Дмитро ПАВЛИЧКО. З нової книжки «Яса»

 

Квітень 1955, Львів

Пісня

Я кохала хлопця в житі,
Серед поля в ясний день.
Я вінок йому сплітала
З поцілунків і пісень.

А те жито після бурі
Полягло і не встає,
Там поламане колосся
Впало, як життя моє.

Мій коханий зник з дощами,
А в те жито, що лягло,
Я заходжу й піднімаю
Сонцем зламане стебло.

Там, де жито воскресає,
Ронить зерна золоті,
Тихим жалем заростає
Моє серце в самоті.

1955

* * *

Якщо ти не плебей, не ярмаркова
Нужда, що власну душу продає,
Якщо в тобі твого народу мова
Не грає, не співає, а гниє,
То заховайсь, негіднику, від мене,
Немов хробак сховайся під спориш,
Бо я дихну в твоє лице мерзенне, —
То ти від мого подиху згориш!

1958

Москалі

Івану Зайцеві

Цибулясті, золоті куполи
Косооких московських церков
Між дахами казарм проросли —
Чути дзвонів похмурих сков.

Та мене не волають вони,
На молитву не звуть.
Я з козацької сторони,
Ворог тюрм і закуть.

Я соборів Москви не люблю —
Там охрещені мої кати.
Не було там ніколи жалю,
Співчуття, доброти.

Не було, а що буде, скажіть,
Ієрархи брехні…
Що зостане із ваших століть,
Перебутих в труні?

Я скажу: «Не лякайтесь проклять,
Буде все, як було.
Ви будете будувать
Домовину
всьому людству
назло!».

2.IV.1991 р. у Москві

* * *

Богом України клянемось*
Бути не будяччям між колось,
А росою, що життя дає,
Духом, що за волю повстає.

Серед людських, серед всіх погонь
Все наздоганяє хліб — вогонь.
Пошук правди, знятої з хреста,
Не зникає, решта — марнота.

Навкруги — небесні береги,
Зорі, наче вигаслі боги,
А внизу, біля самого пня,
Проростає сяюча брехня.

Боже України, озовись,
Будь тепер, якщо ти був колись,
Будь тепер, якщо ти був давно,
Моє серце оберни в зерно.

1994

————————

* Початок цього вірша — переклад одного рядка з поезії угорського поета Шандра Петефі: він пише про Угорщину, а я — про Україну (Прим. Д. П.).

* * *

Я колись в юнацьких мріях жив,
Чарувавсь поставою героя.
Я любив дивитись на мужів
Смілих, блискотливих, наче зброя.

Горді хлопці, що пішли в УПА,
Легіні стопчатівські з Поґору,
Кожен крила мав, немов скопа,
Не дивився в землю, тільки вгору.

В снах я бачив їх і наяву,
Всі вони загинули, та досі
Я красою їхньою живу,
Як росою на сухім покосі.

Наші гори, ниви і поля
Кров’ю наших воїнів просякли.
Я їх бачу зблизька, не здаля —
Йдуть вони, як молоді Геракли.

Є в них луки, списи і мечі,
Але я лиш очі їхні бачу:
Чую владні голоси вночі,
Чую рідну мову — не тремтячу.

Чую, як виходять на узбіч,
Як ідуть по схилу за горою,
Чую — йдуть віки мені навстріч,
Мою мову несучи, як зброю.

1994

Очі

Зайда ходить Києвом і дивиться
Люто в мої очі з-під долонь,
Дивиться,
немов безока вилиця,
Випиває з моїх віч вогонь.

Синьо стало, темно, гасне вулиця,
Йде на мене зайда, наче тьма,
Наче звір іде, єхидно щулиться,
Де ж ви, мої очі, вас нема!

Гляньте ви на зайду, доки ж гризтиме
Мою спину, гляньте й мимохіть
Станьте знов моїми
і вогнистими —
Не здавайтесь!
Ворога спаліть!

Ні! Не треба гратись по-дитячому,
Вийдіть, мої очі, з темноти,
Ворогові темному, незрячому
Через кладку поможіть пройти.

