викидаєте, як горілки нап’єтеся?! Я ж не двонога твар, що не знає вже, що в пельку запхати, і все мало.
— Ну, наглий, блін! — замахується Вася. — Це я, значить, двонога твар?!
Але я вже сам з дивана зіскочив і звіддаля — так лагідненько до нього:
— Мур-р, мур-р… Я ж не про тебе, Вась! Я про тих, що на «лексусах» та «бентлях» їздять і з висоти триповерхових особняків кричать, що «єта власть» їх ограбила й забула за них, а вони, бідні й обездолені, за комуналку заплатити не можуть. А як колись за парою трусів у кілометрових чергах стояли чи за фіранкою й простирадлом аж у Москву їздили й «родную» власть прославляли — забули вже?!
— Та не возбухай! — лагідніє Вася. — Я не про то… А про собаку, що ти будьтоби з’їв, я просто так, художествляно сказав, а не на самом дєлє, — мол, шо ти знаїш… Бо казав же про тебе отой кучерявий пісатель, шо ти повсігда сказки говоріш, як ідьош налєво.
— Той пісатель сам всю жисть налєво ходив, — обурююсь я, — за собою б дивився, а не за мною! Я — що? Ну, сходив пару разів налєво, на дах якийсь… Ну, розказав якійсь зеленоокій казочок пару… Весна ж бо! А в нас фізіологія така, що нам весною хоч разів кілька налєво на дах сходити треба. А без казок у цім ділі, сам знаєш, ніяк не обійтись.
— От і я кажу, шо весна! Вибори, блін! І всі нагору деруться, як ото ти — на дах. У них, понімаєш, тоже фізіо… ну, фізія така, шо в це врем’я согрішити кортить і сказочки порозказувать. Ото я наслухався тих сказок їхніх, і вопрос вознік: чи ті сказки, часом, не від слова «сказ» проісходят?
— Ну, Вась, то вже — яка казка! Ті, що я розказую своїм зеленооким, — ті від «казати». А от ті, які розказують претенденти на місце на самому вершечку даху державного — ті від сказу — це точно! Бо таке часом несуть, наче їх скажений собака покусав, або думають, що всі двогоногі, народом іменуємі, скаженими псами покусяні чи від природи дебільні.
— Е, нє! — заперечує Вася. — Та, например, женщина, шо з косою ходила, як при власті була, — та вразумітєльно об’ясняє і про новий курс, і про сніженіє тарифів, і про зарплати й пенсії, і про газ… Жалько, що косу не чіпляє більше, бо зразу стала на оту бабушку Арі-ну похожа, що сказітельніца руская, і чось одразу споминаїца, як вона тому Путіну підхіхікувала в Кремлі, як він над Ющенком насмєшки строїв. Мені, канешно, по барабану той Ющенко, але ж він був презідєнтом страни, в якій ти — прем’єрша, то хоть за страну мала б оскорбитися… Це, коли вона той газовий договір підписувала, було. Отой, шо якісь самашедші мільярди із казни нашої викачав… Ото спомниш ті її смішки та ухмилочки — і зразу — вопрос: чо ж ти нас тоді не ощасливила якимось новим курсом? Прем’єршою — щитай хазяйкою страни — ж була! Соображалки не хватило?
— Ну, не скажи! Соображалка нащот газу в неї завжди работала справно. Хіба забув, скільки вони з Лазаренком тих газово-енергетичних справ накроїли? Скільки грошей в офшори перегнали?
