№ 7 (22026) субота 26 січня 2019 року

24 січня Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію щодо ситуації в Азовському морі та Керченській протоці. За проголосували 103 депутати, проти — 3, утрималися — 16.

Про те, як проходили дебати, та про внесок кожного із членів нашої делегації у спільний успіх, розповіла на своїй Фейсбук-сторінці перша заступниця голови Верховної Ради України Ірина Геращенко:

«Всі члени української делегації в ПАРЄ на дебатах щодо провокації РФ в Азові говорили в один голос. Емоційно. З фактажем. З єдиною вимогою — негайно звільнити наших військовополонених моряків і розблокувати судноплавство в Азові та Керченській протоці.

Ми живемо у дивовижному віртуальному світі, населеному казковими істотами. Можливо, це було б просто цікаво, але тут, на просторах інтернету, йде справжня, не міфічна, війна. Війна за поділ сфер впливу між великими світовими гравцями, війна за увагу, за емоції, за гроші.

Фахівці вважають, що не лише реальна війна Росії з Україною — результат інформаційних кампаній, але й «брекзит», вибори президентом Дональда Трампа та багато інших подій у реальному світі були матеріалізовані завдяки воєнним діям у світовій павутині. Це факт, підтверджений доказами: у Росії існують справжні «фабрики «тролів», які за гроші у спеціальних офісах створюють брудний інформаційний продукт і поширюють провокації та брехню на замовлення на весь світ усіма можливими мовами.

Жахливий випадок стався на Житомирщині: о четвертій ранку водій маршрутки та кондуктор висадили на дорозі між населеними пунктами 21-річну дівчину, бо студентка не змогла повністю оплатити проїзд (йдеться про суму в 24 гривні).

Дівчина того ранку їхала до райцентру, до матері у лікарню, і забула вдома гроші. Щоб не висаджували її з маршрутки, студентка медичного коледжу просила взяти як заставу мобільний телефон. Марні сльози.

Через кілька днів тіло дівчини, яка замерзла, знайшли у бобровій ямі, куди вона потрапила, рушивши лісом навпростець, щоб скоротити шлях, і звідти не змогла самостійно вибратися.

На дворі — середина зими, яка щедро нас пригощає морозами, снігом із переходом у дощ, місцями — ожеледицею та налипанням мокрого снігу, хуртовинами. Синоптики відносять явища до жовтого рівня, тобто погодні умови є потенційно небезпечними для людей.

Наближається вже 101-а річниця легендарного бою української молоді з московсько-більшовицькими загарбниками під Крутами. Серед учасників цього вікопомного бою був і випускник Одеського реального казенного училища та 2-ї Одеської школи прапорщиків Борис Монкевич, який пізніше опублікував свої спогади не тільки про Крути, а й про визвольний похід Болбочана, про Окрему Запорізьку дивізію. Ці спомини особливо цінні тим, що в описаних подіях брав участь сам автор.

Народився він 25 березня 1896 року в селі Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). Батько був військовим, служив поручиком у 2-й резервній артилерійській бригаді, яку в 1910-у було розформовано. Борис мав двох братів. Старший, Яків, закінчив учительську семінарію у Вінниці, воював у Першій світовій. Разом з молодшим братом, Василем, служив у війську УНР. На жаль, подальша доля братів невідома.

Цими днями вийшла у прокат стрічка українського режисера Валентина Васяновича «Креденс», яка на Одеському міжнародному кінофестивалі отримала приз як найкращий вітчизняний повнометражний фільм «за акцентування проблем сучасності з гумором».

Сюжет трагікомедії «Креденс» розгортається в зимовому Львові. Варто розтлумачити, що креденс — це, львівською говіркою, громіздкий старовинний буфет. Історія одночасно схожа на чудову зимову казку і на страшний сон. За жанром автори визначають фільм як сімейну драму з елементами інтелектуальної комедії.

У стрічці розгортається історичний конфлікт — протистояння місцевих українців Львова і «визволителів» — російськомовних ветеранів та їхніх нащадків, що тривалий час вважали себе господарями міста. За святково прикрашеними фасадами львівських будинків ховаються брудні та занедбані подвір’я. Так само зовнішня краса та привітність героїв картини приховує аморальність і дикість бажань.

І знов про те саме. Про пошту.

Наприкінці минулого року на зустрічі з редакторами друкованих ЗМІ, зініційованої — бо так уже допекло! — самими редакторами, директор Одеської дирекції ПАТ «Укрпошта» Сергій Дрозд клятвено запевняв, що всі перебої з доставкою передплатникам періодики — явище тимчасове, пов’язане з реформуванням їхньої, поштовиків, структури, і що вже чи не від завтра, ну з нового року — напевно, кожен номер потраплятиме у скриньки своєчасно, тобто в день виходу газети, що, власне, й прописано та скріплено печатками у договорах між редакціями та поштою.

Послухали ми тоді пана Дрозда та представників його команди, а говорили вони впевнено, переконливо і, здавалося, навіть щиро, — й обнадіялися. Не конкуренти ж вони наші, а партнери — в одному казані варимося: більшатимуть у видань наклади — матимуть що возити-носити, отримуючи за це немалі гроші (чи не третину від передплатної ціни), причому авансом, наперед, доставлятимуть газети вчасно — люди охочіше передплачуватимуть і т.д. Так підказує логіка. Так диктують закони ринку. З цим, зрештою, погодився і пан Дрозд, пообіцявши, якщо не від тодішнього завтра, то із січня 2019-го — точно справно, як і належить надійному партнерові, виконувати взяті зобов’язання.

Через сорок років на «Привозі» випадково зустрілися однокурсниці по Одеському університету.

— Як справи, подружко? — запитала фарбована білявка чорнявку з густою сивиною.

— Та нібито добре, як на нинішні непевні часи. Але якось самотньо, незатишно. А в тебе?

— Байдуже… Пенсії, як у всіх чесних українців, хіба що на газ, електрику, воду вистачає, а на їсти, взутися, одягтися — катма. Таку пенсійну схему могли придумати й запровадити лише діти й онуки Ілліча. Дякувати Богу, син допомагає...

«Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час узяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, здебільшого відійшли в інший світ.

Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона і до мене. Захотілося розібратися у своєму житті, згадати всіх рідних, дослідити історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів.

Як з’ясувалося, всі мої родичі з давніх-давен проживали в одному селі на півночі Одещини. Я зміг простежити свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері — десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси.

Під час урочистостей з нагоди Дня Соборності України та 100-річчя проголошення Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Президент Петро Порошенко вручив Патріарху Філарету найвищу нагороду — орден Держави.

Звання «Герой України» та цього ордена святіший удостоєний за видатну історичну роль у становленні незалежної Православної церкви України, діяльність, спрямовану на відродження духовності українського народу, піднесення авторитету православ’я, утвердження ідеалів милосердя і міжконфесійної злагоди.

Загадкові геогліфи на плато Наска у Перу насправді могли виконувати роль своєрідних храмів, призначених для вознесіння молитов подорожніми. Таку гіпотезу висунула група канадських археологів, яка зіставила їх розташування з мережею прадавніх доріг.

Геогліфи Наски — дивні фігури великого, близько сотні метрів і більше, розміру, накреслені на поверхні плато його давніми мешканцями. Ці фігури повністю можна побачити тільки з висоти, тому відкрили їх аж у XX столітті, коли над плато почали літати літаки. Важко встановити і час їх створення. Очевидно лише, що сталося це ще до появи там у XII столітті інків. Призначення геогліфів незрозуміле — різні вчені бачать у них ритуальні зображення, астрономічні інструменти і багато чого іншого.