Уздріти височінь у глибині

Ніхто не знає, що таке життя. Жоден мислитель від Бога, ані філософ від землі не зміг відповісти на це запитання, яке ставив перед собою. Ніхто з живих ще не розгадав таємницю життя і смерті. Можливо, її спізнали і нею володіють душі тих, котрі перейшли цю межу. Але ж як вони про це скажуть нам? Можливо, лише мистці, люди, мічені Господом особливою ознакою — вмінням заглиблюватися в сутність речей і понять, перебувають най-ближче до розгадки — як праведні душі перед ворітьми вічного блаженства. Близько, та все-таки — не там. Лише декотрі могли б сказати, що вони щось уже знають. Вони й говорять, але особливою мовою — мовою свого мистецтва.

Ігор Марковський був одним із них — один з небагатьох. Ми в масі своїй зчаста лише робимо вигляд, що все-все розуміємо. Насправді всі ті почування, емоції, сплески свідомості та спалахи інтелекту, виплеснуті пензлем Ігоря Марковського — таке враження, що то пензель водив його рукою — завжди, мабуть, будуть вивчати, розмірковувати над цим, писати розумні та поза розумінням статті, можливо, що й сперечатись… Як це було впродовж усього його не надто довгого творчого, та й людського так само, життя. Але завше будуть вглядатись пильно, як вдивляються у глибокий колодязь, щоби уздріти на дні його блискітки зір. Тому що безмірна глибінь, як і неосяжна височина, суть одне й те саме.

Він усвідомлював, на що приречений і що хвороба його невиліковна; добре знав, що вона прогресує. Але, боронь Боже, заговорити з ним на цю тему. Не хотів чути навіть слова цього: «хвороба». Розмовляти можна було про що завгодно, тільки не про це. А спілкуватись любив, як більшість людей у його становищі, й це природно. Розкіш спілкування була доступна йому в необхідному обсязі: сидячи в інвалідному возику, радо стрічав друзів, колег, котрі навідувались до нього у Велику Михайлівку. Спілкувався телефоном. Хоч творчість і вимагає усамітнення, але живиться усе-таки найрі-зноманітнішими контактами — з оточуючим світом, з людьми. З тими, хто так само причетний до неї.

Спілкуватися з ним було справжньою насолодою. При цьому жоден співрозмовник не міг би навіть подумати, що перед ним — невиліковно хвора людина і що лише Всевишній знає, скільки їй ще відпущено. І можна лише здогадуватись, якими зусиллями волі, інтелекту, мобілізацією всіх внутрішніх резервів це давалося йому. Якими фізичними зусиллями давалась йому творчість. А при цьому — десятки варіантів одного й того самого сюжету. Це був щоденний творчий подвиг. Та хіба лише творчий? З дня у день — роками, десятиліттями… В такі хвилини, засвідчує дружина художника пані Людмила, до нього — не підходь.

У такій ситуації звичайна людина прагне лишень одного: жити. Будь-що вижити. І це правильно, природа заклала це прагнення, цю волю до життя в кожному з нас.

Ігор Марковський стремів до більшого. Він хотів у цьому відвойованому такими зусиллями житті, у цьому щоденному продовженні життя бути саме тим, ким призначений був долею — бути художником, мистцем. Творити. Віддати творчості все, на що здатен, буквально прикутий до возика свого, а надто — в останні роки життя. Віддати так, як віддавав би і при здоров’ї.

Промовисто засвідчує це його творча спадщина. Його роботи, перед якими завмирає душа. Часто вони мовби виринають з туману, яким оповита була його власна душа, того туману, чи того павутиння, яке розривав майже фізично, крізь яке проривався у світ і змальо-вував цей світ саме таким, яким він його бачив, занурюючи нас у його сутність, коли зображене саме розказує нам про себе, але мовою своєю власною, і коли зчитувати її — інтелектуальний труд високої насолоди.

