На те вона й свобода, щоб діяти

Можна добрим словом згадати вихідця з Харкова музиканта Юрія Гуржву. Нині він мешкає у Німеччині. Спочатку хлопець створив танцювальний клуб «Руссендиско», який здобув загальнонімецьку популярність, але потім несподівано згорнув цей проект і тепер популяризує в Німеччині українську культуру. Поштовхом послужила поїздка до рідного Харкова, де не був вісім років, і знайомство з творчістю Сергія Жадана. Пробудилося щось глибинно українське... І сьогодні вдячними споживачами культурницького продукту є не лише місцеві німці та представники української діаспори, а й грузини, які оселилися у Берліні. Це щодо ефективності.

У Чехії повпредом України є поетеса Марія Ілляшенко. Рідний Київ вона покинула у восьмилітньому віці. Тепер чеською мовою володіє настільки досконало, що пише нею вірші! Але й про Батьківщину не забуває: «До Києва у мене дуже трепетне ставлення. Я маю кілька друзів із схожою історією, котрі також у ранньому дитинстві виїхали з Києва до Чехії. Київ для мене магічне місто, де все почалося. Це свого роду Єрусалим над Дніпром...».

Я навів лише два яскравих приклади, насправді ж таких людей за кордоном дуже багато. Якщо всі запрацюють на повну потужність, результат не забариться!

...і вдома

Роботи в Україні на порядок більше. Якщо говорити про Одесу та інші великі міста, то треба повніше використовувати потенціал «проукраїнського Донбасу». Тобто створити всі умови для реалізації тих проукраїнськи налаштованих жителів шахтарського краю, які вимушені були покинути рідні місця після початку війни.

Ну чому б не залучити до патріотичного одеського гурту таких людей, як колишній мешканець Луганщини Євген Шляхтін? Адже він пройшов усі кола «лугандонівського» пекла. До речі, з робочого кабінету його виводили, загорнутим у прапор України. Бо знали, що співчував Майдану. Пізніше Євген описав своє перебування у катівні: «На столі розкладені кийки, плоскогубці, ножі та скальпелі. У кутку — закривавлений стілець із ланцюгом... Нічого мене не запитували. Просто знущалися і били. Погрожували розстрілом, прогоном по мінних полях. Потім знову лупцювали кийками. Навмисне били по голові. Тієї ночі мені зламали пальці…». Нині Євген Шляхтін живе в Одесі, яка, на перший погляд, нічим істотно від Донецька не відрізняється. Хіба лише тим, що тут українська влада. Про морську столицю України Євген пише так: «До Одеси я перевіз своїх батьків, знайшов цікаву роботу. Але найголовніше — зустрів багато чудових людей!».

Отже, підґрунтя для ефективної роботи є. Подібне спостерігаємо і в інших містах. У Сумах існує організація «Калинове гроно», яка пожвавила свою роботу завдяки біженцям із Слов’ян-ська. Від них сумчани більше дізналися про кричущі проблеми переселенців. Почали створювати групи взаємодопомоги. Навіть заснували для пенсіонерів «Клуб вихідного дня». Організовували екскурсії по місту, зустрічі — нехай і не дуже масштабні, зате надзвичайно душевні. Про політику не йдеться, та все ж Україна тут незримо присутня.

Переселенці можуть стати авангардом

Родина Писаревих із Донецька нині мешкає у Хмельницькому. Якби ж можна було перенести свій двоповерховий будинок, який звели там, у Донецьку, до столиці Поділля! Бо тут уже повністю обжилися, знайшли багато нових друзів. Писареви розмовляють українською, залюбки вдягають вишиванки. Відвідують клуб «Разом», який об’єднав переселенців з усіх регіонів країни, а веде його колишня жителька Луганська.

Дуже змінила війна і 30-літню Юлію Яригіну з Краматорська. Вона змушена була покинути рідне місто через відомі події і з двома доньками вже більше двох років живе у Львові. Є співзасновницею громадської організації «Україна — шлях єдності». Захоплюється фотографією. Навчилася писати проекти, вигравати гранти. Допомагає людям, багато вчиться. Стала сильною, рішучою, самостійною…

Якось прочитав дуже цікаву фразу Володимира Бєглова: «До війни всі ми жили у своїх трилітрових банках. Трилітрова Галичина, трилітровий Донбас, трилітровий Крим… Тепер же ми варимося в загальній каструлі…». Це ще одне свідчення того, що ми гуртуємося, і люди це відчувають.

Не лише в умовах Західної чи Центральної України переселенці здатні зробити потужний «цивілізаційний ривок». Скажімо, багато добрих справ робить Центр молодіжних ініціатив «Тотем» у Херсоні. Зокрема, є проекти щодо зміцнення національної ідентичності. Керівник проекту Олена Афанасьєва каже: «За великим рахунком, серед нас тут дуже багато переселенців. Мої батьки переїхали з Уралу в 1960-х. Але я народилася тут і вважаю себе українкою. А Херсон — своїм рідним містом. Те, що в когось є коріння інших національностей, не робить людину меншою мірою українцем. Усі ми — в одному човні й усі ми — одна родина!».

Тож, як бачимо, підстав для оптимізму у нас предостатньо. Треба лише навчитися системно працювати.

Сергій ЛАЩЕНКО.