Зберігайте, мої очі, статику,
Рівновагу в кам’яній ходьбі,
І впаде той зайда на Хрещатику,
Стаючи на ноги сам собі.

1966, Київ

* * *

Як був я лелекою в ріднім Стопчатові,
На татовій хаті на одненькій нозі
Стояв і дивився на гори гранатові,
На хмари й на вишні в сріблястій росі.

А батько з подвір’я, людина здивована,
«Що робиш, — питає, — крилатий ґаздо?».
Кажу йому: «Тату! Десь тут, біля комина,
Повинно стояти наше рідне гніздо!».

А батько мій каже: «Як я був лелекою,
На дідовій хаті вже гнізда не було.
Дощами заливані, сушені спекою —
Ми всі перебралися в людське житло».

Приходжу до матері, мати всміхається,
А наша розмова тремтить, як сльоза.
«Літай же, мій хлопчику, доки літається,
Доки не згаснуть в очах небеса!».

1966, Стопчатів

* * *

До церкви йдуть, кладуть хрести
Розмашисто на груди й чола.
А в церкві тій Москви кодола —
Гебні безмежні животи.

В російську церкву не зайду,
Я почекаю вас надворі,
А ви моліться, духом хворі,
Забиті в рабську череду.

Мої ви, начебто брати,
Та я із вас не годен зняти
Ярмо, століттями прокляте,
Тяжкі московські хомути.

Я вашу вдачу боязку
Виховуватиму батогом,
Стояти буду за порогом,
Молитись до куща бузку.

Молитись буду до небес,
В молитві впавши на коліна,
За те, що встала Україна,
За те, що мій народ воскрес.

Греко-католик я, та все ж
Не відступлю від Філарета,
Донецького отця і кмета:
Він кличе, йду я на тотеж!

27.V.2005, Дрогобич

* * *

Коли мовчать ліси і небеса,
І ходять люди, як німі, круг мене,
Заговорити хочеться до пса,
Почути хочеться виття скажене.

Пізнати хочеться, що нагорі, —
Внизу, в глибинах світ живе й пульсує.
Що всі міста й шляхи — не цвинтарі,
Що я живу і що живу не всує!

Хто запитається, хто голос піднесе:
«Що значить оніміння ойкумени?».
Заговори до мене, брате псе,
Або хоч люто загарчи на мене!

10.VIII.2006

Людина

Людина — звір, що здатний усміхатись!
Римська приповідка.
Я став людиною в шістнадцять літ,
Ув’язнений в містечку Яблунові.
З вікна я бачив, як злітає цвіт,
Що білим бувши, зчервонів од крові.

Картавцев катував мене в тюрмі,
Мов кінь, іржав, сміявся з мого крику;
Прислужники стояли, як німі,
Дивились мовчки на людину дику.

Ніхто не усміхнувся, навпаки,
В очах присутніх я побачив сльози;
А то були солдати, юнаки,
Їх погляди згортались, як мімози.

І в камеру внесли вони мене,
І я подумав, що повік нестиму
На моїм тілі побиття жахне,
А в голові — велику мудрість Риму.

Я зізнавався, говорив не все,
Дивився в люті очі кадебіста;
Я знав, мене неправда не спасе,
І не врятує правдомовність іста.

Минулося. Я після катувань
Вже не питався, що то є людина,
Чи Бог вона, чи сатанинська хлань,
Вона — в мені так само не єдина.

В моїх блокнотах я знайшов папір,
Де збереглася дуже дивна запись:
«Людина знищує сама себе, як звір,
Але притому здатна усміхатись!».

2006

Василь із України*

Василь Сліпак мав прадіда сліпого,
Що втратив зір з москвинами в бою,
Та до свого братерства січового
Вернувся в іншім бойовім строю.

На кобзі грав, носив малі цимбали,
Церкви й стайні він кликав до повстань;
І Сліпаком його ляхи назвали,
І записала так московська дрянь.

