№ 97 (22007) субота 17 листопада 2018 року

Знищити українців як націю — мета організаторів Голодомору. Остаточно ліквідувати мову, культуру, історію, все те, що робило нас унікальними в цьому світі. Тому масштаби злочину такі великі, тому вбито мільйони людей.

Його жертвами стали і ті, хто вижив у 1932—1933 роках. Бо мали забути, хто вони, ким були їхні предки, що мають зберегти для світу їхні нащадки. Мали забути, хто і за що їх вбивав.

Цьогорічний День української мови та писемности цілком логічно продовжився ще одним гарним святом. Наступного дня, 10 листопада, у Любашівці відбувся фестиваль «Безмежність української книги» пам’яти Михайла Грушевського за підтримки Ананьївської, Балт-ської, Кодимської, Савранської райдержадміністрацій та районних рад, Балтської та Куяльницької (По-дільський район) об’єднаних територіальних громад.

Свято розпочалося зі знайомства з одеськими письменниками. В районній бібліотеці, де в новенькому медіацентрі зібралися шанувальники образного літературного слова, а декотрі — ще й відчуваючи в собі оту іскру Божу та пробуючи сили у цій нелегкій справі. Розглядають виставлені на столах книжки, з інтересом спілкуються з авторами.

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Напередодні 85-х роковин Голодомору в Україні Вселенський патріарх Варфоломій звернувся до українців, на всіх континентах сущих, зі словами підтримки-співстраждання, а також засвідчення твердості наміру про надання нашій Церкві томосу:

«Як і кожного року, історична та страждаюча Константинопольська церква-матір, спілкується з усіма вами з тягарем на серці, в молитві згадуючи Голодомор Українського народу, трагічну та нелюдську подію 1932—1933 років, коли безліч людей загинули від навмисного та жорстокого голоду. Ця трагедія говорить сама за себе, серед інших жорстоких вчинків проти людства та Божого творіння, здійснених у двадцятому столітті, як найбільш насильницька трагедія досі відома в історії».

Захарівська районна державна адміністрація з глибоким сумом сприйняла звістку про передчасну смерть голови Захарівської районної державної адміністрації

Ігоря Івановича СТЕБЛОВСЬКОГО.

Стрімко обірвалося життя керівника, професіонала, шанованого колеги і просто доброї і чуйної людини, яка сенс свого життя вба-чала у жертовному служінні Батьківщині. Чорна звістка обпекла серця усіх, хто з ним працював, спілкувався і поважав, хто йшов поруч з ним по життю.

Нещодавно до Львова приїздив Павло Гриценко — директор Інституту української мови НАН України (на знімку). Родом Павло Юхимович з Одещини, а точніше — з Буджаку, Придунав’я.

Наукове середовище зустрічало знаного вченого дуже тепло, однак мене не покидала думка, що проговорено не все. Хочеться, щоб столиця «націлювала» регіони на суто практичні речі. Щоб було чітко сказано: місія Львова не лише в тому, щоб подавати приклад іншим, але й у підтримці освітніх процесів у південних та східних областях України. Ні галицькі чиновники, ні громадські активісти не повинні стояти осторонь. У перше десятиліття незалежності Галичина «захопила» власним прикладом Буковину, Волинь, значну частину Центральної України. Але навряд чи слід споді-ватися, що за Черкасами й Полтавою автоматично стануть у чергу Одеса, Запоріжжя, Харків... Що варто лише почекати якихось 5—10 років, і там буде точнісінько так, як у Полтаві. Ні, це ілюзія. Південно-східні терени можуть законсервуватися і відгородитися від українського слова надовго. Звісно, місцеві чиновники мудро залишать для державної мови деякі декоративні функції, але не більше того. Тому для цих територій повинна бути своя стратегія.

14 листопада на пішохідному переході на 9-й станції Великого Фонтану, біля скульптурної композиції «Ви-крадення Європи», стартував проект «Уважний пішохід».

Мета акції — нагадати пішоходам про те, що, перш ніж переходити вулицю, потрібно подивитися ліворуч, взяти дитину за руку і не відволікатися на розмови по мобільному телефону. Для нагадування про ці прості, а водночас — життєво важливі, правила перед «зебрами» були нанесені від-повідні написи та малюнки.

Цими днями в Одесі відбулася непересічна по-дія: дюк Арман Емануель дю Плессі де Рішельє підписав декларацію про медичне обслуговування із сімейним лікарем.

Декларацію, щоправда, символічну. А відбулося це у рамках флешмобу «Твій лікар чекає на тебе» на Приморському бульварі.

Група жителів Знам’янки (до декомунізації — Червонознам’янка, а з часів заснування — Катаржино) на чолі з головою місцевого болгарського культурного товариства ім. Катаржи Неллі Петрівною Юрдик відвідала прабатьківщину — Болгарію.

З екскурсійною програмою побували в містах Варні, Несебирі, Созополі та Софії, але основною метою поїздки все ж було відвідання села-побратима Дражево (Ямбольський округ) та села Голям Дервент (Ямбольський округ, Єлховська громада). Саме вихідці з останнього були одними з перших поселенців у колонії Катаржина.

Початок жовтня. Прохолодний київський ранок: +5. Боїнг «Грузинських авіаліній» за дві з половиною години переносить нас із «Борисполя» до грузинської столиці. Більша частина лету — понад Чорним морем. Потрапляємо у справжнє тепло: у надвечірньому Тбілісі +27. Місцеві ще ходять по-літньому.

Цю близьку нам країну і це місто над рікою поміж гір бачу вперше. Екзотичне переплетення Сходу із Заходом робить Тбілісі неповторним. Місто розташоване на складному рельєфі, у долині посеред гір, так, що коли ми стоїмо в центрі, то бачимо лише історичну частину, а спальні райони наче замасковані за мальовничими звивинами зеленої Кури (грузинська назва Мткварі). Ріка плине величаво, розділяючи Тбілісі навпіл, вона тут справді у центрі композиції. У її водах віддзеркалюються скелясті береги, церкви, будинки з ажурно-різьбленими ґанками та зелені дерева набережної. Мостів налічив я шість (може, їх і більше), але один з них особливий — Міст миру, збудований 2010 року. Він пішохідний, несподіваний за архітектурним вирішенням, під вигнутим вишуканої форми скляним дахом, утвореним ритмічними дугами-лініями, ефектно освітлений вночі. Це улюблене місце прогулянок тбілісців та туристів і незмінна декорація для селфі та фотографування молодят.