— От бач! Я ж тобі кажу, шо умна! Лазаренко — в тюрму, хоть і американську, сів, а вона — в прем’єри вискочила. Уметь нада! За Яника посиділа трошки в камері з телевізором, тоді по Майдану в інвалідному візочку і в туфлях на десятисантіметрових підборах пару раз проїхалась — і вже в презідєнти мітить. А шо?! Той Яник їй в подмєтки не годився, а мав цілий парк машин і дачу зі страусами. Й на золоті унітази, звиняй, «до вєтру» ходив. А ця, бєдна, ні хати, хоть такої-сякої, не має, ні машини, ні дачі… Та моя Люська, даром, шо офіціанткою-уборщицьою робе в затрушеній кафешці, а й то дачку має й на тих двох сотках вже в маю і картопельку шпортає, і цибульку смикає. А ця, така сообразітельна, — ну бомж-бомжом! Добре, шо народ їй по капейці на ті два мільйона скинувся, щоб її ізбірательна комісія на вибори вписала — все якась надєжда є, шо вже хоть на презідєнстві облатаїться трохи та вмєсті з народом із бєдності вилізе. Знаїш… — додав замріяно, — я б, шоб мені хтось два мільйони дав на таку пєрспєктіву, тоже сказки б не згірше за неї розказував. А того коміка — ще й переплюнув би, це точно!
— Мняв-мняв… — сказав я (що «ха-ха!» означає по-нашому), — а він і не розказує нічого. Він просто дуркує, приколюється тобто. У них же, у клоунів, робота така — дурачками прикидатися, хоч, насправді, межи ними й розумні люди бувають. Але піди-но розберись, хто з них прикидається, а хто справжній… Це вже якби котрогось, не дай Бо-же, в президенти вибрали, то тоді б на власній шкурі відчули: прикольний він чи від природи… Та й хіба він один — комік межи тими висуванцями?
— Точно! — зраділо вигукнув Вася. — Отого, що з вилами бігав, і я по прикольним сказкам, мать, не побідив би. Той таку вже бузу втирає, що аж в очах тьомно! Але сказки слухати втьомную ще інтересніше: всі мєчти, хоць самі незбитошні, — мах! — і як по щучому велєнію, вже взавтра осуществляться! Як в очах тьомно, то в шо хоч повірить можна! Як ми пошті сємдєсят п’ять лет в сказки про «свєтлоє будущєє — комунізм» вірили втьомную, то чо в сказки «народного презідєнта» не повірити?
— М... да! — вставляю, згадавши картинки з телевізора. — Бабки йому ледь не руки цілують, чуючи про пенсію по 10 тисяч, які він їм роздавати буде, й про груші на вербі...
— А той, шо з «Попоблоку», то в Яника в правітєльстві сидів і Донбас бунтував, видко, позаві-дував на ті цюлювання і геть усі сказки цього вилоносящого собі поприсвоював.
— Мнє-е, не правда, — заперечую обережно, бо вже знов на диван вискочив, — вони ще за Яника, як в «Регіонах» були, «лучшую жизнь уже сегодня» обіцяли. Це той з вилами їхні казочки поцупив, хоч і не всі. Одна новенька, ще не вкрадена, є — та, що про зниження пенсійного віку...
— Та ти шо!? — дивується навіть Вася. — Отак і каже, що на пенсію будуть ше раньше, ніж зараз, відправляти? І що ж це буде, як уже й зараз на одного работающого по два пенсіонєра припадає!?
— А нічо не буде... «Сказка — ложь!» — казав отой кучерявий поет. Його, Вася, між іншим, Пушкіним звали. Це нехарошо, шо ти його фамілії не знаєш... Він правильно казав: «Сказка — ложь». А «ложь», брехня тобто, якщо передвиборна, — то це вже політика. І кожен уважающій себе політик має вміти перед виборами казки розказувати, а простіше кажучи, лапшу на вуха народу вішати.
— Полі-і-ті-ка?! Лапшу вішати на вуха, блін, — політіка?! — обурюється мій Вася і смокче залишки із пляшки «для успокоєнія». — А я іногда думав: і чо вони всі так внаглую брешуть?
І як же їм не встидно людям в очі дивитися? А це, блін, полі-тіка, оказуєця...
Вася сумно похитує головою, а ще сумніше дивиться на пляшку, де вже й на дні рідини немає.
— Погодь! — раптом згадує щось. — А оцей, нинєдействующий шоколадний король — він шо, не хоче ізбіратися?
— Чого не хоче? Хоче!