Зневажливе це прізвисько — покара,
Запеклих ворогів пихата злість.
Василь Сліпак — душа незламна, яра,
Видющим голосом достойно відповість.

Василь Сліпак — в Парижі — grand Mifisto,
Козак — прекрасне вуличне ім’я.
Бере він зброю! Господа невісто,
Спини його, дитина він твоя!

Та він іде! І вперше, і вчетверте
Летить з Парижа в смертні бліндажі.
Він прагне тут за Україну вмерти,
На України спаленій межі.

Всесвітня слава, що лягла розлого,
Нехай лежить, не слухай, не бери!
Він чує пісню прадіда свойого,
І смерті в очі дивиться згори.

Його вистежує Москва, а Київ,
Собою зайнятий, як мурашва.
Сто снайперів повзе, як сотня зміїв,
А він стоїть, Парижа тінь жива.

Ні, не Парижа, Києва заслона,
Опока, оборона там стоїть.
Впаде на кров, а кров його солона
Не спопеліє упродовж століть.

Василь Сліпак зостанеться навіки
Живим, як наша європейська суть.
Василю, брате мій, відкрий повіки,
Кати повзуть, та всі не доповзуть.

20.ХІІ.2018

——————————

* Цей вірш хотів я прочитати на ювілейному вечорі Василя Сліпака 20.ХІІ.2018 р., але слова мені не дали (Прим. Д. П.).

Василь Івахів

Василь Івахів, псевдо Смок. Скорбото,
Ти йшла до мене довго, як сліпа.
В Рогатині подарували фото —
«Дивися — перший командир УПА».

Дивлюсь, читаю, кров у жилах стине, —
Василь Івахів — правди й волі зов!
А де ж ти був, мій рідний Рогатине,
Як я до тебе молодим прийшов?

Ти привітав мене, я пам’ятаю,
Ти хліб як депутатові підніс,
Ти розганяв комуністичну зграю,
А я світився від щасливих сліз.

Про Василя Івахіва, про Смока,
Дізнався я запізно. Сил нема
Піднятись аж туди, де вись висока
Небес гуде, немов його сурма.

Прийду на гріб Шептицького з мольбою,
Складу подяку — викупив Андрій
З тюрми на Лонського уже до бою
Провідників готових наших рій.

Там був Івахів, українець зроду,
Від короля Данила кров тече.
Він не мізинець нашого народу,
А крицяне, нескорене плече.

У сорок третім році на Волині,
На схилі партизанської тропи,
Його убили в проклятій годині
Із засідки німецькі черепи.

Василь Івахів не вернувсь додому,
Він спить, похований в селі Бичаль.
І я там був, і тихий голос грому
Я в ніжну загорнув свою печаль.

Водій УПА єднав з Галичиною
Полісся і Волині спільний дзвін,
А я колись в Рогатині постою,
Біля гімназії, де вчився він.

25.ХІІ.2018

Коріолан*

Римський воїн Марцій, меч держави.
Не любив народних крикунів,
Що здирали з нього сяйво слави,
І будили в ньому лютий гнів.

Хліба демократи вимагають,
Але меч не думає про хліб,
Бо йому звитяжні сурми грають,
Меч себе не ділить на роздріб.

Він руйнує місто Коріоли,
Антиримську знищує могуть,
І за те, полите кров’ю поле
Марція Коріоланом звуть.

Та за честь і гордість незбориму,
Влада консулів, трибунів — змій,
Виганяє Марція із Риму,
Але він вже в Коріолах свій.

Суне армія Коріолана,
Марція, вождя, що зрадив Рим,
Але там римлянка нездоланна,
Рідна мати впала перед ним.

«Зупинись, ти зрадив Капітолій,
Батьківщину зрадив, зупинись!»,
Меч спинивсь, в душі переборолій
Син воскрес, з ненавистю б’ючись.

Рим врятований, а Коріоли
На Коріолана точать меч.
Довгий і незримий, що ніколи
Не зламається від кровотеч.

Я тебе люблю читать, Шекспіре,
Та очей лякаюся твоїх;
Ти в моїм народі бачиш діри,
Я, буває, зашиваю їх.

