Де закінчується земля й починається океан

За кілька годин після виїзду із Порту ми потрапили у рибальське містечко Назаре, що на березі Атлантичного океану. Хотілося відпочити, прогулятися, пообідати.

Величний і прадавній океан зустрів нас сильним вітром і бурхливими хвилями. Безкраї пляжі, всіяні красивими мушлями, були порожніми, хвилясті узори на піску — не затоптані ногами відпочивальників. Пляж від містечка відділяють високі, заввишки до двох метрів, дюни. До початку сезону ще було вдосталь часу, та й температура води в океані не для купання. За височенні хвилі, на яких можна отримувати надзвичайний драйв, серфінгісти всього світу вважають Назаре своїм раєм. Минулого року бразилець Родриго Коха саме тут встановив рекорд, зареєстрований у Книзі Гіннесса, прокотившись на хвилі висотою 800 футів (понад 24 метри), а це висота 10-поверхового будинку!

Обираємо столик біля вікна у невеликому приморському ресторанчику, щоб спостерігати за океаном. Офіціант, який підходить нас обслуговувати, має вигляд розбишаки — на його обличчі читаються сліди «військових дій», за що ми між собою охрестили його «Джиммі-піратом». Попри войовничий вигляд, Денні (так його звали) виявився миролюбним і привітним хлопцем. Він порадив нам замовити найдорожчу в ресторані страву, яка називалася «Морська симфонія» і коштувала 20 євро.

— Вам цього вистачить на трьох, — запевнив нас «пірат» й отримавши нашу згоду, пішов виконувати замовлення.

У великому ресторані — порожньо й затишно, і ми, захищені від вітру скляною стіною, із задоволенням спостерігаємо за розбурханим океаном, що здіймає височенні хвилі.

«Морська симфонія», яку нам принесли на величезній тарелі, насправді відповідала своїй пафосній назві й складалася з різноманітних дарів моря: в «оркестрі» були печені на грилі чималі шматки якоїсь невідомої риби, смажені середні, малі та крихітні рибини, й розмаїті види місцевих морепродуктів: кальмари, креветки, краби, восьминоги, мідії та гребінці. Усе це, здобрене соком лимона, дуже смакувало з різними видами соусів. Останню вишукану ноту до гармонії смаку вносило місцеве «зелене» вино — сухе вино жовтуватого кольору, а «зелене» — бо молоде... Як відомо, Португалія — провідний експортер вин, тут у кожному регіоні чимало їх різновидів, причому вина зовсім недорогі, навіть від одного євро за пляшку.

Тут, у Назаре, хотілося побути якомога довше — милуватися бурхливим океаном, спілкуватися із приязними місцевими жителями, однак на нас чекало улюблене місце відпочинку португальських королів та масонів — містечко Сінтра.

Важко собі уявити, щоб на одне провінційне місто на краю Європи припадало стільки прекрасних палаців, музеїв, парків, ярмарків і до всього цього — кілька пляжів неземної краси, до яких можна доїхати історичним трамвайчиком. Та попри ці зручності-красоти туристів небагато, на цих пляжах відпочиває лише тутешній люд. Можливо, це місце не «розкручують» саме для того, щоб залишити його у незайманості для своїх?

Одного дня, який ми виділили на Сінтру, звісно забракло, щоб усім цим насолодитися. Але якщо в розпорядженні є лише один день, то, безумовно, його варто провести у парковому комплексі Кінта да Регалейра. Потрапивши туди, ми на цілий день забули про наші наполеонівські плани щодо відвідання всіх навколишніх пам’яток — це місце нас буквально прикувало.

Свою назву парк отримав від імені однієї з його господинь — баронеси Регалейра, але своєму надзвичайному вигляду й популярності завдячує відомому меценатові Антоніо Монтейро, який купив садибу в 1892 році. Господар Кінта да Регалейра був різносторонньою особистістю: заснував Ліссабонський зоопарк, цікавився літературою, сценічним мистецтвом, ботанікою, а головне — був відомим діячем масонства. Португалія завжди славилася своїми масонськими ложами, оскільки в давні часи прихистила тамплієрів, яких переслідували й винищували по всій Європі. Тут вони, так би мовити, змінили вивіску й почали діяти вже під егідою масонства. Тож сліди масонів у Португалії зустрічаються скрізь і повсякчас. Серед них — першовідкривачі й архітектори, вчені й люди мистецтва.

