Незламна

Моя Леся. Неповторний образ. На жаль, передати його на папері таким, яким ношу в душі, бракує хисту. Слова мої бліді, інколи здаються безпомічними, щоб змалювати яскраву, іскристу, геніальну особистість. До мови її творів, їх образів ніхто не міг дорівнятися. Була вона самою природою своєї Волині, однією із своїх незвичайних, а для мене — найпрекрасніших, героїнь — Мавкою, світлою і прозорою, що вийшла з пралісу до нещасних людей, жертовно яскравим полум’ям згоріла й залишилася жити вічно, намагаючись довести їм, що життя безконечне. З попелу її берізки виросте травиця. «Буде початком тоді мій кінець». Леся була сповнена вірою в безконечність буття і переконувала в цьому нас. Так символічно закінчилося її коротке життя, бо це був її останній твір, який вона, смертельно хвора, дописувала слабкою рукою і незламним духом.

Ставши вчителькою української мови й літератури (у 1960—1970 роках), я намагалася перелити в душі своїх учнів почуття незвичайної поетеси. Це було нелегко, бо й рідна мова у нас була не в пошані («старший брат» усе робив, щоб переконати нас у нашій меншовартості, а то й у тому, що української мови взагалі нема, а є лише діалект вєлікорусского язика). Хорошої публіцистики, яка переконувала б у протилежному, тоді не було: її забороняли. А штампувалися підручники, вигідні совєтській ідеології.

З десять років тому я з радістю відкрила для себе і з захопленням «проковтнула» твір-дослідження Оксани Забужко, геніальної письменниці-публіцистки, «Notre Dame D’Ukrainе: Українка в конфлікті міфологій». Це було для мене майже потрясінням, бо подібного про нашу Лесю і в такому контексті мені читати ще не доводилося. Авторка гідна була писати про свою посестру — так само незламна, невтомна, цілеспрямована, закохана в нашу культуру, велика інтелектуалка!

Я «ковтала» написане, дякуючи нашій Оксані (хай пробачить вона мені мою фамільярність), і подумки обурювалася: як же однобоко й обмежено совєтське літературознавство годувало нас творчістю великого генія («абсолютного генія» — скаже про неї Ліна Костенко)! Її твори скрізь подавалися з купюрами, а особистість — тільки страдницькою. (До речі, й дотепер не все з написаного Лесею Українкою видано).Так, це правда: Леся невимовно страждала, маючи невиліковну хворобу, що пожирала її тіло — але не дух. Вона була незламною, як і герої її творів, і, що головне, — оптимістичною, волелюбною, з безмежною любов’ю до простого люду й Вітчизни.

Недаремно великий Франко писав про Лесю так: «…ся хвора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Під «чи не одиноким мужчиною» він мав на увазі її незламну мужність у житті й творчості. Основними рисами Лесиного характеру, окрім мужності, були благородство, жертовність та ніжність. Поєднання незвичайних чеснот з геніальним талантом зробили її світочем, окрасою України. І не тільки України. Певна, що й у світі рівної їй нема.

Оксана Забужко перегорнула й вивчила величезний пласт літератури про Лесю та її творчість (більшість — закордонної, де її знали й любили), щоб створити правдивий образ генія. А наші чиновники від філології й педагогіки (із сумом та болем згадую) дозволяли офіційно звільняти від вивчення рідної мови учнів (за бажанням батьків). Нашу культуру обкрадали, а нам, так званій інтелігенції, кидали те, що було вигідно комуністичній владі, щоб виховувати слухняні їй маси. Не дивно, що маси (не всі, звичайно), яким весь час нав’язували російську літературу, не володіли прекрасним українським словом.

Нарешті, з великими труднощами, з боротьбою, поступово змінюється наша Україна, а її мова стає державною. Кращі її сини й досі гинуть, щоб захистити право народу на рідне слово, на свою ідентичність. Почали з’являтися справжні, правдиві літературознавчі праці. Чого тільки варта дослідницька трилогія тієї ж Оксани Забужко, присвячена громадсько-полі-тичній діяльності й літературній творчості славної української трійці: «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу» та «Notre Dame D’Ukrainе»: Українка в конфлікті міфологій». Ці відкриття трьох українських геніїв складають історію нашої національної культури, передають велич і спадкоємність традицій у кількох віках і продовження вже у нашому столітті. Вони відреставрували історію нашої літератури, зняли з неї намул квасного совєтського патріотизму, роз-крили глибінь боротьби за самовизначення українського народу та його культури.

В основі відродження української літератури — і творчість Лесі Українки. Її драматичні поеми «Кассандра», «Одержима», «Самсон», «У катакомбах», «Лісова пісня» та інші не всі ми здатні до кінця й осягнути, бо маємо недостатньо знань з філософії, історії свого народу. Що й казати, коли навіть в університеті, на українському філфаці, ні правдиву філософію, ні правдиву історію не вивчали. Так багато втрачено, що аж болісно про це думати. Відтак треба надолужувати, бо хто ми, якщо не знаємо своїх світочів, яких послав нам Господь, щоб вони розкрили мученицьку долю нашого народу, прийнявши в свою душу його муки, а нам залишили промінь надії?!

Наталія ШАТАЛОВА.
м. Южне.