Українці ми, не Коріоли,
Нація велика і трудна,
Горда й працьовита, наче бджоли,
Воскресаюча з небес і дна.

Ми занадто щирі і відверті.
Ми шануєм кров із наших ран.
Той, хто зрадив нас, від помсти — смерті
Згине так, як твій Коріолан!

24.ХІІ.2018

—————————

* У Києві, в театрі ім. І. Франка, на прем’єрі вистави трагедії В. Шекспіра «Коріолан» я прочитав цей вірш. Ця п’єса геніального драматурга демонструється тепер у моєму перекладі (Прим. Д. П.).

Життя

Я вийшов на парад на клич гармошки,
Себе шукаю, а мене нема.
Не пхаюсь наперед, ховаю зморшки,
Сліди мого печального ума.

Моє життя не тут, воно — за мною,
Порубане, як наш карпатський ліс.
Йде сотня не моя, йде полк стіною,
А я дивлюся наче з-за куліс.

Я в сотні був, навчивсь ходить навзгинку
В кашкеті з москаля, але свою
Стопчатівську, студентську мазепинку
Зберіг, і в ній в юрбі киян стою.

Стою, тремчу, але ніхто на мене
Навіть не гляне, а парад гримить!
Ах, ти, життя моє, життя шалене,
Ти вже десь там, мені осталась мить.

Я сотню згадую, і свій Стопчатів,
І ту святу над Лючкою свічу,
Де з льоду хрест колись розтанув татів,
І захлинався батько від плачу.

Втім пролунало: «Слава Україні!»,
«Героям Слава!» — Відповідь, як грім.
І пропливла в небес простори сині
Біленька хмарка над життям моїм.

11.ІХ.2018

ЮДА

(Юрій Дорошенко. Звернення до читачів у фейсбуці 11.ІІ.2019):

«Сьогодні наш славний Дмитро Васильович Павличко мені прочитав свій новий вірш, із дещо несподіваною назвою — До Петра Порошенка. Український народ і Петро Порошенко — герої, до яких апелює старий поет. Я вирішив поділитися і з Вами актуальними поетичними роздумами класика.
Варто зазначити, що Петро Порошенко не перший, кого поет оспівував у своїх віршах. Раніше Павличко писав оди навіть Юлії Тимошенко…
Варто згадати і більш давні приклади хвалебних од авторства поета. Наприклад, Павличко присвячував вірші Леніну».
Як бачите, Юрій Дорошенко знає мене, він навіть скористався моєю прихильністю до нього. Прийшов до мене і просив мене прочитати йому мій новий вірш. Себе він величає як заслуженого журналіста. Виступає тут як знавець моєї творчості. Цитує мої вірші про Ю. Тимошенко і про Леніна. Але забув згадати мої твори про Сталіна («Коли помер кривавий Торквемада»), про Філарета, Романа Шухевича, Симона Петлюру, Пилипа Орлика, Івана Мазепу. Івана Виговського, Петра Дорошенка та ще про багатьох інших великих українців. До цієї плеяди я зачислив Петра Порошенка.
Цей удар «друга» для мене особливо болючий, бо моє псевдо в сотні УПА — «Дорошенко». Леніним я не оборонявся, а сказав йому, що для мене «Партія це очі мої і моя мова». Компартія глибше зрозуміла мій вірш, як Ю. Дорошенко, пошукувач моїх віршів за радянських часів. Він не збагнув, що таке «мої очі і моя мова». Партія в Україні вже розмовляла російською мовою. Мене за мій вірш про Леніна назвала справедливо «націоналістом». А про Ю. Тимошенко, якій служив мій «друг», Юрій Дорошенко, я писав помилково як про бандерівку. Каюсь.

Мій «друг» відзвітувався, він мене
Назвав «старим», уже близьким до смерті.
Це правда, але смерть моє життя трудне
Не викине в сміття в подертому конверті.