— А де ж його сказки? Він шо, не сображає, шо то політіка? Чи брехати не вміє?
— Мр-мр-мр, — муркаю я трохи саркастично. — Мабуть, уміє, бо якби не вмів, то досі вивчився б... Йому зараз ніякі казки не потрібні, бо й дурню ясно, що за його п’ять років президентства зроблено більше, ніж за всі попередні, то нащо ж «быль» казками псувати?
— Інтєрєсно... Всі кандидати один перед другим кричать, шо «эта власть ограбіла народ і страну до разрухі довела», а ти кажеш, шо йому казок не нада, бо він і так зробив щось там хароше. Я, откровєнно говоря, на собі того харошего якось не почувствовал... Ну, да, бабі Мані, шо і в восємдєсят п’ять ще на роботу бігає, дві тищі до пенсії доточили. Моїй Люсьці, мєжду прочім, тільки 200 гривень добавили... Ну, лікарства від серця й від давлєнія даром дають, чи он, кажуть, матєрям, работающім, по 1600 гривень на няньку виплачують... так, на-че якась теперішня нянька піде за 1600 гривень дитину чиюсь глядіти!..
— А як нічого взагалі не давали ніколи, то краще було?
— Та я ж не кажу, шо краще! Але всьо равно мало. І до пенсії мало добавили, особєнно тим, хто мало годов робив. Наче той, хто не робив, їсти не хоче... Нєсправєдліво! І з лікарствами тими нєсправідліво! Сєрдєшнікі, блін, — больні. Ім лєкарства бесплатно. А алкогольніки — здорові? Шо, не нада нам, шоб ми нє страдали, хоць якусь півлітру для лєченія бесплатно давать? Так что лічно для мене ця власть нічо харошего, щитай, і не зробила.
— Няв! Мя-а-а-у! — намагаюся вставити хоч якесь слово, але він перебиває.
— Та мовчи вже! Я й сам знаю, шо ти казати маєш. Ну, безвізу того добився й світ лицьом до нас повернув... Ну, якісь вигодні кридіти чи субсідії аграріям давати стали, щоб вони хліба там чи свиней і корів більше ростили. Ну, кажуть, більше тисячі якихось прєдпріятій повідкривали десь чи якісь дороги впєрвиє за п’ядесят лєт капітально ремонтірувати начали; армію вооружили й обмундіровали... А мені яка з того польза? Я шо — в заграницю маю їздити чи робити на тих фермах і прєдпріятіях? Чи, може, в армії служити буду? І половина народу, з яким я общаюся, тоже не буде, — це факт! А сказки слушать — кажному пріятно! Волшебні — тем боліє. Ото слухаєш ті сказки — і кажний сказітєль сам тобі волшебніком кажиця, особінно, як ізлагає убідітєльно і з чуством! Так і стає тобі перед глазами та лучшая жизнь уже сьодні, а в крайньому случаї — взавтра — на другий день після виборів! А цей — не вміє, чи не щитає нужним сказками народ позабавляти. Нужд народу не понімає, чи шо? Ну й нехай! А я піду голосувати за коміка. Ото насміємося! А заодно — й увесь світ сміятися заставимо. А за тих всіх остальних сказитілів, я думаю, голосувати опасно: з ними плакати прийдеться, й за Україною, в том числє. Сміятись — всьо же луче! Хоть і сквозь сльози... Я б найлуче за цього шоколадного проголосував, але що це за презідєнт, як політіки не понімаєт і казок не розказує!...
Дискусію з Васьою Хмирьом
записав учоний Кіт Пушкінський із Лукомор’я.
До публікації подала
Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):
- на 1 місяць — 50 грн.
- на 3 місяці — 150 грн.
- на 6 місяців — 300 грн.
- на 12 місяців — 600 грн.
- Iндекс — 61119
суботній випуск (з програмою ТБ):
- на 1 місяць — 40 грн.
- на 3 місяці — 120 грн.
- на 6 місяців — 240 грн.
- на 12 місяців — 480 грн.
- Iндекс — 40378
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206