Сотник Монкевич

Після народження Бориса родина невдовзі переїхала до Кам’янця-Подільського, а в 1910 році хлопець змінив подільські краєвиди на неозорі причорноморські степи, переїхавши до свого дядька в Одесу і вступивши до казенного реального училища, що було на вулиці Ямській (тепер — Новосельського, 79). В «Описі життя» він не вказує, якого саме училища, а їх тоді в Одесі було три, але як син офіцера Борис мав право навчатися безкоштовно.

Прикладом для всіх підлітків був настоятель училищної церкви, законоучитель Володи-

мир Дмитро-вич Праницький, який брав участь у росій-сько-японській війні, мав бойові нагороди, а з початком Першої світової добровольцем пішов на фронт. Попервах під час навчання Борисові доводилося звикати до чужої мови та чужих звичаїв. Особливо не подобалися постійне шпигунство й доноси керівництву училища від тих, кого нещодавно вважав товаришами. Серед предметів віддавав перевагу математиці та фізиці, які викладав Іван Харлампійович Вулодило. Можливо, тому після закінчення в 1915 році училища юнак вступив на фізико-математичний факультет Київського університету імені Святого Володимира.

Втім, учився в університеті недовго — через кілька місяців Бориса Монкевича призвали до царського війська і відрядили до Одеси, у школу прапорщиків. Скоріш за все, це була Друга школа, бо серед опублікованих списків Першої його прізвища нема. Юнакові знову багато чого здавалося дивним: за яке «атєчєство» і за якого «царя-батюшку» він мусив воювати й віддавати своє життя? Та не все у цій школі не задовольняло чи відштовхувало — серед курсантів та викладачів були й свідомі українці, близькі за духом Борисові. Саме тоді сформувалося їхнє товариство, яке згодом пройшло численні випробування на полі бою. У головах і душах майбутніх офіцерів утверджувалася впевненість, що Україна стане самостійною. Залишалося лише чекати, коли для цього настануть сприятливі умови. Про це хлопці часто вели між собою розмови в перервах між заняттями. А через рік, у березні 1917-го, саме курсанти 2-ї школи прапорщиків уперше підняли над Одесою синьо-жовтий прапор.

Після закінчення школи молодий офіцер потрапив на фронт, по обидва боки якого протистояли один проти одного українці. Не раз чув, як під час чергового затишшя в австрійських окопах галичани співали українські пісні, які в російських окопах підхоплювали наддніпрянці. Розривалося серце Бориса через те, що сини однієї матері-України воюють між собою за якісь чвари між «царем-батюшкою» та «цісарем». На Великдень чи Різдво вітали один одного, інколи сходилися на території між окопами, разом причащалися, обіймалися й обмінювалися мріями про єдину велику Україну.

На початку 1917 року частина, в якій служив Борис Монкевич, прибула з фронту до Одеси на відпочинок і для поповнення особового складу. А невдовзі цар Микола ІІ зрікся престолу, і в колишній імперії розпочалися революційні зміни. В України з’явився шанс, про який сотні років мріяли українці, стати незалежною державою.

Уже ставши хорунжим, Монкевич увійшов до Одеської військової ради. У місті був створений козацький курінь, а до кінця березня українські військові формування досягли майже двох тисяч багнетів. Для вирішення організаційних питань до Києва відрядили заступника голови Одеської військової ради полковника Миколу Сахна-Устимовича, а хорунжого Монкевича призначили його помічником. Офіцери їхали до рідного брата полковника — Олександра Сахна-Устимовича, ад’ютанта командувача Київським військовим округом генерал-лейтенанта Миколи Ходоровича, який неодноразово висловлювався про своє українське походження. Але Тимчасовий уряд змінив Ходоровича на україножера Оберучева. Тож поїздка виявилася невдалою.

Хорунжий Монкевич залишився у Києві, де почав формуватися 1-й козацький полк імені Богдана Хмельницького. У липні цей полк, за згоди засліпленої любов’ю до Росії Центральної Ради, відправили на фронт, а сама ЦР залишилася без будь-якого захисту. Москалі віддячили, як Путін під Іловайськом, — тричі обстріляли перший ешелон Богданівців. Ті не могли відповісти, бо їхня зброя збері-галася в окремому вагоні. Лише після жовтневого перевороту в Петербурзі Борис Монкевич разом з рештками вцілілих богданівців повернувся до Києва й продовжив службу в полку імені Петра Сагайдачного. Тут йому вперше довелося зіткнутися з московськими окупантами. Спочатку це були сутички з робітниками «Арсеналу», які піддалися більшовицькій пропаганді, а наприкінці січня — з бандами Муравйова, що наступали на українську столицю з півночі. У 1923 році він опише події під Крутами у часописі «Календарі Червоної Калини». Називалися ці спогади «Крути: з давно пережитого».