Не вартий він моєї проклятьби,
Не вартий навіть спогадного слова.
Я ж був народжений для пісні й боротьби
За Україну. Так! Я був і є її віднова!

Не сам, не сам! Я з житнього снопа
Був зернятком малесеньким спочатку,
Але в шістнадцять літ в рою УПА
Носив я вірну десятизарядку.

Я — перше речення святого дня
Із Акту проголошення держави.
Не вб’є мене ця підла маячня,
Це віроломство нице і лукаве.

Не проклинатиму, а навпаки
Хвалитиму пекельний голос Юди,
Що розбудив мене й на всі віки
Заклав мій біль в мого народу груди.

12.ІІ.2019

Народ

Війна народу нашого, війна
Опроть Москви — кривава оборона
Триває й до тих пір триватиме, —
Аж упаде з Кремля зоря червона.

Москва імперією прагне буть,
Отож не треба їй Донбасу й Криму.
Їй подавайте Київ і Дніпро,
Всю Україну, Господом створиму.

Всі наші півні, всі про це мовчать,
Усі братерства й миру кукуріки,
Що в президенти пруться, як рвачі,
На мить герої, а хахли навіки.

Та не кажи — народу в нас нема,
Бо хто ж це впав на київськім майдані?
Кого вбивали беркути чужі,
Кати з московської тьмутаракані?

Від кого Янукович втік вночі,
На кого скаржився в Ростові Каїн?
Хто пам’ятники Леніна розбив?
Хто вийняв зброю із упівських таїн?

Я був тоді на сцені, я зайшов
У свій народ, неначе в рідне море,
Та вимовити слова я не зміг,
Бо слово, мовлене в таку хвилину, — горе.

Але сьогодні я не промовчу,
Я вірю в те, що наша перемога
Триває вже віки, як сонця світ,
Як долі нашої тяжка дорога.

Не вбили нас царі й товариші,
Сибіри, тюрми, й зрадників валторни.
Народе мій, згорнись, до зброї стань,
Тебе все людство й Пан Господь пригорне.

7.ІІ.2019, Київ

До Руслана Кошулинського

Пора! — звертаюся до вас, Руслане,
Мислителя й провідника живих,
Громити разом московитів плани,
І не впадати в самолюбний звих.
Руки своєї і свого перстенка
В такі часи ніхто не береже.

Прийдіте й ви до брата Порошенка,
Державник він, не знамено чуже!
Невже не чути вам, як грають дзвони
Петром з неволі вирваних церков?
Невже не видно вам окопи й гони,
Де мерехтить пролита наша кров?

Програма ваша мудра і здорова,
Але розгляньтеся — нема числа,
А сила ваша — армія Петрова,
Бо всі ми з одного перевесла.

Ми — націоналісти, та не наці
Німецькі чи російські, ми — народ,
Катований в сибірах, в лютій праці
На окупантів — москалів-заброд.

На нас ідуть зеленські, хижі кловни,
І рідні браття, продані всуціль,
І просто барани без волі й вовни,
І самолюбна, почорніла цвіль.

Я маю право, пане Кошулинський,
Просити Вас, як воїн Спартана, —
Не будьте ж ви тверді,
мов камінь млинський,
Збагніть, що ви не сам! Іде війна!

Допоки наші підростуть рекрути,
Мазепа встане й правду прорече,
Згорнутись треба, залягти й відчути
Великого союзника плече.

5.І.2019

Ласканівка

В Стопчатові, на Костевім Городі,
Де слалися колючі жерепи,
Горіла ватра, грань була насподі,
І кров текла з дівочої стопи.

Катруся тут пастушила зі мною,
А я вже семилітній був леґінь,
Перев’язав хустинкою льняною
Дівочу ногу лагідно, як тінь.
І вбив я ватру, мстивий, як дитина,
Вертавсь на той город сумний, як ніч,
Чекав з коровами, а Катерина
З товаром теж ішла мені навстріч.

Вона жила з батьками в білій хаті,
За Костевим Городом, кроки два.
Ми завжди зустрічались при багатті,
Неначе пара птахів лісова.

