Орест ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ: Резолюція Сенату США документує злочини Росії

— 4 жовтня Сенат США одностайно ухвалив резолюцію, яка фактично визнає Голодомор в Україні 1932—1933 років геноцидом українського народу. Яким був шлях до цього рішення?

З чого все починалося?

— Ця резолюція є дуже важливим кроком, але чималі зусилля докладалися й раніше. Все почалося задовго до того, як Україна отримала незалежність, і це дуже важливо підкреслити.

Коли в 1983-у були 50-ті роковини Голодомору, у Вашингтоні зібралося майже 17 тисяч представників української громади з усіх Сполучених Штатів на заходи зі вшанування жертв цієї трагедії. Тоді ж відбулася демонстрація перед радянською амбасадою. Це була дуже помітна подія.

Відтоді в Конгресі розглядалися й приймалися резолюції та інші законодавчі акти, де згадувався Голодомор в Україні. Я назву кілька таких прикладів.

Завдяки зусиллям української громади в Америці в 1985 році була створена так звана U.S. Commission on the Ukraine Famine («Комісія США по голоду в Україні»), яка досліджувала питання Голодомору. Конгрес виділив фінансування з бюджету та підтримував роботу цієї комісії. Вона існувала впродовж чотирьох років, мала штатних працівників, її роботу очолював Джеймс Мейс, світла йому пам’ять. Протягом роботи комісії в Конгресі відбувалися слухання з теми Голодомору в Україні, і в 1988-у був представлений величезний звіт для американського Конгресу. Серед головних висновків наголошувалося, що Йосип Сталін та його оточення вчинили геноцид проти українського народу в 1932—1933 роках. Це також був дуже важливий крок, тож і теперішня резолюція базується на висновках цієї комісії.

Після 1988-го кожні кілька років Конгрес розглядав і часом затверджував резолюції по Голодомору. Крім того, майже щороку в листопаді сенатори й конгресмени наголошували на цьому в Congressional Records Statement (заявах до протоколу роботи Конгресу США. — Ред.). Тобто питання Голодомору завжди залишалося у фокусі уваги.

— Чи правда, що під час таких дискусій у Конгресі основні суперечки стосувалися саме визначення «геноцид», яке, по суті, підтверджує серйозний історичний злочин з боку Росії?

— Щодо дискусій навколо визначення «геноциду» в документах я мав особистий досвід. Це було в 2003 році, в Сенаті. Ми, разом з колегою по Гельсінській комісії, склали проект резолюції для тодішнього голови Комісії США по голоду в Україні — сенатора Кемпбелла, яка прямо й відкрито наголошувала, що події 1932—1933 років були геноцидом. Цей документ сприйняли в Конгресі дуже контроверсійно, хоча він мав підтримку 25 сенаторів, які виступили співавторами, а це дуже велика й поважна кількість. Але тоді резолюція не пройшла саме через слово «геноцид» у тексті. Мені навіть, я пригадую, дзвонили з Комітету з питань міжнародних відносин і пропонували вилучити це слово, пообіцявши, що в такому разі резолюція одразу пройде.

Тоді адміністрація президента США була проти вживання цього терміну, й основна причина цьому — навіть не позиція «проти» з боку росіян, а позиція турків. Це було пов’язане з намаганнями Вірменії добитися визнання геноцидом репресій проти їхнього народу з боку Туреччини. Американський Конгрес, навіть попри власну прихильність до позиції вірмен на той час, не затверджував такого рішення, оскільки Туреччина дуже гостро реагувала на це. А у випадку з українським питанням формулювання для турків були дуже подібними. Тоді адміністрація Буша не хотіла образити турецьку сторону, оскільки у 2003 році в Іраку розпочалася війна, і США потребували підтримки в регіоні, в тому числі з боку Туреччини.

Хоча резолюція про Голодомор-геноцид в Україні тоді не пройшла, важливим було те, що тема Голодомору гостро обговорювалася в Конгресі — можливо, через те, що стосовно неї була така гостра реакція.

Але в 2006-у сталася, як я вважаю, дуже важлива подія, коли Конгрес затвердив, а президент підписав рішення про встановлення меморіалу жертвам Голодомору в Україні в центрі Вашингтона. Цей документ мав статус закону, і в ньому йшлося конкретно про вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду в Україні. Це було непряме, але все ж визнання цієї трагедії як геноциду українського народу. Й важливо те, що цей документ пройшов усі процедури затвердження й набув чинності закону.

Деякі люди не погоджуються з тим, що Америка визнала тоді Голодомор геноцидом. Але багато інших людей, включно зі мною, — іншої думки. До того ж, скажіть мені, парламент якої країни (очевидно, крім України) зробив так багато щодо Голодомору в Україні — я вже не кажу про інші речі — ніж Сполучені Штати?

