«Україна — земля обітована мого серця»

Під час Другої світової війни сім’ю Сафранів інтернували в гетто, а потім — у трудовий табір. Звідти у 1943-у батькові Роалда вдалося таємно переправити дружину та сина на волю, а самого його того ж року фашисти розстріляли при спробі організувати масову втечу з табору. Від рук нацистів загинули також бабуся, два діди, кілька рідних дядьків і тіток Роалда. Він же з матір’ю і ще кількома євреями після втечі знайшов прихисток на горищі місцевої школи, який їм, ризикуючи смертною карою, надали знайомий батька Микола та його дружина Марія Дюки.

У своїх спогадах Роалд писав: «Мені було п’ять з половиною років, коли ми піднялися на горище, і сім — коли ми спустилися… Пам’ятаю, як я дивився на дітей, які гралися на шкільному подвір’ї на перерві. Я їм заздрив. Я не міг вийти. Але я був тихою дитиною».

Добре, що на шкільному горищі було багато старих підручників. Це дещо урізноманітнювало вимушене тривале переховування. Мати з сином сідали біля маленького віконечка й читали книжки та вигадували ігри, які розвивали кмітливість і розум.

Коли під ударами радянських військ фашисти відступили на захід, у тому ж напрямку вирушили й Клара з Роалдом. Мати боялася сталінських порядків, на які встигла надивитися у 1939—1940 роках. На їхньому шляху були Польща, Чехословаччина, Австрія і Німеччина. Звідти у 1949-у на транспортно-десантному літаку вони прилетіли до США.

Ще у Європі Клара побралася з чоловіком на прізвище Маргуліс, який згодом купив документи загиблого німця на ймення Хофман. Отак Сафрани стали Хофманами.

У США сім’я спочатку дуже бідувала. Бракувало грошей, аби купити синові бодай одну книжку. Але труднощі загартували Роалда. Сила волі, жага до знань посприяли йому здобути чудову освіту. Він закінчив Колумбійський університет, у якому спеціалізувався на медицині, та Гарвард, де поглиблено опановував хімію. Потім була плідна дослідницька робота, яка вивела його на вершини світових досягнень.

Про все, що було на цьому шляху — вдачі й розчарування — у газетній публікації не розкажеш. Зазначу лише, що в 1989 році за розробку теорії проходження хімічних реакцій Роалд Хофман був удостоєний Нобелівської премії.

Вчений ніколи не забував про свою Батьківщину. Говорив так: «Україна — земля обітована мого серця!».

Будучи на вершині наукової кар’єри, почав писати вірші й п’єси. Одна з п’єс — «У нас є дещо, що належить вам» — розповідає про його дитинство і зв’язки з Україною. У ній, як і в житті, єврейська родина у США підтримує зв’язки з українською сім’єю, яка врятувала її від Голокосту, листується з нею, надсилає посилки.

Роалд Хофман невимовно вдячний сім’ї Дюків. «Мене б не було, — зазначає він, — якби не самовід-даний вчинок Миколи і Марії». До речі, вчений попросив Єрусалимський національний меморіал Катастрофи і Героїзму визнати своїх рятівників «праведниками народів світу», і в 2007 році ізраїльський посол у Києві на офіційній церемонії вручив відповідні сертифікат та медаль синові Дюків.

Спогади про дитинство є й у віршах Хофмана. Ось як ця тема звучить, зокрема, в поезії «Рефлекс»:

…на горищі у сорок третьому
було вікно і шестирічний хлопчина
виглядав з нього. Пострілів
не було чути. Але постріли були.
А зовні, поруч з нашим сховищем, були
люди. Ті, котрі вбили мого батька. І вбили б
любов, що забилася на горище…

Підготував
Валентин ЩЕГЛЕНКО.