Ще в студентські роки навчився й завше підкреслював, що треба дійти до тої суті, коли предмет заговорить, щоб глядач, який прийде, повів з ним діалог. Ще в ті роки, та й пізніше теж, не брався до роботи, поки не дізнається все про даний об’єкт. На його пейзажах не розкошує літо і не квітує весна — він працює із зимовими краєвидами. Мабуть, тому у нього такі тонкі тональні переходи. Зображення часто розфокусоване, позбавлене натуралістичної деталізації, але це не заважає, а лише підсилює їхню справжність. За визнанням мистецтвознавця Олеся Остапенка, «його пейзажі є пейзажами духовної стихії його власної душі, з яких мистець вибудовує власні краєвиди, ніби вихоплені із загального контексту природи фотографічним поглядом імпресіоніста». Ці художні образи оповиті таїною.

Поза тим, що творчість Ігоря Марковського ще 1997 року була висунута на здобуття Національної премії імені Т.Г.Шевченка, мистець духовно пов’язаний з Великим Кобзарем, і передовсім — як художник. Ще студентом Київського художнього інституту він обрав темою своєї дипломної роботи саме повість Шевченка «Художник» (тут варто завважити, що Ігор Марковський після Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова закінчив майстерню книжкової та станкової графіки згаданого вже столичного інституту — нині це Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури). Вже тоді він виразно виділявся з-поміж однокурс-ників. На художній раді в інституті, бувало, кураторка остерігалась одразу показувати його роботи, ховала за стільцем. У ті роки далеко не всі захоплювалися особливими проявами самостійности таланту — скажемо так, аби лише в рамках дозволеного. А проте, їй казали: «Ми знаємо, що там — не так, але там неймовірно цікаво». Все, що виходило за межі дозволеного, завжди було цікаве. Ігор Марковський завжди йшов своїм, незалежним шляхом, творив своє мистецтво. У тих ілюстраціях до повісті «Художник» уже добре видно пізнішого Марковського. Там — усе, що згодом яскраво проявилося у його зрілій творчості: гранична ощадливість у засобах, простота і точність у вираженні, композиційна динаміка. В оформленні книжки ми чітко бачимо ставлення самого Шевченка до оточуючої дійсности — немовби Тарас Григорович сам водив рукою свого ілюстратора. Вражаюче проникнення в атмосферу поетового світосприйняття. Ще тоді, в студентські його роки, Василь Чебаник, професор кафедри графіки Художнього інституту, сказав: «За всю мою роботу це єдиний студент, який приніс мені неймовірну насолоду з ним працювати».

Постійно перебуваючи в діалозі — з друзями (а це були, назагал, художники), в телефонічному спілкуванні, з уявним глядачем, з улюбленим Сезанном (була у нього навіть виставка «Діалоги з Сезанном), іншими великими майстрами, він як би отримував багато з того, що украй потрібне художникові. Адже мистецтво, хоч і твориться наодинці, народжується з усього, що постійно поповнює духовний світ мистця.

При цьому художник ніколи не думав про те, щоби його роботи комусь подобалися, щоб вони привабили потенційного покупця… Такі речі його анітрохи не обходили. І в цьому сенсі, за визначенням заслуженого художника України Сергія Савченка, «ми спостерігаємо цілковито чисте мистецтво, це унікальне явище, яке украй рідко трапляється».

Нещодавно у виставковій залі Одеського літературного музею відкрилася виставка Ігоря Марковського — перша велика виставка по його відході (наприкінці минулого року була невелика експозиція в Одеському клубі одеситів). Прийшли всі, котрі більшою чи меншою мірою знали Ігоря. Було багато спогадів, щирого захоплення — художником та особистістю. Він любив свої виставки, завжди чекав їх, це так важливо для митця. І було таке враження, що от він десь там, у Великій Михайлівці, радіє за свої роботи, за те, що така велика виставка, що стільки людей прийшло побачити їх…

Роман КРАКАЛІЯ.