Якщо ж говорити про нинішню резолюцію, вона так само є дуже важливою. І я сподіваюсь, Палата представників також ближчим часом прийме по-дібний документ, який визнаватиме висновки Комісії США по голоду в Україні від 1988 року, що Сталін та його оточення чинили геноцид проти українців.

— Ми знаємо, що резолюції Конгресу не є обов’язковими до виконання, на відміну від законів. Але нинішнє затвердження верхньою палатою документа про Голодомор було сприйняте як велика перемога...

— Для всіх українців це важливо, оскільки Сенат (і я сподіваюся, що Палата представників долучиться до цього) дає Голодомору саме таке визначення. Крім того, думаю, для України зараз, коли вона стримує російську агресію на сході Європи, важливо ще раз відчути полі-тичну підтримку з боку США в такому принциповому питанні, як геноцид з боку Росії.

Водночас, це ще раз підтверджує, що Росія раніше чинила акти агресії проти українців та інших народів і намагається дестабілізувати ситуацію зараз.

— Наскільки до резолюцій Конгресу США дослухаються у світі? Чи можна говорити, що це підштовхне до визнання Голодомору геноцидом в інших державах?

— Думаю, це щонайменше не зашкодить процесу визнання, і деякі країни це вже зробили. Очевидно, у світі звертають увагу на те, які рішення ухвалює американський Конгрес, і зараз це, сподіваюся, підштовхне міжнародне суспільство.

Мені одразу прийшов на думку один приклад, не пов’язаний з Голодомором, але який стосується солідарності з боку інших держав. Це був Акт Маг-нітського — ініціатива сенаторів Бена Кардіна і Джона Маккейна. Затвердження цього закону було нелегким і тривалим у часі. Але потім кілька країн взяли його за приклад і прийняли такі самі закони. Це, зокрема, Канада, Велика Британія, Естонія, Латвія, Литва. Крім того, деякі інші країни розглядають таку можливість.

— Ще за радянських часів лобі Кремля в Сполучених Штатах працювало доволі потужно. Згадаймо лише, як важко було встановити пам’ятник Тарасу Шевченку в Вашингтоні у 1960-х роках через спроби Кремля завадити цьому. Наскільки Москві вдається впливати на американську політику зараз?

— Я би сказав, що росіяни витрачають на це багато зусиль і грошей, але вони не дуже багато мають результатів. Особливо тепер, коли йдеться про санкції проти Росії.

Якщо ж говорити про встановлення пам’ятника Шевченку, то Москва і тоді програла — монумент Кобзарю з’явився в центрі Вашингтона, тож україн-ське лобі виявилося сильнішим. Українська громада вплинула на своїх конгресменів і сенаторів у різних штатах, і рішення було прийняте позитивне.

І це непоодинокий випадок, коли Москва програвала. Візьмемо, наприклад, резолюцію Captive Nations (про поневолені народи, від 1959 року). Радянський Союз тоді чинив просто шалений, дуже шалений опір. Особисто Хрущов виступав з критикою цього документа. Москві це стояло в горлі навіть більше, ніж пам’ятник Шевченку. Але їм не вдалося ніяк вплинути.

Таких випадків було багато, як-от резолюції щодо членів Гельсінських груп, включно з українською, і щодо заборони Української греко-католицької церкви, і щодо політв’язнів. Очевидно, радянському керівництву це вкрай не подобалося, але їм не вдавалося нічого зробити.

— Ви сказали про українське лобі в Америці. Хто його представляє?

— Насамперед, це українська громада в Америці. До Незалежності були створені такі організації, як УНІС (Українська національна інформаційна служба. — Ред.), Бюро Українського народного союзу, яке мало багато справ із Конгресом, а також інші інституції. Зараз деякі з них залишилися, деякі більше не існують, але з’являються й нові. Ще треба сказати, що раніше Україна була як terra incognita у Вашингтоні. Але українська громада в США й ті, хто її підтримував, мали тісні зв’язки в Конгресі, включно в Гельсінській комісії.

Зі здобуттям незалежності багато чого змінилося. Українська громада й далі відіграє важливу роль, але, що є позитивним, вона має дуже-дуже багато прихильників і друзів, які підтримують українську позицію. І серед них є впливові американці, які навіть не мають українського коріння. Багато експертних та неурядових організацій у США мають свої представництва в Україні. На цьому напрямку працюють і колишні посли США в Україні, інші колишні урядовці. Багато з них і зараз мають дуже великий вплив. Вони допомагають зміцнити американські позиції щодо України.

Ярослав ДОВГОПОЛ.
Вашингтон.

Джерело: www.ukrinform.ua.