Американець, що став українцем

Понад чотири десятиліття тому 30-річний історик першим з-поміж західних дослідників назвав Голодомор актом геноциду. В Україні під ту пору так ще не говорили. Джеймс Мейс виголосив це під час міжнародної конференції в Тель-Авіві з питань Голокосту та геноциду.

Ще молодим науковцем, ще живучи в США, він почав ретельні дослідження з цього питання. І майже одразу відчув спротив — з боку і колег, і полі-тиків. Благополучній Америці байдуже було до чужої далекої країни, яку ніхто й країною не називав, а лише частиною Росії, або ж СССР — їм легше й безпечніше було мати справу з потужним монолітом.

Світ не повірив йому й навіть слухати не хотів. Там казали, що українці —колаборанти, зрадники… Тиск був неймовірний, дорогу в американські виші йому закрили. Під ту пору в американській славістиці заправляли русисти: ті люди хоч і ненавиділи більшовиків, комунізм, але всі були імперцями. Про якусь Україну, український народ вони й чути не хотіли.

Джеймс Мейс приїхав до України і вже тут продовжив свої дослідження. «Мене покликали ваші мертві, щоб я сказав про них слова правди» — це його вислів. Уже звідси продовжував доводити й переконувати, і не лише світ, а й самих українців. А вони казали йому приблизно так: тоді була одна історія, а тепер — інша. На щастя, далеко не всі так думали, але залишилася таких дещиця й дотепер, на жаль. Не їхня то була вина — їх такими зробили. Ті, кого й досі ласкаво називаємо «воріженьки». Мейс розумів це. Але він був упертий. Звісно ж: американець. І саме він найбільше сказав вільному світові про трагедію українського народу. В Америці тоді зібрали кошти, на які Конгрес видав документи про жахіття геноциду українців. Це було ще 1983 року. Відтоді українці США щороку вшановують па-м’ять Голодомору. Завдячуючи саме йому ще до проголошення Незалежности Конгрес заговорив про українську трагедію.

Джеймс Мейс був індіанцем племені черокі. Може, й не писав про це плем’я Фенімор Купер, котрий опоетизував американських індіанців та присоромив білих колонізаторів. Утім, то вже, дійсно, інша була історія. Хоча… Індіанці були корінним народом Америки, звісно, що й плем’я черокі теж: зі своєю мовою, культурою… В процесі колонізації їхня мова майже зникла, народ асимі-лювався. Хоч збереглася культура — в музеях, певна річ, є свій буквар, і навіть назви вулиць зниклою мовою черокі. А народу — нема, бо нема живої мови. То, може, не така вже й далека та повчальна історія? Наше життя нерозривно пов’язане з минулим. Але замкнуте коло трагічної української історії ще не розірване. Якщо не осмислимо її, незагоєна рана геноциду ятритиме національне сумління.

«Своєму народові я вже нічим не допоможу, — сказав якось Джеймс Мейс, — а в України є ще надія». Був переконаний, що йому це вдасться. І що вдасться переконати світову спільноту, що вина за трагедію українців лягає і на Європу, властиво, на цілий цивілізований світ. Бо світ знав про геноцид українського народу і — промовчав.

Але ж ми добре знаємо, що так було не раз. А передовсім — у часі Української революції 1917—1923 років. Українці набули тоді дуже важливого досвіду в тій боротьбі, яку називаємо національно-визвольними змаганнями. І якраз цього боялася комуністична імперська Росія, замаскована під назвою СССР. Бо без України вона не могла бути імперією. І ми чудово розуміємо, що зараз — така сама ситуація. Тоді не здобули незалежну державу, назагал, через суб’єктивні причини. Сьогодні є реальна загроза втратити її майже з тих самих причин. Утім, це, знов-таки, інша історія.

Джеймс Мейс залишився в Україні. Напрочуд швидко — тому що було бажання — він вивчає українську мову, вивчає спочатку за словниками, а далі його вчительками були сільські бабусі, котрі зберегли ще ту справдешню, не зіпсуту ніяким суржиком чи матюками україн-ську мову. І вперто продовжує провадити свої дослідження. Він розумів і наголошував, що Сталін вів проти України відкриту війну на знищення. Його тактикою був Голодомор як засіб знищення українців, котрі становили тоді більшість з-поміж усіх поневолених народів. «Я переконаний, щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті — нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД». Це слова Джеймса Мейса.

Кажуть, Сталін був батьком Голодомору. Це не зовсім так. Геноцид українців творила Московська імперія — одвічний ворог України. Чому українців завжди прагнули знищити? Чому й сьогодні у декотрих сусідів — зовні миролюбних — до нас якісь претензії? То їм не подобаються наші закони, то вони проти наших героїв… Усе дуже просто: рахуються з сильними, а Україні ще далеко до цього. Хоч Збройні сили вже на рівні, ще трохи — і досягнуть натівських стандартів. Але сила — не лише в сильній армії. Сила — в єдності. А її нема...

Живучи в Україні, досліджуючи причини і наслідки Голодомору, Джеймс Мейс постійно твердив: доконче потрібна єдність народу. А єдність народу — це і єдність його провідників. Коли ж серед них є такі — і їх навіть більше, ніж можна було б подумати, — що дивляться у бік ворога і працюють супроти своєї країни, то чи буде сильною держава? Це справдешні холуїни, котрі зневажають свій народ і свою країну.

Коли Джеймс Мейс прийшов у Верховну Раду України і, поміж іншого, сказав, що наша спільна пам’ять — це коли у дні поминання жертв Голодомору-геноциду в кожному домі горітиме у вікні свіча пам’яті, його затупотіли й освистали, а декотрі навіть кричали на кшталт «янкі, забирайся додому». І це було не так дуже давно, вже у цьому столітті. То скільки ще треба часу і скільки таких, як він, Джеймс Мейс, котрий став українцем?..

Останній рік він тяжко хворів, переніс майже двадцять операцій, для нього збирали кров. А він казав — трохи не жартома: тепер я вже дійсно українець…

Наталя Дзюбенко-Мейс — журналістка, поетка, громадська діячка, а ще — вірна половинка свого чоловіка — сумлінно продовжує те, чому він присвятив своє життя. Попри книжки та лекції, вона їздить Україною, зустрічається з молоддю. Вона говорить вустами і серцем свого чоловіка, американця, котрий помер Українцем.

Роман КРАКАЛІЯ.

Фото
Олега Владимирського.