Я — ще хлоп’я, а Катерина — дівка.
Сиділи ми й дивились в небеса.
І чули, як співає Ласканівка,
В кущах смерекових дзвінка яса.

А як вернувся я з УПА додому,
Життя моє пішло само навспак,
Я в жерепах, збираючи солому,
Покликав Катрю голосно, як шпак.

Катруся не прийшла,
з’явилась доня;
Поклав я руку на її чоло,
І попрощався, й вигасла долоня,
Палаюча моя — як збите скло.

8.ІІ.2019, Київ

Оксана Мазур

Оксана Мазур, виправка військова,
Святого українства апогей,
Переселенка з Криму, чиста мова,
Життя на фронті й п’ятеро дітей.

Дебальцеве і кров свою гарячу
Оксана пам’ятає, та мовчить,
А я ж її стражденне серце бачу
І сам себе тамую: «Цить же, цить!».

На фронт вона пішла, пішла вмирати,
Погони лейтенанта одягла.
Але я знаю, що пішла, як мати,
А не як жінка — месницька стріла.

О ні! Не так! Була вона, як грінка,
Пахучий боханець для дітвори,
Але пішла на фронт, як українка!
(Про Крим згадай і правду говори!)

Вона пішла, як українка з Криму,
Підтримати Галичину й Волинь,
І всю козацьку славу незбориму,
Національну нашу благостинь!

Іде війна.
Стримить московський пазур
Над Україною, забитий в Крим.
Стоїть переді мною пані Мазур,
Як воїн із обличчям вогневим.

Є спогади, немов колючі глоди,
І книжка пишеться, як заповіт.
Оксана сяє, наче дух свободи,
Надія всіх моїх останніх літ.

2.ІІ.2019

Каяття

Я помилявся в людях. Ідеали
Сліпма шукав і вірив, як хлоп’я,
Неправді, та служив їй непомалу,
Зганьбивши сам собі своє ім’я.

Ось Януком патріотична мова
Ув’язнена — я визволяти йду,
Але вона мовчить, немов підкова,
Що впала при дорозі в лободу.

Як про бандерівку, пишу про неї,
І раптом відкриваю, що вона —
Людина, впряжена
в московські шлеї,
Назовні — ангел, в серці — сатана.

Як Путін скаже сатану топтати,
Вона терпіти має цю брехву,
Щоб України президентом стати,
Жбурнути Київ підло під Москву.

Я сповідаюсь вам, брати суворі,
Гарячим був і жив не крадькома.
В моїй душі скажу вам апріорі —
Є грань і попіл, гною там нема.

Я — націоналіст, Франка Івана
Малий апостол, цілини орач.
А каяття моє — незлибна рана,
Пробач мені, народе мій, пробач!

6.1.2019

До Петра*

Народе мій, приглянься сам до себе, —
Вся наволоч назверха вже стоїть,
Не допоможуть ні мольби, ні треби,
Вона повзе катам своїм навстріть.

В нас президентів сорок зголосилось, —
Йди й вибирай: рабині і раби,
Що грають патріотів — мертвий силос,
Що сам паде в московські жолоби.

Я бачу їх, вони стоять навзгинці,
Юрба хахлів зросійщених, калік,
А я до тебе йду у мазепинці,
Народе мій, нескорений вовік!

Я йду до тебе в слуги, не в герої,
Здираю з себе всіх років кору;
Я йду туди ж, де був колись при зброї,
Де присягнув — за Україну вмру!

Горять на Сході крові кілометри,
В столиці плачуть миру прохачі,
А я тебе благаю, друже Петре,
Не відступи, гартуй свої мечі.

На сміливих спадає Божа манна,
Не згине той, хто завжди йде вперед;
Я був колись в Шухевича Романа
Стрільцем, бери мене, я твій поет.

Впаде залізо люте, многолезне,
Все подолає правда і любов;
І нація на поклик твій воскресне —
Я йду з тобою, Петре, йду з тобов!

29.І.2019

———————

* Вірш надрукований уперше (Прим. Д. П.).