Художник й архітектор Луїджі Маніні, який втілював задум господаря парку, також був тісно пов’язаний з масонською ложею. Тому тут на кожному кроці зустрічаються таємничі символи й кожна споруда чи скульптура має власне таємне призначення. Парк займає площу чотири гектари. Вхід для дорослих коштує 6 євро. Кожній з нас при вході видали мапу. Це було слушно — на території парку стільки гротів, стежинок, цікавинок, що там справді можна заблукати.

Парк задуманий як земне втілення райського саду, хоча є там не лише райські кущі, а й символи пекла та чистилища. Романтичний палац, каплиця, церква і парк з озерами, гротами, фонтанами, скульптурами — все це складає суміш стилів — готики, ренесансу і притаманного лише Португалії мануельського стилю, для якого характерне втілення безмежного світу в дуже конкретних деталях — чудернацьких рослинних орнаментах, канатах, колонах-«пальмах».

Крутими сходами по колу спускаємося у глибокий 27-метровий колодязь посвяти. Він має дев’ять рівнів, що символізують дев’ять кіл пекла — якщо сходити вниз і дев’ять рівнів раю — якщо йти догори, і в кожному колі — 15 сходинок. У колодязі темно і слизько, диковинні поруччя заросли мохом, згори падають краплі. На самому дні колодязя — викладений з кольорового мармуру тамплієрський хрест, вписаний у герб Монтейра. За легендою, тут відбувався обряд посвяти в масони.

— Відтепер і ми — масони! — жартуємо, хоча на душі моторошно.

Вихід з містичного колодязя через темний підземний тунель виводить нас до річки, яку потрібно перейти по камінцях, щоб вибратися нагору. Обряд посвяти вважається завершеним саме після цього переходу.

Окрім різноманітних фантастичних споруд і скульптур, парк славиться своєю рослинністю. Під час прогулянки зустрічаємо безліч диковинних квітів, кущів, дерев, яких ніколи не бачили у своїх широтах. Його господар проводив тут безвиїзно чимало часу й особисто насаджував оті дивовижі, вирощував квіти. Милуючись красою таємничого парку, проводимо тут увесь день, а коли до заходу сонця залишається зовсім небагато часу, вирушаємо на Кабо де Рока.

Мис Рока — це крайня, найзахідніша точка Європи, що гострим кутом врізається в Атлантичний океан, історичне місце, з якого сміливі португальські моряки вирушали на пошук незвіданих земель. Уже в XIV столітті португальські кораблі, освячені папою Римським (тобто — схвалені Богом) з хрестом на вітрилах досліджували Атлантику й досягали берегів Бразилії, де заснували свої колонії.

Тут страшенно холодно, сильний вітер свистить у вухах і збиває з ніг, але це не заважає насолоджуватися красою, що відкривається з цього місця. Величезне поле, вкрите рожевими, білими й жовтими квітами, обривається прірвою. Летіти до води, якщо впадеш, — 140 метрів. З усіх боків відкривається океан — величний, безмежний, могутній. Коли стоїш над прірвою, видно, що лінія океану — не пряма, а заокруглюється з боків. Тобто тут можна побачити й уявити собі, що Земля — насправді кругла! Тут складно розмовляти — доводиться кричати. Свистить-надривається вітер, потужні хвилі розбиваються об скелі... На пам’ятнику мореплавцям викарбувані слова португальського класика Луїса Камоенса: «Тут закінчується земля і починається море...».

У цьому місці хочеться мріяти про далекі подорожі. Ми довго сидимо, звісивши ноги з краю землі, й дивимося, як яскраво-червоне сонце повільно падає за океан. Туди, де живе своїм життям далека терра інкоґніта — Америка...

Холодний подих океану пронизує нас наскрізь, очищаючи від усього поверхневого, непотрібного, буденного. Подих вічності, подих планети...

Кабо де Рока — місце, де потрібно побувати хоча б раз у житті. Тим більше тепер, коли подорожувати Європою — так просто...

Ольга ФІЛІППОВА.
Одеса — Сінтра (Португалія) — Одеса.