Пізніше хорунжий Монкевич вступив до 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької бригади, формував 4-й Запорізький полк імені Богдана Хмельницького Армії УНР. У його складі він пройшов великий бойовий шлях — від Коростеня до Сімферополя, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги був підвищений до звання сотника. Про ці події Борис Монкевич також напише низку спогадів, найяскравіший з яких — «Похід Болбочана на Крим». Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, сотник Монкевич не покинув служби в українському війську. Разом з богданівцями вів бої з махновцями, у цих сутичках загинули сотні українських вояків. Після перемоги антигетьманського повстання на Україну знову посунули московські орди — як більшовиків, так і білогвардійців. Довелося відступати до Катеринослава та Кременчука. 23 січня 1919 року сталося нове лихо: заарештували полковника Болбочана. Борис Монкевич разом з кількома штабними старшинами поїхав супроводжувати свого командира до Києва, побоюючись за його життя.

Влітку того ж 1919-го сотник Монкевич брав участь у поході на Білу Церкву та Київ, а восени змушений був боротися зі смертельною хворобою — плямистим тифом. Одужавши, повернувся до війська, але його, слабкого здоров’ям, направили до запасної бригади. У листопаді призначений старшим осавулом Окремої кулеметної дивізії. Втім, незабаром мусив перейти Збруч і скуштувати юшки інтернованого в польському бараці. Згодом потрапив до конвою командувача українським військом у Пйотркуві-Трибунальському генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Поляки дозволили відкрити курси грамоти для козаків, іноземних мов — для старшин, а також школу, курси українського письменства, козацький хор. У цьому таборі Борис Монкевич познайомився із сотником Євгеном Маланюком, який редагував двотижневик Армії УНР «На хвилі життя».

Після звільнення в 1921році з табору вступив на математичний факультет Варшавського університету, потім перевівся на архітектурний факультет Варшавської політехніки. Навчання доводилося поєднувати з важкою фізичною працею. Попри таку завантаженість, викроював час для громадських справ: був секретарем української студентської громади, активним учасником гетьманського руху. Трохи згодом подав заяву до Української господарської академії в Падєбрадах, але керівництво вишу не задовольнило її.

Із 1923 року Борис Монкевич починає займатися літературною творчістю. З-під його пера виходять згадані вже спогади про бій під Крутами, про запорожців, про полковника Болбочана та інші. У своїх творах автор не тільки розповідав про битви та подвиги українських вояків, а й робив висновки щодо причин, які призвели до поразки у боротьбі за незалежну Україну:

«На нещастя, на чолі нашого відродження і визвольного руху в більшості станули оті «письменники і промовці»... Чи ж може бути більшою для нації трагедією, коли біля стерна держави стають не сини нації і землі, не виразники того стихійного, того нестримного, що заховано в самій глибині народньої душі, а стають люди одірвані од свого народу, яким партійний егоїзм засліплює очі? Їх порожні гасла і суперечки нагадували теольоґічні суперечки византійців у той час, коли Магомет вдерся до мурів їхньої столиці. У ворога, котрий сидів у нас на плечах і нахабно придушував самостійні змагання нашого народу, наші провідники шукали згоди і братерства на «Капіталові» Маркса. Вони не тільки не хотіли розуміти усієї ваги творення національного війська, не тільки не полегшували його творення, але й перешкоджали...».

Оскільки Борис Монкевич був в опозиції до уряду УНР в екзилі, який перебував на утриманні Польщі, в 1935 році його заарештували. Після захоплення й поділу Польщі Німеччиною та СРСР звільнили. У 1944-у, побоюючись приходу Червоної армії, він переїхав до Німеччини, а після війни перебрався до Канади. Спочатку мешкав в Оттаві, готував дисертацію, але всі плани змінила хвороба, змусивши переїхати до теплішого Монреаля. Весь цей час Монкевич працював над продовженням спогадів про видатного полководця полковника Болбочана. На жаль, видавця, який узявся б видрукувати книжку «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана», не знайшлося, а сам рукопис пізніше безслідно зник.

Помер сотник Монкевич у шпиталі для ветеранів у Монреалі 7 лютого 1971-го, не доживши місяць до свого 75-ліття.

Товариш Бориса Монкевича Степан Цап-Канівець згадував: «Треба сказати, що він визначався колись силою волі, подиву гідною сміливістю, ясністю думки, неустрашимістю перед небезпекою і палкою любов’ю до Батьківщини... Переконливість, безстрашність навіть перед сильними різнобарвними персонами. Перед лицемірами й фальсифікаторами історичної нашої правди, перед псевдонауковцями. Говорив і писав завжди правду, відверто про те, про що інші жахалися навіть подумати».

Тож пам’ятаймо сотника Армії УНР Бориса Монкевича — і за пролиту ним кров в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нащадків пам’ять про національно-визвольні змагання початку минулого століття, про Крути, про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.