Підводні камені формальної українізації

До речі, ці реалії навіть у межах однієї області можуть істотно відрізнятися. Скажімо, в селі Кучурган, що на самому кордоні з Придністров’ям, якщо це не так, то лише щиро порадію, є лише одна вчителька, яка не порушує мовного закону. Це — Олена Блажиєва. Тобто вона розмовляє українською і на уроках, і на перервах, і в побуті. Прикро, що через свою законослухняність почувається, як в обложеній фортеці. Хіба це нормально?

Думаю, в інших районах Одещини (за винятком північних) ситуація не набагато краща. Уродженець Ізмаїльщини Юрій Осика розповів про свою сільську школу, яку закінчив понад тридцять років тому: «Вона від самого початку мала статус україн-ської, тому жива українська мова звучала і на уроках, і на перервах. Це не могло не впливати на мовну свідомість моїх односельців. Статус відтоді не змінився, але чомусь тепер поза уроками діти спілкуються... російською. Тож виходить, що деякі українські школи навіть на 28-у році незалежності можуть успішно русифікувати молодь...».

Зо тридцять років тому я побував в українській школі курортної Затоки. Діти на перервах ще розмовляли українською, але перші ознаки русифікації були помітні вже тоді. Бо на мої запитання їхньою рідною мовою вони чомусь відповідали російською.

І якщо такими є навіть частина віддавна україн-ських шкіл, то що говорити про ті, які отримали україномовний статус уже в роки незалежності? Олена Блажиєва ділиться своїми спостереженнями про село Кучурган: «У нашій школі є вчителька, яка взагалі не розмовляє українською. Ні на уроках, ні на педрадах, ні, тим більше, на перервах. Вони з чоловіком приїхали з Росії, тому вважають, що завжди мають рацію. Це характерно для тих росіян, які живуть у зросійщених регіонах. Вони трішки зверхньо ставляться до нашої мови. Адже її, справді, можна без проблем ігнорувати. Але чому українці у власній державі мають менше прав, аніж приїжджі? Та ще й викладаючи в рідних українських школах? Втішає лише те, що їхня донечка, яку я навчала чотири роки, є значно лояльнішою до України й української мови. Якось вона написала листа бійцеві АТО й отримала від нього теплу відповідь. Таким дітям непросто в школі, бо на уроках вони чують одне, а в родині — інше...».

Великий одесит Володимир Зеєв-Жаботинський (1880—1940), попри те, що був патріотично налаштованим євреєм, тим не менше, вже сто років тому добре бачив українські проблеми. Якось після поїздки у вагоні третього класу він записав: «Я прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка — явне зіпсуття, явна хвороба української мови (...). Слухаючи недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей».

Далі одесит висловлює надію на тих українців, які живуть поза межами Російської імперії. Зокрема, на галицьких.

Ці сподівання виявилися пророчими — мова вижила. Але в самій Одесі вона досі загрожена. І якщо таку зросійщеність сто років тому ще можна було пояснити (не було власної держави), то тепер наявність великої кількості формально українських шкіл не може не насторожувати. Адже там, де нема мови, там і свідомість інша. Трапляється неймовірне: вчителі з таких ось, формально українських, шкіл возять своїх дітей в Одесу, щоб розповісти їм про «укропів», які «живйом сжігалі людей» у травні 2014 року.

Радує те, що багато одеситів усвідомлюють необхідність виправляти ситуацію з мовою. Скажімо, Галина Журавель висловилася так:

«Если бы в советское время в наших вузах велось преподавание на украинском языке, гораздо больше детей училось бы в украинских школах и классах. В моей школе был один украинский класс, но с учетом того, что потом тяжело переходить на другой язык в вузе, меня отдали в русский класс. Это тоже было частью политики, чтобы люди не изучали родной язык. Настало время менять подход к изучению украинского».

Нещодавно я дізнався, що патріоти прикарпатського міста Коломиї хочуть писати колективного листа у Верховну Раду — аби наші законотворці захистили Ларису Сапункову (село Розквіт на Одещині) від цькування та несправедливих звинувачень. Відомо, що вона активно стежить за мовою викладання в тій школі, де навчається донька. За це їй спочатку спалили автівку, а тепер ще й тягнуть до суду. За що? Лише за те, що втілює в життя мовну політику Києва...

Як на мене, то авторам звернення дуже важливо зафіксувати ту обставину, що значна частина україномовних шкіл (особливо на півдні і сході) є такими лише формально. Історія із Сапунковими — це лише окремий випадок, один з багатьох. А треба вирішувати проблему в цілому.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.